Чому реабілітація військових в Україні доступна не всім, пройти ВЛК вкрай складно, а військове кладовище у Биківні неможливе? Про це в інтерв'ю РБК-Україна розповіла керівниця Патронатної служби "Азову" Олена Толкачова.
Патронатна служба "Азову" опікується пораненими та загиблими бійцями 12 бригади спеціального призначення "Азов" НГУ та Третьої окремої штурмової бригади ЗСУ. Організація також займається реабілітацією воїнів та підтримкою родин захисників.
Кількість поранених через війну в Україні з кожним днем збільшується. Бійцям необхідна якісна реабілітація. Однак у нашій державі не вистачає спеціалістів та лікувальних центрів, які могли б допомогти захисникам у відновленні. Часто військовим з інвалідністю доводиться стояти у живих чергах, а якісна реабілітація коштує дорого.
Керівниця Патронатної служби "Азову" Олена Толкачова розповіла в інтерв’ю РБК-Україна про реабілітацію поранених бійців, труднощі із проходженням військово-лікарської комісії, обмін тіл військових та складнощі з будівництвом Національного військового кладовища.
Повну версію розмови дивіться на Youtube-каналі РБК-Україна, нижче – окремі фрагменти
ВІДЕО:
З 24 лютого 2022-го року роботи у нас стало в рази більше. Я не буду перебільшувати, якщо скажу, що у сотні разів. Що стосується саме реабілітації та лікування, то в Україні спостерігається брак реабілітаційних центрів, брак спеціалістів – як у державному секторі, так і в приватному.
Хто перший знайшов гроші, той і лікується у реабілітаційних центрах. Звичайно, так не повинно бути. Ми зараз докладаємо максимум зусиль, щоб створити конкурентоспроможне середовище серед реабілітаційних центрів – приватних та державних. І залучити до цього державу у повному обсязі. Щоб кожен боєць мав можливість на якісну реабілітацію.
Ми зараз співпрацюємо з Національною службою здоров’я України. Будемо зустрічатися з міністром охорони здоров’я для того, щоб стимулювати державу до створення таких центрів. Якісна реабілітація поки що коштує дорого. І в основному вона надається приватними клініками. У нас майже не існує державних реабілітаційних центрів. А в ті, що є, – дуже велика черга.
Медичний персонал, який надає допомогу, мають навчити спілкуватися з тим, хто повернувся з полону. На жаль, є специфічні травми, які пов’язані з тортурами. І чим більше лікар обізнаний, які тортури можуть використовуватися, тим простіше йому буде надати медичну допомогу.
Бо не завжди той, хто повертається з полону, одразу може розказати, що з ним відбувалося. І тут потрібна серйозна кваліфікація лікаря.
Лікарі мають бути готовими до того, що вони побачать і повинні бути готовими до того, що їм потрібно шукати, які ставити питання, а які – ні. Тому що іноді можна дуже сильно “тригернути” людину, яка повернулася з полону, якимось зовсім невинним питанням.
В Україні вже є електронні черги, які трохи спрощують проходження ВЛК. Але все одно підготувати величезну кількість спеціалістів, які будуть працювати у військово-лікарських комісіях, відразу неможливо. Пов’язано це, в першу чергу, з тим, що спеціалістів катастрофічно не вистачає. На таку кількість поранених вся система не розрахована.
Це дійсно складно. Людина з інвалідністю повинна стояти та чекати на якісь довідки. Це все можна було б робити по-іншому: проводити військову лікарську комісію тими лікарями, які лікують безпосередньо у лікарні, поки хлопець лежить. Щоб не ходити окремо в іншу структуру, яка буде ще раз перевіряти ці медичні покази та виписувати документи.
Є люди, які хочуть подивитися і впевнитися (що це їхні рідні – ред.). Навіть після того, як збігається ДНК, вони часто не вірять. Ми рекомендуємо не ходити на очне опізнання, бо описати це неможливо. Але є ті, хто все є іде на опізнання: вони просять і добиваються, і їм дають можливість побачити. Іноді просто зовсім немає на що дивитися, і ми пояснюємо: не треба, щоб у пам’яті ваша дитина, ваш чоловік, останній раз запам’ятався саме так. Це жахлива картина.
Людина до всього більш-менш звикає. Якби я та дівчата, які займаються похованнями, спілкуванням з родичами, не звикли, то просто не змогли б цим займатися. Під час поховання іноді "прориває"…я дуже сильно плачу, і дівчата також.
Спілкуватися з батьками емоційно дуже складно. Це забирає більшу частину енергії та сил, адже ми переживаємо ті емоції разом із ними. Коли кожен день бачиш звіт, бачиш роки народження, особливо 2000-х років – для мене це діти. Моя донька 2001-ого року народження. Іноді є думки: а що я робила б, якби моя дитина загинула? Ці думки постійно мене переслідують.
Основна проблема з будівництвом кладовища була у тому, що Міністерство ветеранів недбало поставилися до свого обов’язку: розробити дієвий проект і погодити його з усіма інституціями, які можуть впливати на хід будівництва та на хід проектування. І загалом на погодження самої земельної ділянки. Вони розробили та надали до Верховної Ради законопроект про створення Національного військового кладовища поспіхом.
Коли про це стало відомо, в Українському інституті національної пам’яті висловилися проти створення там військового кладовища. Бо там поховані останки жертв сталінських репресій. І навіть якщо робити повне дослідження, розкопки, ці всі рештки знайти та поховати, може пройти 5 або більше років. По-друге, це не зовсім адекватно – змішувати історичні події на одному місці.
Знайшли земельну ділянку далеко від Києва (у Гатному, – ред.), де можна зробити дійсно гарний комплекс, але там немає інфраструктури. насамперед транспортної. З якогось місця у Києві цей цвинтар не побачити. Кладовище має бути на видному місці. Я не впевнена, що військове кладовище буде збудовано саме у Гатному. Не впевнена, що там не знайдеться ще якась археологічна знахідка, або екологічна проблема через будівництво. Тому наразі ми чекаємо і шукаємо можливість знайти ще іншу ділянку.
Багато військових, які проходять реабілітацію, рвуться назад у стрій. Яким би не було важким поранення, вони одразу починають думати, де могли б себе реалізувати у війську після закінчення лікування. І ми завжди готові допомогти. Спілкуємося з командирами, щоб знайти відповідний підрозділ для бійця. Наприклад, є боєць-ампутант: всі розуміють, що він вже не зможе повернутися в штурмовий підрозділ. Ми одразу починаємо шукати місця в підрозділах, які займаються дронами, БпЛА.
У нас є хлопці, які, вже по 5 разів були поранені. Приїжджали до нас на лікування і реабілітацію, їхали, потім вже дзвонили своєму медичному куратору казали: “Ну що приймай мене, я знову поранений!”. І так по 5 разів. Бойовий дух не зламати. За нашими даними, 80% повертаються назад у стрій.
Ми плануємо після перемоги працювати далі та допомагати ветеранам. У нас є такий досвід з 2014-го року: ми займалися ветеранами і робили більшу частину роботи, тому що ветеранів було більше, ніж поранених. Не було такого масштабу. У нас є досвід і ми знаємо, що потрібно ветерану, як йому допомогти. Тому будемо працювати і після перемоги, як ветеранська організація.