Покровський напрямок залишається одним з найбільш складних на фронті. Артилеристи 32-ї Сталевої бригади стримують тут ворога разом з іншими підрозділами. РБК-Україна побувало на позиціях військових та поспілкуватись з командиром дивізіону "Моряком".
Спекотного літнього ранку вирушаємо на самотню трасу під Покровськом. Дорога веде прямо до міста, яке сьогодні на перших шпальтах зведень з фронту. Оминаємо FPV-загрози, які тягнуться за нами ще з траси Краматорськ-Добропілля. Попереду сидить 50-річний командир артилерійського дивізіону 32 Сталевої бригади з позивним "Моряк". Невисокого зросту, з сивою бородою та прямим поглядом.
Артилерійський дивізіон цієї бригади було створено два роки тому тому з "нуля". До цього "Моряк" був командиром мінометної батареї. Перше озброєння, яке вони отримали, серед своїх називали "Зіркою смерті". Це були гармати Д-44, розроблені ще в 1942 році.
Попри малий калібр, підрозділ гідно вражав противника на Куп’янському напрямку, відбиваючи штурми та підбиваючи логістику окупантів. Наразі дивізіон отримав американські самохідні гаубиці "Палладін" – точніші та більш практичні.
Поки ми рухаємось ближче до артилерійських позицій, командир розповідає про особливості Покровського напрямку, історії про знищених "легендарних" російських провідників та жорстокість окупантів навіть до своїх побратимів.
– Як ви захищаєте вашу техніку від російських камікадзе?
– Обварка трохи допомагає, бо коли кумулятивний снаряд летить, він б’ється в захист.
– Виходить, через ці обварки на техніці потрібно більше FPV, щоб її вразити?
– Так точно. Росіяни використали 15 FPV, щоб вразити одну нашу машину. Потім ми її евакуювали. Відремонтували. В принципі, на даний час вона вже працює.
– А взагалі, коли ви вперше зіткнулись з такою масованою кількістю FPV противника?
– В 2022 році про FPV ніхто не знав. В 23 році в Бахмуті та Часів Ярі – не було. Про "Ланцети" я дізнався, коли ми зайшли на Харківський напрямок, от там я побачив, що це таке, досить плотно. А зараз їх дуже велика кількість.
Я нещодавно дивився інтерв’ю "Мадяра". І він сказав дуже влучну фразу: "Скоро ні ми, ні вони не будуть ніде їздити", саме через таку велику кількість FPV, які тримають небо. Бо навіть зараз мінометні підрозділи заносять засоби ураження вручну. По декілька кілометрів, і далеко не легенькі міни.
– А РЕБ? Чи допомагає РЕБ убезпечити від нальотів FPV?
– Дуже низькі частоти – ні. А росіяни їх то зменшують, то збільшують. Ми, наприклад, якщо бачимо, що летить FPV прямо повз нас, то не чіпаємо. От якщо піде на удар – збиваємо. Якщо летить і дивиться – не чіпайте. Хай летить.
– Що ви вам вдалось уразили за останній час?
– Гармати, міномети. Ще тут на напрямку був такий російський військовий з позивним “Арнольд". Він йшов тиждень до нас. Намагався потрапити на наш снаряд (сміється, – ред.).
Він був провідником, який останні півтори тижні проводив російські групи, щоб зайти в Покровськ. Вони заходять по 2-3 солдати, намагаються зайти через поля. В них є точки, куди вони мають прийти. Велика кількість дійшла, велика кількість не дійшла. "Арнольд" був тим, хто їх проводив, бо орієнтувався на місцевості і знав карти. Він дійшов ближче до Покровська, постояв і закріпитись уже не зміг.
– Порівняно з іншими напрямками, на цьому більша кількість особового складу противника?
– На цьому напрямку, зокрема, багато. За перші три місяці нами було уражено близько 700 осіб. Серед них і "200"-ті і "300"-ті. І це з того, що офіційно підтверджено.
Просто раніше передній край був тільки попередній край. Ти туди зайшов і ви "довбитесь" на передньому краї. А зараз 10 кілометрів до переднього краю російського і до нашого – це маршрут, який просто треба пройти. І от росіяни виходять з Новотроїцького і 10 кілометрів пішки йдуть. Всі ці 10 кілометрів ми їх бачимо і намагаємося знищити. "Сіра зона" фактично підконтрольна противнику, там перебувати неможливо.
– Чи були такі ураження, після яких ви сказали "Ого"!?
– Була ситуація в Торецьку. Був будинок багатоповерховий. Ми розбили перший поверх. А цокольний поверх зберігся. Росіяни там збирались і звідти штурмували наші позиції. Недовго в них це виходило, ми потім подвійним ударом знищили його. Потім по перехопленням слухали, як побило їх.
Ми ж бригадна артилерія, а є окремо артилерійські бригади, які вражають дальні цілі. Наша задача – вражати по лінії переднього краю, тобто живі цілі та техніку. От нещодавно їхала вночі російська гармата. Її знайшли пілоти, ми влучили по гарматі, і добили.
– Яка тактика росіян на Покровському напрямку?
– Специфіка дуже змінилась. На Куп’янську росіяни штурмували величезною кількістю особового складу. Там був прекрасний епічний штурм, коли вони просто вийшли з посадки, їх було 10 осіб з РПГ-шками в чистому полі. Так вільно і просто йшли, що, звісно, їх швидко знайшли і знешкодили. Також була історія. 26 росіян вийшли з промзони, йшли колоною, з прапором Росії просто по полю. Ми їх так само ліквідували.
Зараз вони перестали заходити групами, ходять по двоє. Немає такого, що їх накопичилось до 15 осіб. Тому артилерія працює по таких цілях. Знайти стало важче, але знаходимо. В них є бліндаж в посадці, але вони садять "Мавік" за 600 метрів від того бліндажу. І тому їхню точку важко знайти. Але і в нас були влучання, прямо в бліндажі.
– Вони почали зменшувати групи наступу, бо почали берегти людей?
– Ну, як сказати. В посадці "Дракон" було до роти росіян. Там була доріжка. В телеграмі знайшли, де йде їхній солдат, знімає відео, навколо трупи, а він йде собі далі і просто знімає їх на відео.
Вони не повертаються назад. Позаду, можливо, є “заград отряд". По перехватах часто чуємо, що їм не дозволяють повертатись, "только вперед". В нас був випадок. На початку поля ми "затрьохсотили" росіянина. І він на колінах поповз через поле. І чомусь не хотів повертатись до своїх.
Попередня бригада, яка заходила на Покровський напрямок, певно, єдина бригада, яка евакуювала поранених, і навіть забрала тіла "200"-х. Вони не дуже хочуть, вони матюкаються, вони на поранених кричать. Бачили, як забирали "300"-го, а він не міг ходити, то на нього накричали і ногою пнули. Але ж, все одно, приїхали, намагалися евакуювати.
А от переважній більшості російських військових байдуже. От вчора, так само йде один солдат підривається на міні. Троє інших стоять, підходять до нього, дивляться такі типу: "Чувак, сорі, ми пішли далі".
Бачили також на стрімах, як один їхній йшов в районі того місця, де ми їх розбили. І один, який лежав серед "двохсотих", підняв руку, щоб його врятували, а той, що йшов, просто його застрелив і пішов далі. Це про те, що вони "своїх не кидають".
За словами "Моряка", росіяни так наполегливо тримаються за Покровський напрямок, бо це їхній вихід у простір. Якщо прорвуться тут, зможуть просунутись у бік Костянтинівки й Краматорська. І, як каже командир, що бачив бої на різних ділянках фронту, цей напрямок – один із найважчих.
А поки ми мчимо по пустій та тихій трасі. Така обстановка викликає тривогу, бо поруч - постійна повітряна небезпека. Спідометр перевищує цивільні норми, тут працюють тільки правила війни і виживання. Поки ворог намагається взяти в оточення Покровськ і Мирноград, ми добираємось до артилерійських позицій. Коптер може бути будь-де. Швидко вистрибуємо з машини й бігом прямуємо до бліндажів, лиш би не засікли згори.
Рекламні постери створюють ідеалізований образ бійця: тактикульний, високий, з рельєфними м’язами під тісною футболкою. Але в бліндажі артилерійського розрахунку все виглядає інакше.
Переді мною чоловіки з потрісканими руками, у пилюці, з втомою, що в’їлася в очі. Не з тих, хто ходить у зал. Тут не стільки важливий прес, скільки витривалість. Постійна фізична робота замінює спортзал: по кількадесят кілограмів на собі: снаряди, бетонні плити, лопати, укриття. І все це – на мівіні, каві з пакетика і батончиках.
"Моряк" йде відразу до своїх обговорити обстановку. Я ж спускаюся у бліндаж. Мене випереджає миша. Метнулась у темряву, щаслива від того, що серед поля знайшла "їстівне ельдорадо". У цих стінах вона така ж постійна, як і глухий звук розривів у полі. Як і ці хлопці – мовчазні, виснажені, точні. Вони не потраплять на постери. Але саме вони тримають небо над тими, хто в окопах попереду.
Я знайомлюсь із бійцем, позивний "Горобець". Він відповідає за технічне обслуговування гармати: готує її до стрільби, перевіряє стан, керує підготовкою до удару. Родом із Києва, але війна закинула його під Покровськ.
"Спочатку, коли заходиш на позицію, здається: капєц як важко. А потім звикаєш. Морально легше, але фізично… так і залишається важко", - каже чоловік, поправляючи кепку.
FPV-дронів стало значно більше. Чотири прильоти поспіль по позиціях побратимів, звук доносився навіть сюди. А сьогодні зранку прилетіло і біля них.
"Раніше снаряди одразу розкладали під гармату, щоб пришвидшити постріли. Тепер ховаємо. Бо ті "пташки" всюдисущі. І б’ють точніше, ніж хотілось би", - додає "Горобець".
Позиція добре схована. Маскування настільки щільне, що техніку складно помітити здалеку. Але головне тут ритм, як вічна кругова робота:
– Заряд! Вихід! Постріл!
І так – знову. Без запитань. Без "чи ви не втомились, хлопці".
У розрахунку переважно дорослі чоловіки. Деякі вже мають онуків. Лише один вибивається з картини – 21-річний навідник Максим. До артилерії прийшов із морської піхоти. Футболка з мілітарі-мерчу, певно, єдине, що видає його в колективі. Говорить небагато. Тут взагалі мало розмов. Але працюється, каже, "нормально". Війна стирає різницю у віці, тут всі на рівних.
"Моряк" хвалить хлопця. Радіє, що в дивізіоні є такі. Йому важливо, щоб хлопці відчували зв’язок з командиром, тому заїжджає до них, на свята намагається привезти волонтерські смаколики. Він розуміє, що хлопці втомлені, і на одній мотивації вже далеко не поїдеш.
"Найбільша проблема – це нестача людей і безпілотників. Якби було хоча б удвічі більше операторів дронів, то жоден окупант не пройшов би. Ми б їх задавили. Бо чим більше операторів, тим більше скидів", – говорить "Моряк", коли ми вже від’їжджали з позицій.
Він розчарований ставленням цивільних до ТЦК, бо сам бачить, як піхотинці, пілоти, та й самі командири загрузли в кругових бойових виходах на позиції. Якщо рік тому була необхідність в ротації для відпочинку, то сьогодні – банально не вистачає людей. Сам "Моряк" бачить мотивацію тільки в своїй родині, через яку навіть в 50-річному віці продовжує нести службу.
Артилеристи 32-ї Сталевої бригади боронять Україну під Покровськом (фото: РБК-Україна/Анастасія Рокитна)
Щоб підтримати 32 Сталеву бригаду, ви можете зробити донат на їхній збір. Військові збирають кошти на дрони, які є критично необхідними в умовах бойових дій.
Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/4PPxZC4TAf
Номер картки банки: 5375 4112 2041 9175