Україна, переживши десять років війни, зіткнулася з однією з найважливіших соціальних проблем – реінтеграцією військових у мирне життя. Попри тривалий час конфлікту, система реабілітації та підтримки ветеранів залишається недосконалою. Повернення з фронту супроводжується фізичними та емоційними викликами, з якими більшість ветеранів змушені боротися самостійно.
До 2022 року Руслан працював шахтарем. З початком повномасштабного вторгнення він вирішив приєднатися до Збройних сил України, оскільки переконаний, що саме зараз час захищати країну. Службу чоловік описує скупо, посилаючись на те, що його родина досі перебуває на окупованій території, і надмірна публічність може поставити їх під загрозу.
Руслан отримав поранення, через яке тепер проходить реабілітацію. Однак він не звертався до психологів, пояснюючи це тим, що найбільшу підтримку знаходить у спілкуванні з друзями. "Найголовніше – не замикатися в собі", – каже він. Руслан вважає, що суспільство має активніше залучати військових до соціальних заходів, допомагати їм із лікуванням та працевлаштуванням.
Він переконаний, що стабільна зайнятість допомагає людині знайти новий сенс і стабілізувати емоційний стан. "Коли людина щодня має чим зайнятися, емоційний фон трохи стабілізується", – додає Руслан.
22-річний військовий із позивним "Люцик" пережив важкі бої за Бахмут і Часів Яр. Він говорить про війну як про випробування, яке залишає глибокий слід не лише на тілі, а й у свідомості. Люцик згадує постійні артилерійські обстріли, контузії та опіки, які стали невід’ємною частиною його служби.
Військовий розповідає, що після повернення додому він почав помічати за собою емоційну нестабільність, яку раніше не відчував. За його словами, радість від повернення до рідних поступово змінюється усвідомленням пережитого, і це прийняття стає надзвичайно складним моментом для кожного.
"Спочатку ти щасливий, що нарешті з близькими. Але після розслаблення сідаєш зі своєю групою, смієшся, згадуючи моменти, а потім настає стадія прийняття: ти усвідомлюєш, де був і що робив", – пояснює він. Люцик наголошує, що побратими залишаються тими, з ким можна бути відвертим і розповісти про власний біль.
Водночас із родиною він намагається не ділитися всім, аби зберегти образ сильного та впевненого чоловіка. "Хлопці-побратими розуміють, бо самі це переживають. Але вивільнити свій біль і досвід – це, певно, найважче для військового", – зазначає Люцик.
Критика системи реабілітації в Україні все частіше звучить від ветеранів. "Люцик" пригадує, як після обстрілу їхній підрозділ відправили на стабілізаційний пункт, де медики знехтували їхнім станом.
"Коли ми потрапили на стабілізаційний пункт і в медроті нам сказали, що голова болить через спеку, а решта – дрібниці. Виник конфлікт. Було прикро, бо в їхніх очах ми виглядали як люди, які просто ухиляються", – згадує боєць.
На його думку, подібні ситуації свідчать про низький рівень підготовки персоналу та байдужість до проблем військових. Ветеран переконаний, що значна частина медиків і психологів не має ані достатньої кваліфікації, ані мотивації виконувати свою роботу належним чином.
Водночас експерти звертають увагу на те, що ветерани та ветеранки — це неоднорідна група, і їхні потреби можуть суттєво відрізнятися. За словами керівниці відділу досліджень і аналітики Cedos Аліни Хелашвілі, універсальні програми підтримки навряд чи будуть ефективними.
"Соціальні послуги повинні бути чутливими до потреб кожної людини. Вони мають допомагати повернутися до гідного рівня життя, відновити здатність самостійно забезпечувати власні потреби або компенсувати втрату такої можливості. Але важливо, щоб ці послуги не нав’язувалися і не надавалися автоматично лише через статус ветерана чи ветеранки, адже це може стигматизувати людину", – зазначає Хелашвілі.
Ключовою проблемою залишається низька поінформованість ветеранів про можливості отримання соціальних послуг. Як свідчать дані досліджень, багато хто не знає, що саме передбачають такі послуги, у яких випадках і як можна ними скористатися.
Разом із тим, проблеми виникають і на рівні місцевих громад. За словами експертки, готовність громад надавати соціальні послуги напряму залежить від розвитку місцевої інфраструктури соціального захисту. Серед основних викликів – брак фінансування, кваліфікованих фахівців, приміщень і навіть транспортних засобів.
Попри ці виклики, у багатьох громадах реалізують проєкти підтримки ветеранів, зокрема ті, що спрямовані на їхню реінтеграцію в цивільне життя. "Це можуть бути програми відпочинку разом із родиною, психологічні консультації чи створення просторів для спільного дозвілля", – говорить Хелашвілі.
Психотерапевт і засновник волонтерського проєкту "Як ти, брате?" Антон Семенов додає, що залучення ветеранів до активного життя є ключовим фактором їхньої адаптації.
"Робота дає людині відчуття приналежності, сенс і зайнятість. Найгірше, що може трапитися з військовим після повернення додому, – це надмірна кількість вільного часу", – підкреслює він.
У Міністерстві ветеранів в коментарі для РБК-Україна зазначають, що однією з ключових ініціатив є трирівнева система психологічної допомоги. Вона включає базову підтримку на рівні громад, індивідуальні консультації з фахівцями та комплексне лікування в спеціалізованих установах.
Для спрощення доступу до психологічної допомоги створено цифровий Реєстр надавачів послуг, де ветерани можуть знайти інформацію про установи, які надають підтримку. Окрім цього, у Міністерстві розробили платформу MARTA, яка дозволяє анонімно оцінити свій психічний стан і отримати рекомендації.
"MARTA – це інструмент, який надає можливість ветеранам і їхнім сім’ям краще розуміти свої потреби у сфері психічного здоров’я", – наголошують у Мінветеранів.
Щодо професійної адаптації, у 2024 році на цю програму закладено 71 млн гривень. За даними Міністерства, ветерани можуть отримати підтримку у здобутті нових спеціальностей, таких як водій, електрозварювальник чи оператор дронів. Також програма передбачає можливість здобуття другого (магістерського) рівня освіти.
"Ми бачимо, що наші програми професійної адаптації допомагають ветеранам інтегруватися в економічне життя країни", – зазначають у Міністерстві.
Окрім цього, ветерани можуть скористатися програмою "ВАРТО", яка надає фінансову підтримку для розвитку власного бізнесу. За останні роки вже підтримано понад 800 ветеранських бізнесів. А щоб допомогти ветеранам знайти роботу в державних органах, запущено е-Карту вакансій, що дозволяє швидко дізнатися про доступні пропозиції у різних регіонах.
Таким чином, забезпечення соціальних послуг для ветеранів потребує не лише системного підходу, але й адаптації до індивідуальних потреб. Успішна реінтеграція потребує поєднання підтримки на державному рівні та активності місцевих громад.
США вже багато років працюють над інтеграцією ветеранів у цивільне життя. Зокрема, SkillBridge Initiative допомагає військовим ще під час служби пройти стажування у цивільних компаніях. Це дозволяє ветеранам здобути необхідні навички для роботи в IT, будівництві, охороні здоров’я та інших секторах. Завдяки цьому підходу військові мають змогу швидко знайти роботу після звільнення зі служби.
Інша програма, Yellow Ribbon Reintegration Program, надає комплексну підтримку ветеранам: від психологічних консультацій до навчальних курсів і допомоги з працевлаштуванням. Особлива увага приділяється боротьбі з ізоляцією та адаптації до мирного життя через соціальну інтеграцію.
Канада активно підтримує перекваліфікацію ветеранів завдяки програмі Second Career, яка фінансує здобуття нових професій. Додатково ветерани можуть отримати пільгові кредити або гранти на відкриття власного бізнесу. Це дозволяє їм стати економічно незалежними і сприяє розвитку місцевої економіки.
Британський підхід базується на співпраці з бізнесом. Програма Armed Forces Covenant залучає роботодавців до створення вакансій, орієнтованих на ветеранів. Крім того, роботодавцям надається інформація та тренінги щодо роботи з людьми, які мають специфічні потреби, наприклад посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Це забезпечує двосторонній процес інтеграції: ветерани отримують роботу, а роботодавці – підготовлених працівників.
У Норвегії система реабілітації акцентується на довготривалій психологічній підтримці. Ветеранів залучають до соціальних проектів і волонтерських ініціатив, які допомагають їм адаптуватися до нового середовища. Особливу увагу приділяють подоланню ізоляції, що часто супроводжує повернення до мирного життя.
Попри тривалу війну, система реабілітації ветеранів в Україні залишається на початковій стадії розвитку. Проблематика охоплює одразу кілька ключових аспектів: недостатню психологічну підтримку, труднощі з професійною адаптацією, низький рівень обізнаності ветеранів про свої права та доступні послуги, а також нерівномірну доступність цих послуг у громадах.
Експерти наголошують, що одним із пріоритетів має стати відкриття ветеранських центрів, які можуть виконувати роль багатофункціональних хабів для психологічної, соціальної та професійної адаптації. Такі центри вже існують у деяких громадах, але їхня кількість недостатня для покриття реальних потреб військових, особливо у віддалених регіонах.
Ще однією важливою проблемою є працевлаштування ветеранів. Державні ініціативи, такі як е-Карта вакансій або податкові пільги для бізнесів, які працевлаштовують захисників, потребують ширшого впровадження. Крім цього, необхідно стимулювати створення державних програм грантової підтримки для ветеранів, які хочуть започаткувати власну справу.
Антон Семенов, в свою чергу, переконаний, що попри втому від війни, українці демонструють готовність підтримувати своїх героїв. "Мені здається, ми поступово адаптуємося. Українці здатні впоратися навіть із масовою демобілізацією, якщо вона відбудеться найближчим часом", – зазначає він.
Реінтеграція ветеранів – це не лише соціальний обов’язок, але й стратегічний крок для зміцнення країни. Україна має шанс створити унікальну модель, яка стане прикладом для інших держав і допоможе зберегти єдність та силу нації.