Пілот-ас і підполковник Денис Василюк з початку повномасштабного вторгнення здійснив 94 бойові вильоти. Політ 17-го травня 2024 року став фатальним - 31-річний льотчик загинув на одному із найгарячіших напрямків фронту, встигнувши виконати своє останнє бойове завдання, чим врятував піхотинців.
"На 40-й день мені видали документацію польоту із його підписом. Він знав, що це дуже небезпечне завдання, але все одно на нього погодився. Його останніми словами авіадиспетчеру були "я танцюю", що на сленгу льотчиків означає "я маневрую від ракет". Після цього зв'язок перервався назавжди. Коли Дениса знайшли, його рука була на штурвалі. Він до останнього захищав українське небо", - розповідає дружина полеглого пілота Владислава Василюк.
Денис народився і виріс у Криму. Навчався у Харківському національному університеті повітряних сил ім. Івана Кожедуба. З 2014 року був пілотом 831 бригади тактичної авіації у Миргороді. Брав активну участь в операції об’єднаних сил (ООС) російсько-української війни. У зв’язку з чим, став ветераном бойових дій.
З початку повномасштабного вторгнення виконував завдання на всіх напрямках фронту. Брав участь у звільненні острова Зміїний. За життя став повним кавалером ордену "За мужність".
Ми розпитали Владиславу, яким був Денис у цивільному житті, чому обрав авіацію, про що мріяв і як ніс службу пілота-винищувача під час війни.
– Розкажіть про Дениса, яким він був у цивільному житті, чим захоплювався, окрім літаків?
– Денис народився поблизу кримського Джанкоя недалеко від аеродрому, постійно спостерігав за літаками. Думаю, це вплинуло на його рішення стати льотчиком.
З 14-го року у Дениса був вибір - повернутися в окупований Крим, де його родичі і друзі, чи залишитися на материковій Україні. І він вибрав другий варіант. Він дуже любив небо. Коли я з ним познайомилась у 2016 році, він уже був старшим лейтенантом та з навчально-тренувального літака Л-39 перейшов на бойовий літак винищувач Су-27, яким марив. Він цим пишався.
В дитинстві Денис брав участь в різних шкільних активностях, грав на гітарі та навіть спробував власні сили у боксі. 8 років займався бальними танцями. У підлітковому віці любив гірський туризм. Все, за що він брався, - у нього вдавалося. Все, чого він досягнув, - це його заслуга, завдяки власній наполегливості та харизмі.
Такого поєднання краси, як зовнішньої, так і внутрішньої - я ніколи не зустрічала. Денис дуже любив життя, намагався насолоджуватися кожною миттю. Він був дуже мудрий, захоплювався психологією. У нього завжди були великі амбіції. Казав, що хоче бути видатною людиною, щоб допомагати іншим. Певний час навіть мріяв стати президентом.
– Ви з Денисом були 9 років разом. Як розпочалася ваша спільна історія, що вас вразило у ньому найбільше?
– Це була доленосна зустріч на Великдень у 2016 році. Я тоді гуляла з подругою, а її знайомий покликав у компанію друзів. Ми довго вагались, але таки пішли до них. Денис мені одразу сподобався - високий, зі світлим волоссям, зеленими очима. Від нього віяло величезною харизмою. Він був схожим на одного з моїх улюблених героїв з аніме - Усуї Такумі, - своєю холодністю і недоступністю у хорошому сенсі, а також зовнішністю.
Тоді ввечері він посеред вулиці під ліхтарем вчив мене танцювати вальс. Він взагалі дуже любив танцювати, як і я. Було відчуття, мовби я його вже знаю 1000 років. Так просто і легко було. У нас були схожі інтереси, погляди на життя, цінності.
Я досі пам’ятаю свої почуття, коли він вперше зателефонував. З того часу він у мене записаний в телефоні як Король мого Всесвіту.
Ми мали традицію перед сном обмінюватись повідомленнями: він писав "Кохання?", я відповідала: "назавжди". І Денис завжди продовжував: "і навіть більше". Зараз ці слова вже сприймаються по-іншому. Хоч його фізично нема поруч, але я відчуваю його присутність. Я хочу написати книгу в пам’ять про чоловіка й назвати її: "Кохання назавжди та навіть більше…". Це буде аудіокнига, яку я озвучу сама.
– Чи можете розповісти, які бойові завдання виконував ваш чоловік?
– Це були перехоплення повітряних цілей - знищення дронів, різних типів крилатих ракет, знищення засобів ППО, техніки і живої сили противника, підтримка бойової роботи сухопутних підрозділів. Денис брав активну участь в операції об’єднаних сил (ООС) російсько-української війни. У зв’язку з чим, став ветераном бойових дій.
Денис виконував завдання на всіх напрямках фронту. Брав безпосередню участь у звільненні острова Зміїний. Протидіяв ворожим винищувачам разом зі своїми побратимами, за що отримав орден "За мужність" ІІІ ступеня. За життя Денис став повним кавалером цього ордену.
– У Дениса був позивний Flash, як він його отримав?
– Денис був швидкий, немов блискавка. Було безліч ситуацій, коли за ним полювали ворожі літаки, засоби протиповітряної оборони, але йому завжди вдавалось маневрувати від небезпеки.
У 2022 році у нього було бойове завдання зі знищення протиповітряної оборони противника. Однак, під час роботи погода раптово погіршилась. Попри це, Денис вирішив не відступати й виконати поставлене завдання до кінця. Йому довелося летіти високо через грозові хмари й в цей момент в його літак потрапила блискавка. Після цього тимчасово вийшли з ладу засоби навігації. Він не розгубився і знизив висоту. Як він казав, побачив вогні Краматорська і зміг долетіти до одного з оперативних аеродромів.
– За пів року до повномасштабного вторгнення Денис пішов зі служби. Чим займався у цивільному житті і чому вирішив повернутися в авіацію після початку великої війни?
– У 2021 році в Дениса завершився контракт. До того він 90% життя перебував на службі, яка завжди була небезпечною. Ми, як родина, ухвалили рішення, що хочемо спокійного життя, думали переїжджати до Києва й навіть про те, аби завести дитину. Денис пройшов ІТ-курси і вже через два тижні знайшов роботу. Ми мали дійсно щасливих пів року.
24-го лютого я прокинулась від вибуху. Зрозуміла, що війна почалась. Денис собі місця не знаходив, постійно читав новини, переживав за побратимів - в перші ж дні вторгнення загинули його колеги Олександр Оксанченко (загинув 25 лютого 2022 року, захищаючи небо Києва - Ред.) і Степан Чобану (загинув 28 лютого 2022 року під час захисту Кропивницького - Ред.). Він не міг сидіти вдома і ховатися. Мене відправив у Варшаву, а сам вирішив повернутися на службу.
Я тоді сказала йому, що знаю, який він у мене добрий, але хай не шкодує росіян, бо він захищає наш дім і я хочу, щоб він повернувся живим.
Ми зустрілись тільки через чотири місяці. Тоді проводили кожен день разом, це здавалося втечею від реальності, коли хочеться прожити дні на максимум. Під час цієї відпустки Денис подарував мені червоні троянди. Я розплакалась, бо подумала, що то може бути останній букет від нього. Відтоді червоний колір в квітах не сприймаю. Це сильний тригер для мене. Навіть на могилу я приношу тільки ніжні троянди.
За період повномасштабного вторгнення не було ні дня, щоб я не переживала за свого коханого. Бути жінкою військового - це морально тяжко, але це був мій вибір. Але крім переживання і страху за його життя, було дійсно дуже багато теплих, ніжних моментів. Я його безмежно кохала та чекала. Завжди. І навіть зараз, мені хочеться вірити в те, що ми колись побачимось. Нехай не в цьому світі, але ця думка мене зігріває.
– Чи були у вас якісь погані передчуття перед загибеллю Дениса? Як ви дізнались про трагедію?
– Жодного передчуття не було. Ми як завжди побажали солодких снів перед сном, і зранку я чекала його повідомлення про те, що він повернувся із завдання.
Останній місяць перед загибеллю Дениса був тяжкий морально, оскільки посилилась небезпека на фронті в одному з гарячих напрямків. Денис мало спав, майже не відпочивав. Бувало по 3-4 вильоти за день робив. Був дуже виснажений, але ніколи не жалівся. Завжди рвався до мене. Востаннє ми бачились 15 травня - він приїхав лише на дві години. Ми тоді щиро поговорили. Вдячна за цю зустріч.
17 травня ми повинні були побачитись у Миргороді. Але в той день мені зателефонувала моя мама зі словами: "Деню збили".
Найстрашніше було повідомити про смерть батькам Дениса. Особливо мамі. У неї в цей день якраз був ювілей - 55 років. Я назавжди запам’ятаю цей страшний крик у слухавці. Батьки досі не можуть прийняти до кінця, що його немає.
І знаєте, ця страшна магія чисел: 17 народився, 17 у нас було весілля, 17 загинув. Це було його улюблене число.
– Чи припускав коли-небудь Денис, що може загинути на війні?
– Ми ніколи напряму не говорили на ці теми. Денис дуже любив життя і дуже хотів жити. Навіть, коли я казала слово "останній", він завжди мене виправляв на "крайній" - для пілотів це важливо.
Денис мріяв про повернення Криму в Україну, про нашу перемогу. Мріяв пролетіти літаком над вільним українським Джанкоєм. Мріяв про мир, власних дітей і спокійне життя. Ми хотіли побачити океан і я здійсню цю мрію восени.
Шкодую, що не встигли завести дітей. Хотіли прийти до цього свідомо. А коли були готові, торік у Дениса загинув друг-пілот - Денис Кирилюк (загинув 27 березня 2023 року під час виконання завдання на Чернігівщині - Ред.). Його дружина залишилась із двома маленькими дітками. Мені було нестерпно боляче та страшно дивитись на дружину, усвідомлюючи, що діти вже ніколи не побачать батька, а вона чоловіка, що смерть так близько. Це мене злякало. Але зараз розумію, якби в мене була дитина - продовження мого коханого - це було б щастя.
– Як ви проживаєте втрату? Що допомагає вам триматися?
– Мій настрій може змінюватися по 10-20 разів на день. Особливо важко, коли приходжу у нашу орендовану квартиру. Поки що, не можу довго у ній перебувати. Там все про нього: речі, які він залишив у середу (15 травня, коли Денис був востаннє вдома - Ред.), запах. Я не можу навіть описати цей біль. Дуже сумую за ним.
А так, в основному, я спокійна, бо у мене є важлива місія, яка надає мені сил, - розказувати світу про Дениса. Зараз я веду відеощоденники про те, як я проживаю втрату. Допомагаю тим, хто у схожій ситуації. Пишу книгу. Також допомагають триматися сім’я і друзі. Не знаю, щоб я без них робила. Як я завжди всім кажу: людині потрібна людина. Це дійсно так.
Дотепер видається, що наче Денис у відрядженні, хоч я бачила його тіло у морзі. Мене не хотіли пускати, але я розуміла, що це останній раз, коли я можу його побачити. Це дивно, але після падіння з неймовірної висоти його тіло вціліло, хоч сам літак згорів. Мені пояснили, що кабіна впала у болотисту місцевість, тому так.
Денис завжди брав у політ обручку і браслет зі знаком нескінченності, який я йому подарувала. Казав, що він оберігає його, допомагає вижити. Але в той день, коли Дениса знайшли, він був без обручки і без браслета. Певно "забрав" їх із собою...
Коли Денис загинув, у мене все ніби завмерло. Здавалося ніби я його останній раз бачила 10 років тому. Спогади заблокувались. Я не могла згадати ні його голос, ні запах. Зараз уже всі спогади повернулось і захлинають емоції.
Мені здавалося, що проживати трагедію - це кидатись на труну і ридати в істериці. Але моя реакція відрізняється від стереотипної. Кожен проживає горе індивідуально. І немає правильної або неправильної реакції. У мене більше психіка пішла у стан "замороження", якби не це, можливо, я б не змогла давати інтерв’ю про коханого.
Навіть у день похорону стикнулася з критикою від людей, які звикли бачити тільки перші бурхливі реакції, бо на прощанні я була з макіяжем, локонами та у гарній сукні, яку Денис обожнював бачити на мені. Але мало хто розуміє, що це все було для нього. Він завжди називав мене "Моя леді". Тому я хотіла, щоб прощання пройшло гідно. Не люблю, коли мене називають вдовою. Я жінка офіцера, полеглого бойового льотчика. Денис був сильний і я буду.
А червона помада, якою фарбуюсь майже щодня після загибелі чоловіка, для мене - це символ стійкості і жіночої сили.
– У соцмережах ви ведете терапевтичний щоденник, у якому розповідаєте про Дениса. А чи є у вас кваліфікована підтримка?
– Зараз я не займаюсь з психологом, бо не відчуваю у ньому потреби. Але в майбутньому планую піти до спеціаліста. Під час повномасштабного вторгнення я постійно брала консультації, бо бути жінкою військового - це не легкий шлях, але це мій вибір. Я ходила на різні курси, щоб зрозуміти, як поводити себе з чоловіком-військовим, щоб правильно підтримати його. Як психолог (Владислава навчається на психолога з 2020 року - Ред.), я хотіла б в майбутньому працювати з сім’ями військових.
Після того, як почала вести щоденник, мені пишуть багато жінок, у яких схожа ситуація. Відчуваю підтримку від них, а кому вона потрібна - надаю. З колегами Дениса також спілкуюсь. Для мене цінно слухати про нього від побратимів, дізнаватися щось нове, як про воїна. До речі, терапевтичний щоденник стане основою для аудіокниги про Дениса. Мені запропонували її записати безкоштовно.
– Знаю, що вже після смерті чоловіка ви набили тату на руці - крило. Таке ж було у Дениса...
– Незадовго до загибелі Денис на правій руці набив крило. Таке ж я мала набити на лівій. Ми мріяли, що ми будемо ходити по місту, тримаючись за руки, і у нього буде одне крило, а в мене - інше. Денис набив тату першим, а я тоді побоялась. На днях я здійснила цю мрію. Коли зайшла до кабінету тату-майстра, відчувала наче я у психотерапевта - сльози просто покотилися градом від думки, що трохи більше 3 місяців назад він сам сидів у цьому кабінеті у того ж майстра.
Біля крила набила ще два слова - "сильна та ніжна". Ці слова вибрала не випадково. Після 9 днів з дня загибелі Дениса мене друзі забрали у Полтаву. В одному магазині я побачила футболку із написом "Ти можеш бути сильною і водночас не забувай про ніжність", а внизу були крила і блискавка. Це наче послання від Дениса. Приблизно такі слова він би мені сказав зараз. Якраз залишився останній розмір футболки - мій. Я купила її.
Також біля серця набила тату - блискавку (Flash), а на правій руці - "wings of freedom", що в перекладі означає "крила свободи". Це загін із аніме "Атака титанів", який бився проти зла, виборював свободу, захищав свою сім’ю. Це про прагнення бути вільними, не дивлячись ні на що. Це нам з Денисом дуже відгукувалося. Ми якраз встигли разом подивитись останній сезон цього аніме.
– Близькі полеглих захисників часто створюють петиції про присвоєння звання Героя України або ж для перейменування вулиць на їхню честь. Як би ви хотіли, щоб люди вшанували подвиг вашого чоловіка?
– Такі люди, як він, заслуговують на присвоєння Героя України при житті і без створення петиції. Але, на жаль, реалії суворі. Дуже багато героїв в тіні, і про багатьох ми дізнаємося лише після смерті. Я подала усі документи для присвоєння Денису звання Героя України, очікую відповіді.
Хотіла б, щоб Дениса пам’ятали. І перейменування вулиці - це один із кроків. Це важливо для нашої історії та майбутніх поколінь. Зараз я роблю все, аби про пілота-аса Дениса Василюка знав увесь світ. Він і кожен, хто віддав життя за нашу свободу, - на це заслуговують.