Президент НАН: Українці намагаються тримати науку "живою", незважаючи на війну

Про те, як працює Національна академія наук України в найскладніший час її існування, які рішення сьогодні народжуються в лабораторіях і чому підтримка науки є критичною для майбутнього держави, в інтерв'ю РБК-Україна з президентом НАН України академіком Анатолієм Загороднім.

– Анатолію, щиро дякую, що знайшли час для розмови. Ви очолюєте Академію в, мабуть, найскладніший період її історії. Як вам особисто вдається тримати баланс між власною витримкою та величезною відповідальністю перед науковою спільнотою?

Насамперед я завжди пам'ятаю, що Академія – це не президент і не Президія, а велика спільнота людей, які щодня роблять свою важливу роботу попри обстріли, руйнування, сирени, вимкнення світла. Це надає мені сили. Коли бачиш, як у Харкові, Сумах, Дніпрі, інших близьких до фронту містах інститути продовжують працювати (та й не просто працювати, а отримувати результати міжнародного рівня), то розумієш: ми не маємо права зупинятися.

Звісно, відповідальність велика. Але ця відповідальність спільна. Ми працюємо як команда – разом із віце-президентами, академіками-секретарями, членами Президії, директорами інститутів. Саме так вдається ухвалювати рішення навіть у критичних обставинах. Я б сказав, що тут головне – не балансувати самому, а зберігати рівновагу всієї системи.

У найскладніші моменти допомагає досвід Академії. Вона пережила світову війну, евакуацію, голод, репресії. І завжди відновлювалася. Тож і нинішні випробування подолаємо.

Особисто для мене найважливіше – це наші люди. Я бачу, як вони працюють у надзвичайно важких умовах: коли немає світла, тепла, коли після обстрілів доводиться відбудовувати приміщення або переносити обладнання в інші будівлі. І все ж вони намагаються продовжити експерименти, не перервати перспективні дослідження, тримати науку "живою". Це надає величезної сили.

– Ви згадали про виклики. Війна змінила все - і наука не виняток. Як, на Вашу думку, вона вплинула на Академію? Чи зробила вона нас гнучкішими й адаптивнішими, чи, навпаки, додала проблем, які доведеться розв'язувати ще довгі роки?

Повномасштабна війна стала тією точкою, коли від науки почали очікувати не лише фундаментальних знань, а й швидких практичних рішень для фронту і для суспільства. І Академія відповіла на цей виклик. Ми дуже швидко переорієнтували частину досліджень на потреби оборони та медицини. Налагодили постійну комунікацію з військовими структурами, щоб наші розробки відповідали конкретним запитам військових чи держави. Це новий рівень гнучкості: теми програм визначаються не "згори", а в прямому діалозі з тими, хто формує потреби фронту.

Разом з тим, війна оголила і наші проблеми. Це і руйнування лабораторій, і втрата обладнання, і брак ресурсів, і, на жаль, відтік кадрів. Багато інститутів працюють у приміщеннях без опалення або зі зруйнованими комунікаціями. Тобто проблем накопичилося чимало, і вони потребуватимуть вирішення вже після перемоги. Але важливо, що ми не втратили головного – потенціалу людей.

– Часто люди сприймають Академію як щось віддалене від повсякденного життя. Як ви пояснюєте суспільству, чим наука корисна вже сьогодні, тут і зараз?

Це уявлення абсолютно хибне. Академія набагато ближча до нашого повсякденного життя, ніж багатьом здається. Ось візьмемо транспорт: наші фахівці розробили технології зварювання рейок, які сьогодні використовує "Укрзалізниця". Серед іншого, завдяки цьому, навіть під час війни, залізниця працює без перебоїв. А від цього залежить і економіка, і оборона.

Інший приклад – енергетика. Наші науковці супроводжували перехід українських АЕС на паливо компанії "Westinghouse". Тепер наші енергоблоки працюють на ньому, і ми позбулися критичної залежності від російського монополіста. Ми також долучилися до запуску власного українського виробництва поглинаючих елементів для реакторів. Дослідна партія вже проходить випробування на Рівненській АЕС – і це реальний крок до енергетичної незалежності. А ще без наших науковців неможливо було б здійснювати подовження термінів експлуатації енергоблоків атомних станцій, що економить державі мільярди гривень.

Не можна не згадати й теплоенергетику. Впроваджені нашими інститутами рішення допомогли стабілізувати роботу Дарницької та Трипільської ТЕЦ після обстрілів. Це теж конкретний результат, який люди відчули просто у своїх домівках.

Ще один напрям – продовольча безпека. Наші генетики першими в Україні створили сорти пшениці з кольоровим зерном, багатим на антиоксиданти. Уже зареєстровано чорнозерну пшеницю та кольорову спельту, розпочалося виробництво борошна та натуральних продуктів нового покоління. Загалом торік ми поставили 850 тонн добазового високоврожайного насіння понад 80 господарствам. Це теж пряма допомога країні. І ще, про це вже не раз говорилося, але вважаю незайвим нагадати, що кожен третій шматок хліба на столах українців є завдяки сортам пшениць, селекціонованих нашими науковцями.

І медицина. Тут ми вже маємо конкретні рішення: біополімерні матеріали для швидкого загоєння поранень, нові імплантати, 3D-друк втрачених фрагментів для відновлення кісток. Це те, що вже використовується в лікарнях і рятує здоров'я та життя військових і цивільних.

– Очевидно, що нині наука працює не лише "для знань", а й для оборони. Наскільки це стало новим викликом і як ваші колеги відреагували на потреби армії?

Я вже зазначав, що війна змусила нас докорінно переорієнтувати значну частину досліджень. Сьогодні Академія працює в тісній взаємодії з військовими структурами, а завдання наших програм формуються в діалозі з тими, хто визначає потреби фронту.

Результати цієї роботи дуже різноманітні. Це і нові рішення для безпілотних систем – від програм управління "роєм" дронів до технологій виявлення мінних полів. Це і сучасна електроніка: фотодетектори для інфрачервоних головок самонаведення, антивідблискові покриття для оптики, алгоритми наведення високоточної зброї. Частину цих розробок уже реально використовують на фронті – йдеться, зокрема, про антидронні засоби та системи РЕБ.

Для авіації ми створили нові технології для обробки жароміцних сплавів, 3D-друку титанових деталей двигунів, а також рішення для підвищення ефективності снарядів і боєприпасів. Це приклади того, як фундаментальні дослідження з матеріалознавства можна швидко перетворювати на конкретні інженерні рішення для армії.

Особлива увага – військовій медицині. Є розробки біоактивних імплантатів для відновлення кісток, "рідинний бинт" і гелі для лікування поранень у польових умовах. Наші хірурги створили унікальні магнітні інструменти для видалення уламків, які вже отримали міжнародне визнання. Це без перебільшення рятує життя.

– У військових умовах завжди постає питання ресурсів. Чому, на вашу думку, навіть у такі часи важливо зберігати державну підтримку науки?

Тому що наука – це не щось "друге за важливістю" після армії чи економіки. Вона сама є частиною нашої безпеки. Якщо ми сьогодні обмежимо науковий потенціал, завтра не буде власних технологій, не буде рішень для оборони, відновлення, медицини. Ми просто залишимося залежними від того, що нам дадуть ззовні.

І тут важливо розуміти: науку неможливо поставити "на паузу". Людей, які десятиліттями створювали свої наукові школи та лабораторії, неможливо підготувати заново за рік чи два. Якщо колектив розсиплеться сьогодні, завтра його вже не відновиш.

Тому підтримка науки під час війни – це не розкіш і не жест доброї волі. Це стратегічна інвестиція в те, щоб країна вистояла і мала власне майбутнє. Якщо ми цього не зробимо зараз, то після перемоги просто не буде тих, хто здатен відбудовувати країну на сучасному рівні.

– Велике значення має й міжнародна співпраця. Які контакти чи партнерські ініціативи останніх років ви б назвали найціннішими для Академії?

Міжнародна співпраця сьогодні відкриває для української науки нові горизонти і значно розширює наші можливості, особливо в умовах війни. Академія бере участь у великих програмах і консорціумах. Наші інститути працюють у проєктах "Горизонт Європа" та Euratom, сьогодні виконується близько півсотні спільних досліджень. Ми інтегровані в європейські дослідницькі інфраструктури: наші колеги працюють у колабораціях CERN, FAIR, мають доступ до прискорювальних комплексів у DESY, беруть участь у програмах EURIZON, ACME, HPC-Europa3. Це означає, що українські вчені реально працюють на рівні сучасної світової науки.

Окрема сторінка – співпраця з Польською академією наук. Вона стала для нас особливо близьким партнером у ці роки. Ми проводимо спільні конкурси, відправляємо молодих учених на стажування, засновуємо двосторонні премії. Тільки торік було підтримано 37 спільних проєктів, а 18 наших молодих дослідників пройшли стажування в Польщі.

Є й важливі ініціативи зі США. За участю Національної академії наук США та наших польських колег було профінансовано довгострокові проєкти для колективів восьми інститутів НАН України. Додам і приклад із Німеччиною: завдяки підтримці уряду ФРН і Німецького дослідницького товариства стартували проєкти у фізиці високих енергій, квантових технологіях, прикладних дослідженнях. На базі Київського академічного університету вже працює українсько-німецький центр передових досліджень у сфері квантових матеріалів.

І знаєте, що найважливіше? Партнери бачать, що українська наука живе і працює навіть під час війни. Це викликає велику повагу.

– Український бізнес часто скаржиться, що НАН закрита і незрозуміла. Мовляв, у них є розробки, але вони не виходять на ринок. Як ви налагоджуєте цей міст між наукою і комерціалізацією? Чи є успішні приклади, коли ідея з академічної лабораторії стала успішним продуктом?

Якщо ми хочемо, щоб наука реально працювала на економіку, потрібен сучасний інноваційний клімат. Йдеться не тільки про лабораторії, а й про правила гри: бізнес має бути зацікавлений впроваджувати українські розробки, а не купувати готове обладнання чи технології за кордоном. Для цього потрібні податкові стимули, пільгове кредитування, преференції для тих підприємств, які впроваджують результати вітчизняної науки. Тільки так ми зможемо створити повний ланцюг – від ідеї в лабораторії до серійного виробництва.

В Академії ми шукаємо нові моделі. Найважливіша з них - проєкт Academ.City. Це інноваційний простір, де мають працювати разом лабораторії, стартап-школа, офіси трансферу технологій, спільні R&D-центри з бізнесом. Така екосистема дасть змогу науковцям доводити ідеї до готових рішень набагато швидше, не порушуючи державних процедур у базових інституціях.

Але незважаючи на ці обмеження ми маємо вже реальні приклади. Інтелектуальні волоконно-оптичні системи діагностики кабельних ліній зараз серійно випускає завод "Південкабель". У машинобудуванні впроваджено нові рішення для парових і газотурбінних двигунів, які реально використовуються промисловістю. У медицині – це нові препарати для лікування онкологічних і серцево-судинних захворювань, а також засоби протимікробної дії. Вони вже виробляються українською фармацевтичною промисловістю і використовуються в практиці.

– Багато дискусій точиться навколо майбутньої реорганізації інститутів. Деякі мають невеликий штат, але значні площі. Як ви дивитеся на питання укрупнення чи об'єднання таких установ? Чи потрібна Академії смілива ревізія?

Це справді непросте питання. У нас є установи, які свого часу були потужними, а сьогодні мають невеликий штат і працюють у складних умовах. Звісно, ми не можемо вдавати, що проблеми не існує. Тому в Академії діє система внутрішнього оцінювання – з урахуванням її результатів ми ухвалюємо рішення, чи варто підтримувати заклад, чи варто змінювати формат його діяльності. Надалі ми зважатимемо і на результати державної атестації наших закладів, яка зараз триває. Чекаємо на її результати.

Але "механічне" укрупнення, на мою думку, не дасть ефекту. Головне - не кількість працівників чи площі, а результати. Там, де інститут показує серйозний науковий рівень і перспективу, навіть невеликий колектив може бути цінним. А там, де немає віддачі, ми маємо чесно говорити про реорганізацію чи приєднання до сильніших структур. Власне, ми вже рухаємося в цьому напрямку. За останні роки п'ять наукових установ було ліквідовано, десять приєднано до сильніших, ще чотири об'єднано, а в п'яти оновили напрями діяльності та, відповідно, змінили назви. Вивільнені внаслідок такої реорганізації площі передавалися іншим науковим установам, які цього потребували. До складу відділень включено шість установ, які раніше підпорядковувалися Президії, а мережу подвійного підпорядкування впорядковано разом із Міністерством освіти і науки. Оптимізовано й дослідно-виробничу базу: понад 160 підприємств, які давно втратили зв'язок із наукою, передано до Фонду держмайна України, ще кілька організацій припинили діяльність.

Я переконаний: реорганізація має відбуватися не під гаслом "скорочення", а під гаслом "підвищення ефективності". Якщо інститут не дає результату, він має або знайти своє місце в об'єднаній структурі, або змінити профіль. Це болючі рішення, але без них Академія не зможе розвиватися далі.

Оптимізація - це постійний процес, але ми маємо бути обережними. Наша мета – не закрити, а посилити. Ми проводимо аудит ефективності. Деякі інститути справді об'єднуємо, особливо якщо їхні тематики перетинаються, щоб створити сильніші наукові центри. Але закриття – це крайній захід. Ми віримо в потенціал кожного напряму.

– Якщо говорити про майбутнє. Ви балотуєтеся на другий термін. Яке ваше основне відчуття перед цією подією? І якби вам довелося одним реченням сформулювати своє кредо на наступні п'ять років - як би воно звучало?

Я йду на другий термін із відчуттям великої відповідальності. Ці п'ять років пройшли у винятково складних умовах, і головним було зберегти цілісність Академії, не допустити руйнації наукових колективів, підтримати людей у неймовірно важких умовах війни. Ми це зробили.

Тепер стоїть інше завдання: не тільки вистояти, а й показати, що Академія здатна бути активним учасником перемоги і відновлення країни. Це зовсім інший рівень відповідальності, бо йдеться не лише про долю наших інститутів, а й про внесок науки в майбутнє України.

– Ваша передвиборча програма, напевно, містить чимало деталей. Але які три головні пріоритети ви виділили б особисто для себе на наступний термін?

По-перше, це посилення ролі науки в післявоєнному відновленні та обороноздатності країни. Наші вчені вже сьогодні роблять вагомий внесок у забезпечення національної безпеки, і наше завдання – розширити і поглибити цю співпрацю. Наука має стати невід'ємною частиною стратегії відновлення, забезпечуючи інноваційні технології для економіки та критичної інфраструктури.

По-друге, це збереження і розвиток кадрового потенціалу. Це найцінніший актив Академії. В умовах війни, міграції та демографічних викликів ми маємо створити умови для залучення та утримання талановитої молоді, а також забезпечити гідну роботу для досвідчених науковців. Йдеться про належне фінансування, оновлення матеріально-технічної бази та створення сприятливого середовища для досліджень, особливо в регіонах, що постраждали від бойових дій.

І по-третє, це інтеграція української науки в європейський та світовий науковий простір. Ми досягли значних успіхів у співпраці з європейськими колегами, беручи участь у програмах "Горизонт Європа" та інших міжнародних проєктах. Моя мета – не тільки посилити цю співпрацю, а й залучити міжнародні гранти та інвестиції, що дасть нам змогу проводити дослідження на світовому рівні.

– І наостанок. Що б ви хотіли сказати молодим науковцям, які сьогодні вагаються: залишатися в Україні чи будувати кар'єру за кордоном? Чому, на вашу думку, їм варто пов'язати своє майбутнє з українською наукою?

Розумію цих людей, бо умови роботи непрості, війна ще більше їх ускладнила. Але хочу сказати: зараз як ніколи важлива ваша присутність тут.

Академія робить усе, щоб підтримати молодих. Лише за останні роки ми реалізували понад сотню проєктів молодіжних лабораторій і груп, ще десятки тривають зараз. Загалом це сотні мільйонів гривень підтримки. Щороку 300 молодих учених отримують стипендії Президента України, ще понад 300 – стипендії Академії. Є програма постдокторальних досліджень, якою вже скористалися десятки молодих колег, а також спеціальні стипендії імені Бориса Патона для найталановитіших. Тобто це не слова – це реальні інструменти, якими можна користуватися вже сьогодні.

Але ще важливіше – це шанс бути потрібними своїй країні. Уявіть: ви створюєте технологію, яка допомагає захистити наших військових, або метод лікування, який рятує життя. Це відчуття не замінить жодна престижна позиція за кордоном. І я бачу, що все більше молодих науковців це розуміють: вони хочуть працювати тут і творити майбутнє України.

Залишаючись у науці в Україні, вони отримують не лише професію, а й місію. І саме ця місія робить роботу справді важливою.

– Анатолію, щиро дякую за цю відверту бесіду. Бажаю успіху!

Дякую вам! І удачі нам усім!