Як молодий військовий "Філ" зустрів російське вторгнення, чому пішов до війська, які гарячі точки вже пройшов і про що мріє після перемоги – у матеріалі РБК-Україна нижче.
Оборона Бахмуту увійде до світової історії ведення війни. Міцні українські воїни, які стоять на цьому напрямку, боронять рідну землю та вбивають десятки тисяч солдатів армії ворога. Серед цих мужніх захисників – 20-річний Олег з позивним "Філ". Ось уже рік він підкорює дороги Донеччини, оминаючи місця прильотів ворожої артилерії, пролітаючи відрізки дороги, яку прострілює ворог та вивозячи тіла загиблих побратимів.
Перебуваючи на одному з найгарячіших напрямків бойових дій, військовий почав виконувати задачі кулеметника. Місто, в якому він з побратимами дислокується, перебуває під постійним вогнем. Доводиться в таких умовах не лише виживати, а й гідно відкидати ворога.
Про свій вибір, участь у боях за Київщину та Харківщину, а також оборону Бахмуту "Філ" розповів РБК-Україна. Далі – його пряма мова.
Про ранок 24 лютого
Я прокинувся вранці від гучного звуку, це були вибухи. Одразу забрав своїх батьків та поспішив вивизти їх за місто, але дороги були переповнені та затори зробили поїздку майже неможливою. Залишилося лише одне – сховатися в підвалі біля будинку.
Коли ми прибули до підвалу, то побачили, що він вже був заповнений людьми. Багато молодих матерів тримали своїх малюків, поруч сиділи старші люди. Ми з друзями зробили запаси коктейлів Молотова та вирішили створити барикади навколо району.
Я провів одну ніч у підвалі, слухаючи плач дітей та матерів. В той момент мене перемкнуло. Я вирішив, що повинен бути зовсім не тут, а їхати зустрічати ворога, щоб захистити цих людей. Вирішив йти на фронт, дізнався про одну з точок збору через знайомих та пішов туди.
Про реакцію батьків та інших військових
Перші враження від війни були незрозумілими – ні то страшно, ні то круто. Перші бойові сутички це виправили. Командир мені радив повернутися до родини, бо я був нібито занадто молодий. Але я залишився.
Щодо реакції батьків, то вони злякались. Казали мені, навіщо воно мені потрібно, адже є дорослі люди, які можуть цим займатися, і які мають більше сил та вмінь. Я відповів, що вже вирішив. І поїхав.
Попри переживання, все ж батьки вірили в мене. Хоч і до кінця сподівались, що не піду. Я підписав контракт і поїхав. Тепер коли повертаюсь додому, то постійно бачу щасливі очі батьків, вони кажуть, що відчувають гордість.
Про Київщину та "Жуляни"
Перші дні моєї служби були у постійній напрузі. Ми на той момент були в районі Києва. Це був початок повномасштабної, часто не зрозуміло, хто де хто. Бували випадки, коли свої кидались на своїх. Хаос, постійні перестрілки.
Потім ми почали виїжджати в населені пункти: Ірпінь, Буча, там тримали оборону. З часом переїхали тримати київський аеропорт "Жуляни", який був стратегічно важливим для окупантів. Робота була під постійною загрозою висадки десанту, як це було в інших населених пунктах. Було дуже насичено, постійні задачі, зашкалював адреналін. Але я розумів, для чого тут стою. І це задля нашого майбутнього, як свого, так дітей.
Коли здружився з хлопцями, то стало легше, робота йшла день за днем. Я чомусь думав, що ось-ось і перемога. Але затягнулось все, війна триває і вона дуже жорстока.
Про Харківський напрямок та поїздки до кордону
Пройшов час, в Києві все затихло, оборона цієї області закінчилася. Ми вирушили в Харківську область. Не пам’ятаю населені пункти, було якесь село біля Харкова - наше місце дислокації. Ми довгий час там проживали, звідти виїжджали до Бєлгородського кордону. Ось там були насичені бої, постійні обстріли з танків, мінометів. Було дуже складно.
Під час першого мінометного та танкового обстрілу ворожою силою наших позицій я почувався трішки напружено та крок за кроком воля загартовувалася, з'являлось все більше сил та навичок.
Втім, найважче було, коли ми заїхали в польові умови. Ми зайшли на позиції і почали рити окопи. І от саме в цей момент росіяни почали нас обстрілювати з мінометів. Почався хаос. В той момент я був водієм, але в нас була одна машина. Я всю ніч возив людей, а потім ми пішли пішки. Бо по полю переїхати було нереально.
Десь кілометрів 20 ми йшли до інших позицій, сил не було зовсім. Але потім одразу довелось копати. Ось так ми першу ніч витримали, другу ніч витримали, на третю довелось відходити, бо було дуже складно, ще й без підкріплення.
Але були й добрі історії. Якось був випадок, коли ми в Харківській області захопили позиції росіян і забрали купу боєприпасів: снарядів, мін, гранатів. Це було радісно для нас всіх, бо в нас не так багато озброєння як хотілося б. А тут прямо російський ленд-ліз, жартували хлопці.
Про Бахмутський напрямок
Зараз ми на Бахмутському напрямку. Тут встигли застати серйозні бої, побували в самому Бахмуті. Зараз не можу сказати, в яких населених пунктах ми знаходимося, але тримаємо оборону. Відбуваються постійні обстріли, ще й додаткові загрози від місцевих жителів. Більшість людей з проукраїнською позицією виїхали, а залишились або ті, кому нема куди їхати, або ті, хто чекає "руській мір". От вони і люблять здавати наші позиції.
Дивляться тобі в очі, навіть можуть говорити якісь приємні слова, навіть українською мовою, а потім чуєш, як вони обговорюють нас з побратимами і називають "бандерівцями". Ось це неприємно.
Але ми стараємось підтримувати і місцевих. Ворога вони не цікавлять, росіяни б’ють прямо по будинках людей. Ніякої цивілізації, через ці обстріли немає ні води, ні опалення, ні продуктів. Тому ділимось запасами їжі, ділимось водою. Все ж це наші громадяни.
Поки не можу розповісти деталі наших бойових дій, бо тривають процеси, які потребують тиші. Але за цей час можу сказати, що бачив багато вбитих росіян, які просто пачками йшли на місто. Нам часом здавалось, що вони збожеволіли: так йти на смерть. Це бійці "Вагнера", вони набрали колишніх в’язнів і пустили їх "в хід". Поки наші втомлювались їх вбивати, починали направляти вже професійних російських солдатів. Але вони так само закінчувались, хоч і вже важче.
Мої задачі доволі різні. Я виконував задачі в піхоті, працював з технікою, зараз числюсь як кулеметник БТ-ЛБ (Багатоцільовий тягач (транспортер) легкий броньований). Тут доводиться швидко вчитись, якщо хочеш бути корисним, і якщо хочеш вижити. Війна не запитує, скільки мені років, вона вимагає від мене вмінь.
Про війну та побратимів
Війна залишила багато болючих спогадів. Було дуже важко вивозити тіла загиблих побратимів, особливо тих, з ким стояв пліч-о-пліч ще вчора. Кожна втрата була важкою для країни, для людей і особисто для мене.
В основному мої побратими підтримують мене, а я стараюсь підтримувати їх. Вони кажуть, що головне не вік, а вміння. Ми разом пройшли вже багато чого. І саме з ними я хочу зустрічати перемогу.
Для мене війна – це, в першу чергу, обов’язок як чоловіка захищати свою країну. Звісно, що це дуже відповідально. Всі хочуть повернутися живими, здоровими, але це борг перед собою, перед своєю країною. І що головне - перед нашим майбутнім.
Чим швидше закінчиться війна, тим швидше, я повернуся додому, зроблю як мріяв: свою базу відпочинку, де буду працювати, відпочивати, ну і жити далі. А поки я тут – в бронежилеті та шоломі виконую бойові задачі.
Я вірю, що скоро ми повністю звільнемо Донеччину, Луганщину та дістанемось до Ластівчиного Гнізда (у Ялті, Крим, - ред.). Хоча війна приносить багато негативних емоцій, але ми з побратимами залишаємось наполегливими та відданими своїй меті – забезпечити мир та свободу для своєї країни.