Аспірантура вже перестала бути способом ухилення від мобілізації, – Микола Трофименко, МОН

Головне:

• Чи триває укрупнення вишів і як мають відбуватися вибори ректорів?
• Як себе показав експеримент з наглядовими радами в трьох вишах?
• Скільки в Україні переміщених університетів та як вони долають виклики війни?
• Якою стала вступна кампанія цього року?
• Чи зникли маніпуляції з відстрочками в аспірантурі?
• Скільки отримують викладачі вишів та коли чекати підвищення зарплат?
• Чи поменшало молодих хлопців серед вступників до університетів цього року?

Про укрупнення університетів і вибори нових ректорів

– Ви на посаді заступника міністра відносно недавно. Які найбільші виклики у вищій освіті ви бачите зараз?

– Задач і справжніх викликів все ще дуже багато. Але найголовніша – втримати людей, зберегти людський потенціал. Підтримати сильні університети, підсилити ті, які цього потребують. У нас багато переміщених осіб, багато молодих людей – на тимчасово окупованих територіях. Багато викладачів і студентів виїхали в Європу. І от все це обертається навколо вищої освіти.

Це величезна задача, яка стоїть на рівні питань національної безпеки. Цей весь колосальний людський ресурс ми можемо втратити. Вища освіта цих людей тримала поруч з Україною. Через навчання, програми, обміни. Плюс – наші університети відіграють дуже потужну роль в європейській інтеграції: беруть участь у величезній кількості програм Erasmus, Horizon.

Наша задача – підтримувати їх, налагоджувати конструктивний діалог з університетськими командами і поговорити з ними щодо оптимізації мережі. Ми хочемо, щоб рішення з оптимізації приймали самі команди університетів.

Ми маємо залучити ресурси, стимулювати розвиток – і людей, і інфраструктури, і середовищ. Оновити і створити європейського рівня кампуси в Україні. Бо рівень освіти у нас такий самий або вищий, ніж в Європі. Але часто батьки і молоді люди хочуть бути в Європі, бо там кращі гуртожитки, аудиторії і обладнання. Ця європейська якість потрібна нам тут.

– Колишній заступник міністра Михайло Винницький відверто заявляв про протидію укрупненню університетів, і що багато ректорів вважають державні виші "своїми", тримаюся за посади. Укрупнення університетів не припинялося?

– Ні, не припинялося. В мережі Міністерства освіти і науки України зараз є понад 120 університетів. Є ще університети міністерств культури, внутрішніх справ, Міноборони, охорони здоров'я. Ми всі маємо ефективно цієї мережею управляти.

У нас обмежений фінансовий ресурс, який ми маємо не розмивати по мережі, а стимулювати розвиток ефективних тих, хто прагне до розвитку. Щоб ефективні заклади створили у своїх громадах осередки, які будуть точками розвитку для цих територій. В деяких вишах стільці лише переставляються з місця на місце з року в рік, ніяких ремонтів, ніякої реновації. Важливо з вишами цю дискусію почати.

Зараз відбувається реорганізація закладів в Кам'янці-Подільському та Умані. Є міста, де населення 20-30 тисяч, а там – декілька закладів вищої освіти. Ми розуміємо, що ця мережа неефективна з точки зору кількості. Щоб ефективно розпоряджатися ресурсом і передбачати кошти на розвиток, оптимізація необхідна.

У нас після 2022 року – 30 переміщених університетів, вони розпорошені по різних містах України. Багато з них стикнеться з дуже великою проблемою – нестачею фінансування, щоб виплатити заробітні плати, бо в рамках вступної кампанії цього року вони набрали дуже символічну кількість абітурієнтів, і за формулою, їхнє фінансування за рахунок держави може зменшитись.

Кожен ректор має ставити перед собою логічне питання – як я буду далі це робити? Можливо, з кимось об 'єднатися, щоб врятувати університет, колектив, команду і наукові школи, студентів.

Ми хочемо, щоб рішення з оптимізації приймали самі команди університетів, – Микла Трофименко, МОН (фото: Віталій Носач\РБК-Україна)

Ми відходимо від тих часів, коли ректор 40 років міг бути незмінно на посаді і був фактором і впливу, коли не було дискусій щодо можливих реорганізацій, бо вони тримаються за свої крісла. Зараз ми перебуваємо в моменті, коли велика кількість ректорів буде мінятись. У нас буде оновлення якості адміністрацій також і через навчання в програмі розвитку академічних менеджерів.

– Як ми цього досягнемо?

– Закон України "Про вищу освіту" передбачає можливість ректору перебувати на посаді два рази поспіль. Хитрощі, до яких вдавалися під час фейкових реорганізацій ще до 2023 року, ми не підтримуємо. Коли утворюються нові виші, це не може робитися під те, щоб та чи інша особа могла ще раз піти на цю посаду.

Теорія менеджменту каже, що треба оновлювати керівництво. Навіть якщо керівник працює ефективно останні 10 років і забезпечує зростання організації, то щоб це зростання продовжувалось все одно треба поміняти людину, бо потрібні різні підходи. Не буде працювати один і той самий метод, одна і та сама стратегія 10 років поспіль. Потрібно оновлюватись, потрібно постійно бути актуальним.

Ми очікуємо, що в університетах будуть відбуватися зміни. Тим більше, що у великої кількості ректорів завершується другий термін.

– Скільки ректорів втратять свої посади?

– Близько 50 ректорів, я думаю, десь так. Це відбуватиметься поступово, і пулами будуть проходити вибори. Ми бачили вибори у Львівському національному університеті Франка і у Львівській політехніці. Абсолютно прекрасна, демократична, свідома процедура. І це було свято демократії у зрілому, ефективному колективі обох університетів: 8-9 кандидатів, дебати, стратегії, бачення, другий тур.

Це красиво, правильно, і показує те, чого ми прагнемо по всій країні. У нас немає поганих чи хороших вишів. Вони всі унікальні. І від команд залежить, як вони зможуть конкурувати і залучати ресурси.

– Які переваги отримують університети, які об'єднуються?

– Університети, які реорганізовувались протягом останнього року, отримали підтримку від Світового банку – інвестиції в обладнання на дослідження на 1,5 млн доларів. Вони отримують доступ до фінансування, і вже понад 13 мільйонів – в процесі залучення, проходять всі потрібні для цього процедури. І вони отримують обладнання, яке існує в найкращих університетах, лабораторіях Європи. Ми так стимулюємо такі процеси. Бо таке обладнання – дуже потужний поштовх для української науки.

Хочеться, щоб в першу чергу йшла ініціатива від самих університетів, від регіонів і міст. Щоб міські голови і адміністрації відчули важливість цих інституцій для своїх регіонів. Бо вони на місцях можуть вирішувати багато проблем. З місцевого або обласного бюджету можна організувати субвенцію, допомогти зі стипендіями студентам. Можливо, придбати службове житло викладачу фізики, якого не вистачає в закладі.

Про експеримент з наглядовими радами

– Які результати показав експеримент, коли ввели наглядові ради в деяких університетах? І чи варто на ваш погляд їх розширити на більшу кількість закладів освіти?

– Він по-різному себе показує. Що у них спільного – ректорами було обрано трьох жінок. Це Запорізький національний, Київський авіаційний інститут і Карпатський національний університет імені Стефаника. Але на те він і експеримент, щоб ми подивилися, що треба змінити і як його відкоригувати.

Ми побачили, що КАІ – орієнтований на бізнес-середовище, там команда молодих амбітних фахівців, з сильною наглядовою радою, з сильним лідером. У них багато кейсів, коли вони беруть будівлю, де ремонту не було років 40, мабуть, і створюють лабораторії спільно з роботодавцями – з Huawei, Ajax, Vodafone. Сприяють розвитку дуальної освіти – готують студента, який потім знаходить роботу в топових компаніях.

Всі кейси по-своєму унікальні. Оцінимо це ми в повній мірі пізніше. Але те, що зараз відбувається, мені подобається – з точки зору підходів до управління, до брендингу, маркетингової стратегії, до вступної кампанії.

В Запорізькому університеті – сильна залученість регіональної влади, і виш відчуває свою відповідальність за зміцнення державних позицій в місті, в підготовці справжніх громадян України на прифронтових територіях. Це сильний регіональний університет, потужний для Запоріжжя і області з точки зору утвердження там державницьких позицій.

Карпатський університет має сильну академічну команду, сильні міжнародні зв’язки, унікальні для України ініціативи, такі як обсерваторія на горі Піп Іван, молодіжний центр в Микуличині тощо. Ми хочемо, щоб це зробили всі університети – налагодили співпрацю з владою, з бізнесом, з громадами. Експеримент показує, що бізнес може інвестувати в інфраструктуру, давати технічні завдання, яких фахівців готувати. А це розвиватиме нашу економіку і сприятиме відбудові.

Ми відходимо від часів, коли ректор 40 років міг бути незмінно на посаді і був фактором і впливу, – заступник міністра освіти (фото: Віталій Носач\РБК-Україна)

Ми хочемо вдосконалити цей підхід. Можливо, залучити до наглядових рад колективи, можливо, студентів. І ми плануємо, що така форма управління університетами буде так само можливою, як і традиційна, передбачена законом України "Про вищу освіту". Ми бачимо в цьому і антикризовий механізм, і складову розвитку.

Окрема для мети посилення управлінських спроможностей ми спільно зі Світовим банком і Британською Радою реалізуємо програму розвитку академічних менеджерів. Її мета – до травня 2026 року навчити тисячу управлінців університетів. У першому циклі підготовлено біля 450 учасників, зараз триває другий. Програма охоплює стратегування, фандрейзинг і сучасні управлінські практики.

Про евакуацію з Маріуполя та релоковані університети

– Ви донедавна працювали ректором Маріупольського державного університету і самі пережили евакуацію, релокацію. Як це відбувалося?

– Тоді, у лютому 2022-го, в певний момент стало зрозуміло, що Маріуполь став міцною фортецею. Ми не очікували, що так швидко нас візьмуть в кільце з західного боку, наші військові тримали оборону зі східного. Ніхто не очікував на такі звірства з боку російської армії, коли вони обстрілювали всім, чим можна, і знищили пів мільйонне місто, одне з десяти найбільших міст України.

Команда університету 24 лютого дуже рано вранці зустрілася, оперативно готували сервери до евакуації, технічне обладнання. Все, що можна було вивезти, завантажили в буси і відвезли в Дніпро.

Останній наказ, який я підписав як ректор у своєму кабінеті в Маріуполі, був про евакуацію університету на базу Дніпровської політехніки. Я дуже вдячний і ректору Олександру Зуковському, і спільноті політехніки: це був вчинок справжніх друзів, партнерів. Бо були різні кейси за перші місяці великої війни з різними закладами.

Я сам також збирав обладнання та документи 24 лютого. Вивозив то до Дніпра. 26-го вранці поїхав назад в Маріуполь. Хтось по різному казав про наявність у мене в голові. Вже тоді розуміли, що буде з Маріуполем, що його беруть в кільце і буде важко. Але коли в тебе 5 тисяч студентів, в тому числі іноземців,, весь колектив? Я ще був депутатом Маріупольської міськради, і там були мої виборці. По-іншому я не міг, тільки бути з людьми.

Так ми провели свої “20 днів в Маріуполі”. Це як в оскароносному фільмі (однойменний документальний фільм режисера Мстислава Чернова – ред): у кожного маріупольця є своя історія про 20 днів в місті – як виживали, як все було. Про це згадувати і озвучувати це не хочеться. Місто було зґвалтоване, знищене, вбите. Але зараз воно живе в людях, в університеті, в переміщеній громаді, яка робить все, щоб берегти цю ідентичність і розповідати світу про акти злочинів росіян, геноциду проти населення.

– Яка зараз ситуація з іншими переміщеними університетами?

– Вони теж сьогодні є осередками для переміщених людей. Адже є виклики необхідності збереження колективу, студентів, ідентичності.

Маріуполь – це трагедія з як мінімум зі сотнею тисяч вбитих цивільних. І університет показує, наскільки він важливий для міста і регіону. В Києві після переміщення вдалося залучити ресурси і відновити стару будівлю 1932-го року, зробити з неї одне з кращих освітніх середовищ столиці. Там дуже широке емоційне наповнення. Університет намагається втримати ідентичність регіону. Там також працюють старші класи двох маріупольських шкіл.

Релоковані заклади зараз – це і музеї, це і палаци культури, це і коло своїх.. Лабораторії, студентські простори. Власне, це Донеччина в Києві. І це важливо, бо сотні тисяч переміщених осіб можуть туди прийти і відчути себе як вдома. Ця емоція, яка дуже важлива для збереження ментального здоров'я. Бо це спільнота, відчуття рідної землі, коли ти все втратив.

Маріупольський державний університет переїхав до Києва (facebook.com/mykola.trofymenko/photos)

– В якій ситуації інші університети, які знаходяться близько до бойових дій?

– Глухівський університет на Сумщині – не переміщувався. Важливо, що всі Сумські виші на місці. Ніжинський університет також. Це містоутворюючі виші, важливі для всієї громади.

А є заклади, які треба тримати з усіх сил. Це кейс-виклик насправді, наприклад, в Ізмаїлі. Там є національні меншини, і українці різної етнічної приналежності. Вони намагаються бути в регіоні важливим центром. Але є дискусія щодо того, як буде розвиватись цей заклад, і є різні шляхи розвитку. Але абсолютно точно – цей заклад треба зберігати і розвивати.

Про дефіцит кадрів у вишах та зарплати викладачів

– Наскільки значні втрати кадрів університетів через виїзди, в тому числі за кордон?

– Чітких цифр немає. Але я був Кембриджі на початку року, ми там зустрічались з віце канцлером університету і з українцями, які по програмі прихистку і програмі університету для них там перебувають. Там кілька провідних українських колег працюють в унікальних лабораторіях, і вони сказали, що з наших університетів їх звільнили. Через те, можливо, що вони вчасно не прибули на роботу в аудиторію.

Університети – самоврядні, автономні заклади, які вирішують, як краще для них. Але я за те, що не можна втрачати людей, які тепер потрібні Кембриджу. Бо такі втрати абсолютно неможливо відновити.

– А щодо зарплат викладачів вишів – які середні заробітки?

– Доцент університету – людина з науковим ступенем і вченим званням та вислугу років – чистими отримує біля 14,5 тисяч гривень. Сьогодні можливостей в університетах дуже багато, дуже багато програм партнерств, фінансувань. Доцент, який готовий читати лекції за кордоном, знає англійську і може бути проектним менеджером однієї з міжнародних програм університету, може отримувати набагато, прямо набагато більше.

Але, безперечно, заробітна плата потребує перегляду. Ми зараз дуже активно працюємо з Верховною Радою і Офісом президента, щоб зарплата для науково-педагогічних працівників була піднята.

– Чи варто чекати збільшення зарплат у 2026 році?

– Ми робимо все можливе щоб так і було. І ми очікуємо, що в бюджеті 2026 буде передбачено підвищення заробітних плат. Над цим працюємо з усіма структурами, щоб при піднятті заробітних плати для вчителів, обов'язково були в полі зору і викладачі університетів.

Про виїзд студентів за кордон та результати вступної кампанії

– Як ви оцінюєте зменшення кількості студентів? Зокрема, після дозволу виїзду 18-22-річних хлопців?

– Нам кажуть, що в нас автобуси садять 11 та 10-класників і вони їдуть вступати до Польщі, Німеччини, Чехії. Але щоб вчитись в Німеччині чи в Польщі на стипендії, треба знати мову. І що нібито університети цих країн відкрилися для наших студентів абсолютно без усіляких умов. Це неправда.

Бо, що щоб вступити на стипендію і вчитись в Німеччині, в Польщі, треба знати мову країни перебування. Причому академічну мову та на доволі високому рівні. "З нуля" це не вийде. Інші випадки навчання різними мовами, наприклад, англійською – це контрактна форма, і це також потребує спеціальної підготовки, а вимоги у нас і в Європі на виході з середньої освіти – різні.

Сьогодні важливо створити умови, щоб молоді люди пов'язували своє життя з Україною. Ми ініціювали дискусії про дуальні програми, про більш активну співпрацю між університетами та роботодавцями, щоб створювати умови для навчання і професійного розвитку наших молодих людей. Це якір, який буде їх тримати – коли ти вчишся і розумієш, що тебе візьме на роботу топовий роботодавець. І ці люди вже позв'язують майбутнє життя зі своїм містом, зі своїм регіоном.

До речі, для повернення наших молодих громадян, які давно за кордоном і там закінчували місцеві школи, цього року запровадили можливість, щоб іспит з польської матури визнавали в Україні, і таким чином ми також хочемо стимулювати ступати в українські заклади освіти. Будемо розширювати й на інші країни та їхні випускні іспити.

Важливо створити умови, щоб молоді люди пов'язували своє життя з Україною, – Микола Трофименко (фото: Віталій Носач\РБК-Україна)

Якщо говорити про виїзди, варто згадати, що цього року за результатами вступної кампанії першокурсників більше, ніж минулого. По всіх вступниках на бакалаврат, якщо не враховувати медичні і військові спеціальності, ми маємо 100 тисяч жінок і 92 тисячі хлопців.

Якщо брати медичні спеціальності, то там – майже 7 тисяч жінок і 2,5 тисячі чоловіків на першому курсі. Це класичне для медичних спеціальностей співвідношення, яке спостерігалося і в попередні роки, в цю професію чоловіків йшло менше й раніше.

– Чи поменшало молодих хлопців серед вступників до університетів цього року?

– Щодо першокурсників цього року розподіл такий: 52% дівчат, 48% хлопців проти 45% та 55% відповідно минулого року.

Чи зменшилися маніпуляції з відстрочками в аспірантурі

– Яка цього року ситуація зі вступом на аспірантуру? Раніше її багато то сприймав як спосіб ухилитися від мобілізації.

– Ми можемо констатувати, що цього року на 70% впала частка чоловіків старше 25 років загалом: цифри по кількості вступників вирівнялися. Там, де освіта розглядалася як спосіб уникнути від мобілізації, показники повернулися до "звичайних", які були до повномасштабного вторгнення РФ. І ми можемо сказати, що цього року аспірантура перестала бути способом ухилення від мобілізації.

Це говорить про те, що були прийняті правильні рішення. Бо ті, хто дійсно хоче здобувати ступінь, писати дисертацію, вони на це мають повне право. Хто сприймає це як можливість уникнути мобілізації і навчався фіктивно – ми це відслідковуємо і дуже сваримо керівників закладів. Також цими питаннями далі займаються наша Державна служба якості освіти і правоохоронні органи. Тому такий комплекс заходів повернув здоровий глузд у цей процес.

– А ось якщо навчатися в аспірантурі захоче чоловік 35-40 років, виконав всі вимоги, його не будуть розвертати, спираючись суто на його вік?

– Він абсолютно спокійно може вступати на таке навчання, і такі випадки у нас насправді поширені. Він має скласти ЄВІ (Єдиний вступний іспит для вступу на магістерські програми, складається з двох блоків: тесту загальної навчальної компетентності (ТЗНК) і тесту з іноземної мови – ред.), робиться пропозиція, виконуються всі умови для вступу – будь ласка. Він може вступити на денну бюджетну форму навчання і писати дисертацію.

Ми боремось не з усіма. Ми боремось з тими, хто маніпулює і недоброчесно використовує навчання в аспірантурі. Я вважаю, що це справедлива позиція держави, і ми тут наводимо порядок. А цифри показують, що ми рухаємося в правильному напрямку. Якщо людина дійсно вчиться, пише дисертацію, публікується і виконує всі передбачені програмою вимоги, це абсолютно нормально.

За невиконання плану відраховують всіх, а не суто чоловіків призовного віку. Відраховують, якщо не дотримуються графіку навчального процесу і якщо не виконана дослідницька складова.

Про іноземних студентів в Україні під час війни

– Чи є зараз, під час війни, іноземні студенти в українських вишах? Раніше дуже багато іноземців вчилися на медичних спеціальностях.

– Так, є. 20,5 тисяч іноземних студентів на даний час у нас навчається. Це важливий напрям роботи української системи освіти. Тут дискусія може бути з точки зору можливості навчання таких студентів під час безпекової ситуації в Україні. Але тут є позиції національних урядів, є наше розуміння, що бажання такого студента вчитись може бути.

У нас є розуміння, що це інвестори української економіки. Це студенти, які інвестують в тому числі в українські університети і допомагають їм вистояти, вижити і наповнювати спеціальні фонди. Тому це один з наших пріоритетних напрямів роботи. Будемо все робити, щоб збільшувати кількість іноземців і готуватись до прийому довоєнних великих обсягів іноземців після завершення війни.

Ми хочемо, щоб це зробили всі університети – налагодили співпрацю з владою, з бізнесом, з громадами, – заступник голови МОН (фото: Віталій Носач\РБК-Україна)

– Які найпопулярніші спеціальності серед іноземних студентів зараз?

– Найпопулярніші спеціальності – медицина, менеджмент, суднобудування, право, економіка, фармація, в тому числі промислова. Найбільше студентів – з Китаю (6846), Азербайджану (5017), Грузії (1081), Індії (930), Марокко (723), Туреччини (636).

– Це набагато менше, ніж у нас вчилося іноземців до 2022 року?

– До повномасштабної війни у нас вчилося приблизно 80 тисяч іноземних студентів. Двадцять з половиною тисяч при нинішніх умовах – це теж цифра.

Чи запровадять зимовий вступ до університетів

– Раніше президент озвучував ідею спрощення умов вступу до українських вишів Серед пропозицій – запровадження зимової вступної кампанії для абітурієнтів. Чи прийнято таке рішення і як це працюватиме?

– Ми це будемо запроваджувати через можливість якісно підготуватися до складання НМТ, особливо студентам пільгових категорій, і молоді, яка приїздить і евакуюється з тимчасово окупованих територій, але не встигає вступити в університет в рамках загальної вступної кампанії. Для них буде можливість в університеті за рахунок держави, зі стипендіальним забезпеченням та із забезпеченням гуртожитку, вчитись на підготовчому відділенні і підготуватись до складання НМТ.

Можливо, студент відразу буде обирати університет і в тому університеті готуватись до складання НМТ і потім – вступати на перший курс. Це буде його нульовий курс.

– Як це може виглядати на практиці?

– На підготовчому відділенні вступник, скажімо, з тимчасово окупованої території обирає ЗВО, поселяється в гуртожиток, адаптується, отримує стипендію, ходить на заняття і готується до складання НМТ.

Також в університеті, який обрав студент як нульовий курс, він може отримати до 15 додаткових балів при вступі. Це додатковий бонус, який ми додаємо в конкурсний бал, і молода людина матиме більше шансів отримати бюджетне місце й стати першокурсником саме в обраному заздалегідь ЗВО. Ці бали не будуть працювати в інших університетах, лише у заздалегідь обраному. Але загалом при вступній людина вільна у своєму виборі.

Це можна вважати однією з форм інтеграції й залучення до студентського життя й до середовища, коли держава бере і "проводить" майбутнього студента від підготовки до вступу, забезпечуючи його житлом та стипендією. Це те, що пропонує МОН. Остаточне рішення ще має бути прийняте. Ми запропонували свої бачення і чекаємо його затвердження.

– Насамкінець запитаю: чим, на ваш погляд, українська освіта поступається, а в чому вона краща за європейську?

– На мій погляд, за якістю змісту й результатами наша вища освіта не поступається загально європейській, а в окремих напрямах навіть випереджає. Українські студенти й викладачі демонструють те, чого сьогодні особливо бракує світу, – життєстійкість і здатність працювати в умовах невизначеності.

Саме війна навчила нас швидко перебудовувати формати, берегти безперервність навчання, тримати високі академічні вимоги та будувати партнерства з університетськими альянсами Європи. Це дає випускникам не лише фах, а й зрілі навички командної роботи, управління ризиками, стресостійкість – компетентності, які безпосередньо конвертуються в успішну кар’єру.

Те, де ми історично відставали, – це комфортні, сучасні освітні середовища. Йдеться про кампуси нового типу, наукові лабораторії, гуртожитки, інклюзивні простори. Саме тому сьогодні наш фокус – створення безпечних освітніх просторів, модернізація дослідницького обладнання, поетапне оновлення інфраструктури разом із громадами та партнерами. Це не про "красиві стіни" – це про підтримку якості та залучення талантів.

Отже, різниця – у рівні комфорту середовищ, над яким ми системно будемо працювати. Ми не змагаємося з Європою – ми разом із нею підвищуємо стандарти та навіть спільні університетські простори, гідні наших студентів і викладачів. Це і є мій підсумок.