Майже п'ять років тому, влітку 2019 року, в Україні відбулися останні парламентські вибори. За результатами цих виборів у Верховну раду потрапили 44 представники проросійської партії "Опозиційна платформа – За життя", сформувавши другу за чисельністю депутатську фракцію після "Слуги народу".
З моменту свого створення в 2018 році ОПЗЖ була неоднорідною і об'єднувала різні групи впливу, які не дуже терплять один одного. Докладніше про ці групи, їхні конфлікти між собою, учасників і те, що сталося з ними після масштабної російської агресії та заборони політсили – у матеріалі РБК-Україна.
Історія ОПЗЖ була підготовлена одним шлюбом та одним розлученням. Шлюбом між Віктором Медведчуком та Вадимом Рабіновичем із його політичним проектом “За життя”. І розлученням між засновниками "Опозиційного блоку" Юрієм Бойком та Сергієм Льовочкіним з одного боку та Рінатом Ахметовим – з іншого. Причиною розлучення стало чи то небажання Ахметова співпрацювати з кумом Путіна, чи навпаки – небажання Медведчука і Кремля, який стояв за ним, мати справу з олігархом.
Так був підготовлений ґрунт для створення ОПЗЖ, у якому спочатку було не два, як часто прийнято вважати, а три центри впливу – Льовочкін з Бойком, окремо Медведчук та окремо Рабінович. Кожен зі своїми квотами у виборчих списках і округами, і участю прийняття рішень.
При цьому, якщо Льовочкін з Бойком та Медведчуком більше орієнтувалися на політичну складову проекту (кожен по-своєму, але про це далі), то Рабинович спочатку розглядав проект як бізнес. Тому оперативно продав всю свою квоту у списках, зберігши місце лише для себе разом із постами співголови партії та члена її стратегічної ради.
Покупцем квоти Рабіновича став колишній "сірий кардинал" Києва Вадим Столар, який, у свою чергу, поділив її зі своїми бізнес-партнерами. А трохи пізніше Столар, за квотою, придбав у Рабіновича ще й телеканал Rabinovich TV, запустивши на його базі "Київ Live". Як кажуть – nothing personal, just business.
"Зоряним часом" для "Опозиційної платформи – За життя" стали парламентські вибори 2019 року. Попри величезний запит суспільства на "нові обличчя" і розгромну перемогу президентської партії "Слуга народу" за списками і в більшості округів, ОПЗЖ разом із мажоритарниками, які приєдналися до неї, вдалося завести до Верховної ради 9-го скликання 44 "штики" і створити в ній другу за чисельністю депутатську фракцію. Одночасно "на голову розбивши" основних конкурентів з "Опозиційного блоку" на сході та півдні України.
Як не дивно, одними з головних причин такого успіху ОПЗЖ стали жадібність та ділова хватка Вадима Рабіновича. Продавши свою квоту і втративши разом із нею значну частину свого впливу, Рабінович випадково чи усвідомлено відновив спочатку запланований розподіл ролей у партії та фракції.
Згідно з цим розподілом, Медведчук разом зі своєю групою з 10 осіб відповідали за ідеологію, зв'язки з Москвою і просування ідей "руського міру", що зберегли свій вплив на південному сході, попри "гібридну війну", яку РФ вела на Донбасі більше пʼяти років.
Столар, Абрамович, Фельдман і Ко (всього 12 депутатів) замінили Ахметова в "гречкосійстві" – задоволенні запитів електорату, який традиційно очікує спочатку від кандидатів у депутати, а потім і депутатів потоку матеріальних та соціальних благ з їхньої власної кишені або з бюджету.
Нарешті, найбільша за розміром група Льовочкіна-Бойка складалася з 21 депутата – здебільшого з їхніх старих соратників ще з "Опоблоку" та "Партії регіонів". І мала відповідати за партійно-організаційне будівництво та просування партійного бренду.
Між собою ці групи мали небагато спільного. Їх об'єднували лише опозиційна риторика і орієнтація на традиційного виборця південного сходу з його патерналізмом, консерватизмом, регіональним сепаратизмом і вірою, що ще на той момент зберігається, в "руській мір". І ще загальна вигода, яка, як незабаром з'ясувалося, все ж таки у кожної групи була своєю.
Спеціалізація, інтереси та зони відповідальності "ідеологів", "бізнесменів" та "політиків" стали визначальними у діях учасників цих груп протягом усієї історії ОПЗЖ і навіть після її завершення.
Вперше різні інтереси трьох груп “акціонерів” ОПЗЖ виразно проявилися під час голосування за рином землі. За відкриття цього ринку проголосували бізнесмени, орієнтовані на Вадима Столара. І відразу ж зазнали публічної критики з боку груп Льовочкіна-Бойка та Медведчука. Не лише за це голосування, а й загалом за спроби налагодити конструктивну співпрацю з Офісом президента та керівництвом Верховної ради.
Наступного разу "політики", "ідеологи" та "бізнесмени" відкрито зіткнулися лобами на місцевих виборах 2020 року, підтримуючи різних кандидатів і запекло "воюючи" один з одним.
Але найсильнішою перевіркою конструкції ОПЗЖ на міцність стали підозри Віктора Медведчука та його найближчого соратника Тараса Козака у державній зраді, санкції РНБО та арешт їх медіаактивів. Ці події значно упустили авторитет кума Путіна всередині партії та загострили "сплячі" протиріччя між групою Медведчука та групою Льовочкіна-Бойка. Від кризи ОПЗЖ врятували одночасну мобілізацію її ядерного електорату та зростання партійного рейтингу, який зрівнявся з рейтингом "Слуги народу". А також те, що "бізнесмени" не прийняли нічию сторону і демонстративно дистанціювалися від внутрішнього конфлікту.
Проект ОПЗЖ став розсипатися з першого дня широкомасштабної російської агресії проти України з ініціативи групи Столара. У той час як Бойко гостював в ефірах російських пропагандистів, насміхаючись з захисників України і закликаючи до "переговорів" (читай – капітуляції), "бізнесмени" один за одним вже писали заяви про вихід із фракції.
В перші ж дні російського масштабного вторгнення, заяви про вихід з ОПЗЖ подали Вадим Столар, Ігор Абрамович, Тетяна Плачкова та Олександр Фельдман. Офіційно про їхній вихід із фракції було оголошено на засіданні Верховної ради 15 березня.
Невдовзі заяви написали Валерій Гнатенко, Ігор Кисельов, Олександр Лукашев, Олександр Мороз та Наталія Приходько. Вони були задоволені парламентом 24 березня.
Ще через кілька днів заяви подали Дмитро Ісаєнко та Анатолій Бурмич. Про їхній вихід із ОПЗЖ було оголошено 14 квітня.
Варто зазначити, що РБК-Україна надіслала голові Верховній раді Руслану Стефанчуку запит з проханням уточнити дати та зміст поданих заяв про вихід із ОПЗЖ. На момент публікації статті відповіді на запит не було.
У своїх публічних коментарях депутати, які написали заяви, говорили про те, що не бажають після 24 лютого мати нічого спільного з проросійським крилом ОПЗЖ, вважають неправильним у період війни перебувати в опозиції і хочуть сфокусуватися на підтримці українських військових і цивільних.
Але, найімовірніше, найголовнішою мотивацією "бізнесменів" залишити ОПЗЖ було бажання за будь-яку ціну врятувати свій бізнес. Вони дуже добре пам'ятали, що сталося з активами Ахметова, Тарути та інших в окупованих Донецьку, Макіївці та Луганську. Тому відразу ж оголосили про повну підтримку української влади та її західних партнерів, й переорієнтували на допомогу ЗСУ та постраждалим від агресії свої благодійні фонди та проекти. Тобто надійшли точно відповідно до своїх інтересів і своєї раніше заявленої зони відповідальності.
Відповідно до своєї ролі пропагандистів "руського міру", слідом за Медведчуком і Козаком, підозри у державній зраді отримали Ілля Ківа, а пізніше ще й Рінат Кузьмін, Олег Волошин та Нестор Шуфрич. А учасники групи Медведчука, що залишилися, "розчинилися" у групі Льовочкіна-Бойка і взялися разом з ними і в повній відповідності з їхніми інтересами політичних кар'єристів рятувати партію. При цьому головними ворогами партії стали не підозрювані в держзраді, а бізнесмени, які посміли написати заяви про вихід.
Для боротьби з ними було навіть проведено спеціальний партійний з'їзд, який Бойко передав одноосібну партійну владу і оголосив про позбавлення Столара, Абрамовича та інших "партійних зрадників" депутатських мандатів. При цьому про російську агресію, зміну проросійської позиції партії та підтримку ЗСУ та постраждалих цивільних на з'їзді не було сказано жодного слова.
20 березня 2022 року РНБО призупинила діяльність проросійських політичних партій, у тому числі і "Опозиційної платформи – За життя". А 14 квітня вже Верховна рада оголосила про припинення діяльності фракції ОПЗЖ у своїх лавах, 3 травня повністю заборонивши діяльність будь-яких проросійських партій в Україні.
Проте самі екс-ОПЗЖшники залишилися у парламенті і навіть змогли зібрати дві окремі депутатські групи.
21 квітня під керівництвом Юрія Бойка було створено групу "Платформа за життя та мир", яка об'єднала депутатів із групи Льовочкіна-Бойка та залишки колишньої групи Медведчука. Саме ця група стала фактичною спадкоємицею забороненої партії і навіть звернулася до суду, щоб відстояти право ОПЗЖ продовжувати свою політичну діяльність. Після того, як уже у 2023 році кілька депутатів написали заяву про здачу мандату або отримали підозри у державній зраді, а також були позбавлені громадянства України, у групі "Платформа за життя та мир" залишилося 22 особи.
Через місяць, 22 травня, було оголошено про створення групи "Відновлення України" під керівництвом Максима Єфімова та Ігоря Абрамовича, а фактично під патронажем Вадима Столара. До якої увійшли колишні "бізнесмени" з ОПЗЖ та кілька депутатів з інших фракцій та депутатських груп. Після того, як кілька людей, включаючи самих Єфімова та Абрамовича, написали заяву про здачу мандату, у групі "Відновлення України" залишилося 17 депутатів.
Поділ на ці групи був далеко не номінальним і означав повний розрив між "ідеологами російського світу" та "політиками" з одного боку – і "бізнесменами" з іншого. Цей розрив особливо яскраво виявився на регіональному рівні та призвів, зокрема, до серйозних змін у розстановці сил в обласних та міських радах Київської та Харківської області.
Фактично ці дві групи вже зараз, не чекаючи завершення війни та оголошення про старт передвиборної кампанії, розпочали запеклу боротьбу один проти одного. По-перше, за увагу Офісу президента. По-друге, за організаційний та адміністративний ресурс на місцях. По-третє, за впливом геть кінцевого виборця. Причому, боротьба обома сторонами ведеться у звичних їм зонах відповідальності і звичними їм інструментами.
"Бізнесмени" звично "купують", активно використовуючи матеріальну підтримку та благодійну допомогу. А "політики" так само звично "примушують", плетучи інтриги та розгортаючи інформаційні війни, які стримуються лише втомою виборців та "державною телевізійною монополією" під час війни.
Історія ОПЗЖ з одного боку є унікальною, а, з іншого боку, абсолютно типовою для України. Унікальна тому, що закінчилася забороною великої політичної партії та, хочеться вірити, остаточним вигнанням "руського міру" з української політики. А типова тим, що конструкція ОПЗЖ із трьох груп впливу повторює конструкцію практично будь-якої іншої "успішної української партії з досвідом".
У всіх цих партіях є "ідеологи", є "політики" і є "бізнесмени" з чітко вираженими інтересами, зонами відповідальності та конфліктними точками у кожному партійному проекті. І як показує практика, у "бізнесменів" чи "політиків" із різних проектів спільних інтересів і точок дотику набагато більше, ніж у різних груп впливу всередині одного проекту. Війна це показала особливо яскраво. Втім, це вже інша історія.