"Після нас вже нікого звідти не витягнули": спогади "кіборга" про останні дні оборони ДАПу
20 січня щорічно вшановують українських військових, які протягом 242 діб тримали оборону Донецького аеропорту. Саме в цей день у 2015 році проросійські бойовики підірвали новий термінал, де перебували захисники. Навіть після цього наші військові продовжували спротив ще до 23 січня. За героїчну оборону ДАПу українських бійців прозвали "кіборгами". У всіх боях за летовище полягли 100 наших захисників, ще близько трьох сотень отримали поранення.
Одним з останніх "кіборгів", яким вдалося вийти з Донецького аеропорту, став Віталій П’ясецький. В ніч проти 14 січня 2015-го у складі 80-ї аеромобільної бригади він потрапив на позицію "Ромео". На завдання пішов добровольцем, це стало його першим серйозним боєм. Саме Віталій зафіксував на фото останні дні Донецького аеропорту. Найінтенсивніші бої розпочалися 16 січня – тоді українські військові вже були "заблоковані" на першому поверсі нового термінала.
РБК-Україна ділиться спогадами "кіборга" Віталія П’ясецького, нижче наводимо пряму мову військового.
Останні дні оборони Донецького аеропорту
На ранок 16 січня ми вже затиснуті на першому поверсі нового термінала. Сепари над нами та під нами. Сьогодні вони почали атакувати значно раніше. Думаю, розраховували покінчити з нами. У нас в кожного свій сектор, відпрацьовуємо по готелю, звідки летять нам "подарунки". Ппатронів в достатку, але б'ю поодинокими, так прицільніше.
Звечора з нашого посту ми запримітили кілька невеликих отворів у стелі. Вони непокоїли, тому з інтервалом 3-5 хвилин ми проглядали свій сектор тепловізором і поглядували туди.
Через дірку у стелі летить перша граната. Нікого не зачепило. Друга – і мою вилицю і біля скроні обпалює біль. Кров капотить на аптечку і маленьке "Євангеліє", яке знайшов на посту і поклав в кишеню. Якісь два сантиметри вище і уламок попав би прямо в скроню.
Під пальцями намацується осколок. Заліпив пластирем й направився в сторону штабу. Пізніше я згадував слова побратима "Фестивалю", який перед ротацією сказав: "Пацани, пощастить тому, хто звідси 300-м виїде".
Напередодні поранило друга Федю. Періодично задовбую "Психа" (позивний медика Ігоря Зінича, 20 січня 2015 року загине під завалами термінала у віці 25 років, Герой України, посмертно, – Ред.) питаннями, чи той виживе. Згодом йому видалили частину печінки, частину легені та селезінку. Була зупинка серця на 8 хвилин, влили близько 10 літрів крові. Федя вижив тільки завдяки Богу.
На посту досить багато хлопців, пробуємо розвернути барикаду так, щоб мати прикриття від гранат, які летять згори. Підкотили якесь колесо, розламаний візочок, зверху кинули мішки з піском. Хоч якийсь захист.
Чую, як в метрах 3 щось падає. Кидаюсь на землю й закриваю потилицю руками від вибуху, ліве стегно знову обпікає болем. Накладати пов’язку на рану нема сенсу, все одно сповзе.
Повертаюсь на свою позицію. Сідаю за барикадою та пострілюю. Багато потім чув розповідей, як косили сепарів в терміналі, але ні разу такого не бачив. По тобі стріляють, ти стріляєш у відповідь. Ніхто просто так під кулі не лізе. Іноді бачу, як деякі індивіди виставляють ствол над барикадою і висаджують по "ріжку" в "білий світ".
Поряд зі мною стоїть у весь ріст мужичок в розстібнутому броніку. Мить і він падає на ящики з гранатами. Стягую його до себе за барикаду. З невеликої дірочки над правою бровою фонтанчиком б’є кров. Поранення несумісне з життям. Зі Славіком Гавянцем (військовий із ДАП потрапив у полон і через два тижні його звільнили, – Ред.) пробуємо зачепити евакуаційною стропою і тягнемо його через весь термінал в сторону штабу.
У якийсь момент замість гранат на підлогу падають димовухи. Спочатку подумали, що це звичайні армійські дими. Тільки хмара досягає нас, очі починають заливати сльози, горло та легені здавлює спазм. Кашель такий що, здається, легені вилетять. Зриваю з голови шапку та притискаю до обличчя. З кількома хлопцями бредемо в сторону першого посту. Тут на протягах має бути легше.
Там купа тіл, які корчаться на землі від кашлю та блювоти. Трішки оговтавшись, іду в штаб, та газ проник навіть туди. Під час газової атаки вогонь наче вщухає. Мабуть, сепари самі курнули своєї "шмалі". Займаю позицію під стіною. Нас закидають гранатами. У багатьох з наших від інтенсивного вогню вже перегрілись та заклинюють автомати. Мій поки стріляє.
Стегно ниє, але стараюсь не зважати. Розумію, що все іде до кінця, і від думки про сім’ю здавлює горло, навертаються сльози. Це не істерика – це якась суміш злості та жалю (вдома на Віталія чекали батьки, дружина і двоє дітей, – Ред.).
Момент, коли нас почали травити газами, був один із найстрашніших. В думках: "Боже, спаси". І не сподівано з’явився вітерець, який зніс газову хмару в бік терористів. Вже в госпіталі обговорювали з хлопцями цей момент – всі як один стверджували, що Бог був з нами.
Періодично до нас залітають РПГ (ручні протитанкові гранатомети, – Ред.), гранати. Ми надіємось на евакуацію, в першу чергу, важких поранених та вбитих. Сенсу тримати термінал в таких умовах немає. Ворог у підвалі та на верхніх поверхах. Все йде до того, що нас методично виб’ють. Вже тоді існувала загроза підриву, першого поверху з підвалу.
Хлопці показували СМС, начебто перехоплене СБУ, в якому були слова: "Если не удается вытравить газами, возьмите 500 кг тротила и взорвите их нафиг".
Через отвори у стелі сепари кидають різні запалювальні суміші, щоб утруднити нам можливу евакуацію. Моментами ми викликаємо вогонь артилерії на себе, щоб знизити їхній войовничий запал.
До нас скоро прийдуть "коробочки" у вигляді МТ-ЛБ (броньований транспортер, військові називають його "мотолига", – Ред.). Але без прикриття крупнішими калібрами по верхніх поверхах, техніку можуть спалити, загинуть люди.
По рації передають, що вийшли "ластівки". Підлітає дві "мотолиги". Одна з північного боку термінала, інша із західного кута. З першої тільки встиг вивантажитись десант, як від прямого пострілу з РПГ у двигун вона спалахує. Витягують обгорілого Володю Труху (боєць з Тернопільщини загинув 17 січня у віці 22 років, – Ред.). Сепари помічають другу "ластівку" і починають розстрілювати її. МТ-ЛБ стартує пустою – без жодного пораненого на борту.
Розуміючи, що кінець, ймовірно, дуже близько, пишу дружині СМС, що люблю її і вона найкраще, що було в моєму житті. Лягаю під стіною і впадаю у якесь забуття. До свідомості повертають викрики офіцера, як тоді я думав, а насправді навіть не сержанта, з 90-го батальйону, який прибув на "мотолизі", що згоріла. "Вставайте, щось робіть, інакше на всі тут ляжуть".
Нас назбирується до двох десятків. Кожному виділяється сектор, на якому ми повинні облаштувати барикаду з ящиків з патронами та будівельного сміття. Попереду ставимо сітки, щоб зменшити ймовірність залітання гранат та РПГ в барикаду. Через отвори летять коктейлі, від яких спалахує сміття і БК на постах першого поверху, з яких ми відійшли. Барикаду ми облаштували вчасно – це захистило нас від феєрверків.
Надія на перемир’я
"Сєвєр" (позивний "кіборга" Андрія Шишука, – Ред.) з 90-го батальйону вселяє нам надію і бажання щось робити. З тривогою очікуємо ранку. На світанку виродки обов’язково спробують нас добити, але бій починається пізніше звичного. Виявляється, причина несподіваного затишшя – тимчасове перемир’я. Ідуть перемовини, щоб у супроводі ОБСЄ вивезти поранених. Всі надіються на позитивний результат. Ми ж дозволяли сепарам своїх 200-х та 300-х забирати. Перемир’я має закінчитись опівдні. Чекаємо.
Багато хто, як і я, перед вибором: з однієї сторони я поранений, а з іншої – досі боєздатний. Кинути пацанів? А жити, ой як хочеться, і не тільки мені. Я був готовий лишитись без руки чи ноги, тільки б повернутись. Вирішую, що виїжджатиму тільки тоді, коли заберуть всіх тяжких 300-х.
Страшніше за смерть – страх залишитись сліпим. Знаю, що то таке, бо батя в мене незрячий. Тому як тільки починався обстріл, я вдягав окуляри. Другий за градацією страх – залишитись "овочем" та загубити в бою свої "причандали".
Час перемир’я спливає. Наші сподівання не виправдовуються. По радіостанції передають, начебто Моторола дозволив вивіз поранених, а Гіві сказав, що з термінала нікого живим не випустять.
Тепер вже кожен зрозумів, що це, скоріше за все, кінець. Наші укріплення не розраховані на серйозний бій. Емоції переповнюють, не хочеться вірити. Хтось телефонує додому. Я стараюсь не думати про сім’ю, в наступні дні жену від себе думку про те, що можливо вдасться вижити.
Недалеко під стіною лежать 200-ті. На "гражданці" мертве тіло, особливо людини, якій ще жити, викликає суміш почуттів – від жалю, страху до навіть якоїсь огиди. Тут мертві самотньо лежать, закутані в спальні мішки і нікому немає до них діла. Нема сенсу побиватись, вдалий приліт і сам будеш лежати.
Інша справа поранені. Поблизу 200-х лежить Юра Кушнір. Вчора в під час одного з вибухів він отримав поранення в голову. Забинтували. "Псих" говорить, що начебто нічого страшного. А сьогодні Юра не приходить до тями і схоже, не виживе (Юрій помер 18 січня у віці 36 років, – Ред.).
Всі готуються до останнього штурму. Когось це гнітить, в комусь прокинулась відвага приречених. Близько 14-ої години починає працювати арта та міномети. Наші штурмові групи на БМП (бойова машина піхоти, – Ред.) виїхали на мінне поле та вперлись в протитанковий рів, потрапили під щільний вогонь сепарів.
Ми сидимо на першому поверсі, затиснуті як щурі, чуємо як по наших товаришах, які їдуть нам на підмогу, працює ДШК (кулемет, – Ред.), вилітають РПГ. А ми нічим не можемо допомогти. У відчаї знімаю АГС зі станка (автоматичний гранатомет, – Ред.) та пробую виставити його в дверний отвір та нічого не виходить, на заваді мішки та сміття – прицільно стріляти звідси неможливо. Штурм навколо аеропорту припиняється, як потім виявилось, наші змушені були відійти із втратами.
Ми розглядаємо варіант штурмувати сепарів через отвори у стелі, бо сходинкові марші під вогнем терористів, заміновані або укріплені. Думаємо тихенько підставити драбину, закидати їх гранатами та ломанутись на штурм. Це потрібно було робити до темряви, часу не вистачає. Та й відчайдухів, які підуть на цей штурм, замало. Всім хочеться жити.
Секунда на роздуми
Більша частина ночі проти 19 січня минає спокійно. Надходить команда на евакуацію поранених, має прийти "мотолига". Розумію, що мені евакуація не світить, бо надто багато важких поранених. Легкі 300-ті ідуть самотужки до "мотолиги", я з помічником, спотикаючись, тягнемо важких. Дають команду вантажити вбитих на броню. Повертаємось. Мені дістається нести бійця, якого позавчора вбило на моїх очах. Починається стрілянина, наші прикривають.
"Мотолига" стартує та на секунди застрягає в купі якогось мотлоху. Цього може бути достатньо для влучного пострілу з РПГ. Шепочу: "Боже, врятуй пацанів". Машина зривається і зникає в темряві.
Заходжу в кімнату і бачу: "Сєвєр" лежить на землі, а над ним "Псих". "Сєверу" куля увійшла в стегно, але кістку не заділа. Він був праворуч від мене, коли в нього поцілили. Ця куля могла бути і моєю.
Повертаюсь на пост. Страшенно хочеться пити. Льоду вже немає (кілька днів бійцям доводилось довбати лід, аби тамувати спрагу, – Ред.). Згадую, що в підбитій "мотолизі" має бути вода. Прокрадаюсь і знаходжу чотири чи п’ять баклажох. Роздаю їх хлопцям і одну залишаю собі. Можна пити досхочу.
Вдень працював генератор і ми навіть змогли підзарядити телефони та радіостанції. Відправляю СМС, закриваю очі, але задрімати не виходить. Думки про дім непомітно змінюються спогадами як "Італієць" (позивний Володі Бузенка, – Ред.) кошмарить з РПГ сепарів, то в підвал всадить пару зарядів, то вгору пошле "гостинця".
У цих останніх днях оборони ДАПу пам’ять виділяє найяскравіших бійців, які заряджали інших бажанням не просто чекати, чим це все закінчиться. Таким для мене є "Італієць" з 7-ї роти (загинув 19 січня 2015 року у віці 26 років, похований рідному селі Великий Кучурів у Чернівецькій області, – Ред.), Саша "Борода" з 93-ї (позивний Олександра Олефіра, загинув 20 січня у 22-річному віці, – Ред.) і Зеник з нашої розвідки.
Володя "Італієць" Бузенко – дуже показний хлопчина. Високий, чорнявий, з незмінною, навіть у цих обставинах, широкою посмішкою. Сьогодні питаю, чи чекає його хто вдома? Каже, що кохана.
Єдине, що давало надію нам – це СМС від друзів, рідних. Скільки людей по всій Україні молились за всіх нас. Це навіть не тисячі. Напевне кожен з нас розумів, що нас може врятувати диво.
Далеко за північ по рації йде команда готувати 300-х до евакуації. Лежачих в нас було двоє – Рома Каленюк та "Сєвєр". Останній сказав, що сам завантажиться. Стараюсь не думати про те, що, можливо, і мені вдасться виїхати.
Почала працювати арта, це означає, що броня іде. Ще МТ-ЛБ не прибула, як сепари її почали розстрілювати. Незважаючи на вогонь, вона розвернулась і задом підлетіла до підвіконня, на вулиці вже розгорівся справжній бій, обіцяне прикриття з БТРів, кулемети яких мали працювати по верхніх поверхах – знову нема. Прикривали нас кілька наших хлопців, які вийшли на вулицю і обстрілювали верхні поверхи. Гранати падали, як яблука з дерева. Хлопці, які приїхали в десанті, почали вискакувати.
Поступає команда вантажити 300-х. Передаю всередину, щоб поранені йшли на вихід. Проштовхуюсь повз чергу тих, хто іде вантажитись. Навколо свист, стрілянина, вибухають гранати, але про це не думаєш. Заштовхуємо всередину Рому, мій помічник залазить поверх нього. У сусідньому відділенні бачу місце, куди можна вскочити самому. Секунда роздумів, озирнувся – нікого більше не несуть, і я влітаю туди. Пізніше я не раз прокручуватиму цей момент в пам’яті, роздумуючи, чи правильно я зробив.
"Мотолига" зривається, молюсь, тільки б не згоріти... По дверях цокають кулі. Всередині крик та стогін впереміш з матом. У всіх щось болить. Але це нічого, ми вирвались. По будівлях розумію, що ми нарешті доїхали до Водяного (з 8 вересня 2024 року цей населений пункт під окупацією росіян, – Ред.).
Пробую знайти Володю Козака, але його ніхто не бачив. Чому він не сів? "Сєвєр" теж не сів (він вижив, – Ред). Ті, хто на 100% мали бути евакуйовані, в цю "коробочку" не сіли. Вже потім стало відомо, що як термінал підірвали, на посту "Ромео", попри газову атаку, залишились Володя Козак і Дімка Скляров. Вони ще до темряви тримали там оборону. (Козак загинув 20 січня у віці 47 років, похований у рідній Малій Антонівці на Київщині. Скляров загинув 20 січня у віці 31 року, похований в селі Уладівка на Вінниччині, – Ред.).
Нас оглядають медики. Дехто з бійців скидає одежу, просякнуту кров’ю. Хлопчина у халаті магнітом водить мені по обличчі, шукаючи уламок гранати. В цей момент я хотів би, щоб моє поранення було набагато важчим. Відчуваю провину. Від комфорту, чистоти, безпеки це почуття тільки посилюється. Як виявилось пізніше, що після нас вже нікого не витягнули звідти. Спроби були, але не вдалі. Багато хороших хлопців загинуло, намагаючись евакуювати поранених.
У терміналі було два вибухи. Після першого хлопці ще тримали оборону. Після другого – практично всі були поранені. Більшість з тих, кого витягнули з-під завалів, не дожили до ранку. З нашої роти шість хлопців не повернулись з аеропорту. Загалом 3-й батальйон 80 ОАмБр в ДАПі та його околицях втратив 30 бійців.
Часто не дають спокою думки, що всі ми, хто вижили, напевно замало зробили для порятунку наших хлопців. Ми не офіцери, ми не ухвалювали рішень. Можливо треба було бунтувати, пішки прориватись до них і витягувати всіма способами.
10 років тому я сидів на сходах стабпункту у Водяному, телефонував і говорив слова, які зараз кажуть тисячі бійців з різних напрямків: "Я живий. Я вийшов".
Влітку 2015 року Віталія нагородили орденом "За мужність" III ступеня, після початку повномасштабного вторгнення він знову став на захист України, зараз "кіборг" воює у складі 93-ї бригади "Холодний Яр".
Під час підготовки публікації використали: спогади, надані Віталієм П’ясецьким, його пости у Facebook та дані з "Вікіпедії".