Замість грошей — занедбані активи. Як Україна втрачає можливості для інвестицій

Відновлення України після закінчення війни — одна з головних тем на заходах національного й міжнародного рівня. Але наявність навіть десятків розроблених інвестиційних проектів не дадуть ніякого результату, поки не буде створено сприятливих умов для залучення інвестицій. Важливим аспектом в цьому питанні є доступ до ресурсів та активів.

У 2022 році українська економіка обвалилася на понад 35%, а фінансові аналітики прогнозують подальшу девальвацію гривні та інфляцію. Тому оперативне залучення інвестицій та збільшення ВВП — це питання виживання держави. На жаль, інвестклімат в Україні ніколи не був на висоті. А зараз, крім звичної корупції та відсутності верховенства права, інвесторів відлякує російська військова агресія та руйнування інфраструктури.

Втім, одна з найважливіших перепон для розвитку економіки часто залишається поза увагою. Мова йде про питання доступу до ресурсів та активів, зокрема землі.

Земля є просторовим операційним базисом будь-якого виробництва та має максимально ефективно використовуватись згідно з цільовим призначенням. Проте зараз в Україні залишаються сотні, а то й тисячі занедбаних підприємств з орендованими на десятиліття земельними ділянками, які не використовуються за призначенням. При цьому в державі досі немає дієвого механізму їх повернення громадам або передачі реальним інвесторам. Особливо багато таких прикладів у регіонах.

Наприклад, показова ситуація з Городоцьким цукровим заводом у Хмельницькій області. Свого часу велике підприємство після приватизації було доведене до банкрутства й не працює вже 15 років. Громада намагається розірвати договір оренди землі площею 143 га, наданої ще у 2005 році на 49 років ПП “Універсам” для виробничої діяльності цукрового заводу. Але повернути площі, які просто заростають бур’янами, не так просто. Протягом року триває судова тяганина, бо орендар подає абсурдні зустрічні позови, щоб відстрочити розгляд справи про розірвання договору оренди.

У цьому випадку мова йде винятково про землі, на яких немає споруд заводу та на які в громади є потенційний інвестор. Але разом із “мертвим” заводом вони розглядаються як цілісний майновий комплекс, а власник готовий продати зруйнований об’єкт лише разом з правом користування комунальною землею.

По факту ж орендар, який не обробляє землі місцевої громади, тримається за них лише заради наживи. При цьому місцева рада не може розірвати договір навіть з урахуванням численних порушень його умов орендарем, тож втрачає значні інвестиції.

За останні 15 років до громади неодноразово зверталися потенційні інвестори, які готові обробляти цю землю, створювати робочі місця та сплачувати мільйони гривень податків до місцевого бюджету. Ще у 2008 році агрохолдинг “Астарта-Київ” хотів придбати Городоцький цукровий завод і запустити на ньому виробництво. Був здійснений техогляд і прийнято рішення про можливе придбання, але власник загнув нереальну ціну й “Астарта-Київ” інвестувала в інше підприємство, яке успішно працює і сьогодні.

На жаль, ця проблема актуальна для всієї України. Лише на території маленького містечка Городок знаходиться 4 "мертвих" підприємства, розміщених на загальній площі понад 165 га. А на території всієї Хмельницької області не працює 10 цукрових заводів, комунальні землі під якими громадам також не повернуті. Не менш скандальним є Кирнасівський цукровий завод у Вінницькій області.

Свого часу там теж був потенційний інвестор, який хотів реконструювати завод. Проте згоди з власником досягти не вдалося і з часом завод повністю зруйнували та вивезли на металолом. Місцева влада, на очах якої знищили завод, лише розводить руками, адже це “приватна власність”.

Зрозуміло, що для України питання оборудок із землями громад не нове, а влада не вчиться на старих помилках. Згадати хоча б історію з виходом шведської мережі товарів для дому IKEA, яка десятиліттями намагалась придбати землю для відкриття торговельного центру. Усі спроби знайти ділянку зводились до завищення цін приватними власниками (втричі дорожче ніж у Лондоні), або пропозицій відкатів і хабарів. У результаті це завдало значного удару по іміджу країни і суттєво відтермінувало прихід в Україну як шведського меблевого гіганта, так й інших великих інвесторів.

Не менш показовою була й історія з активами та землею столичного заводу "Більшовик". Міська влада Києва понад 3 роки не могла викупити цех, щоб закінчити реконструкцію важливої для столиці розв'язки на Шулявському шляхопроводі. І це при тому, що земля належить громаді, а цех — просто старий сарай, у якому продають секонд-хенд. У результаті суд зобов'язав Київську міську держадміністрацію сплатити майже 113 млн грн: 34,7 млн грн за напівзруйновані будівлі та 78,1 млн грн за права, пов'язані з земельною ділянкою.

Останній випадок свідчить, що навіть столична влада може стати заручником недосконалості українського законодавства. Ситуація, коли громада не може побудувати важливий для міста інфраструктурний об’єкт на своїй землі виглядає абсурдною.

Проте це реалії всієї країни: влада на місцях безсильна, а громади втрачають сотні мільйонів гривень інвестицій та потенціальних податкових надходжень. Тому країні вкрай необхідні регуляторні та законодавчі зміни, що допоможуть швидко запустити процес ефективного та доцільного використання земельних ділянок, які не використовуються десятки років. Особливо під час війни, коли стійкість економіки та додаткові надходження коштів до бюджету безпосередньо впливають на обороноздатність країни.