Ветерани – не вразлива категорія, а найсильніші люди з нас, – інтерв’ю з Наталією Калмиковою

Головне:

• Скільки в Україні ветеранів та як може зрости ця цифра після війни?
• Як виглядає шлях ветерана від лікарні й реабілітації до повернення в цивільне життя?
• Куди ветерану звертатися за допомогою відразу після повернення з війни?
• Запрацювала платформа "Ветеран.Про". Кому вона корисна?
• Дітям ветеранів відшкодовують гроші на навчання: як цим скористатися?
• Ветерани зможуть лікувати шрами і рубці. Коли саме?
• Що зміниться для ветеранів-підприємців?
• В Україні запрацює програма абілітації ветеранів. Що це означає?
• Як найкраще поводитись з ветеранами і як українці ставляться до них зараз?

Скільки в Україні ветеранів та чи складно їм знайти роботу

– Наталю, скільки зараз у нас загалом ветеранів і чи реально спрогнозувати, скільки їх буде після завершення війни?

– Зараз ми маємо цифру у близько півтора мільйони ветеранів і ветеранок, включаючи ветеранів з інвалідністю внаслідок війни. Наскільки збільшиться ця чисельність – складно прогнозувати. Бо ми дійсно не знаємо, коли війна закінчиться. Важливо розуміти, що ветерани – це і учасники бойових дій, це і ті люди, які вже звільнені зі служби, і ті, що продовжують служити. Тобто більшість з тих півтора мільйона досі ще знаходиться в підрозділах і несе службу.

Статус учасника бойових дій отримується одразу після того, як людина виходить в перше завдання. Ми спочатку цього року запустили автоматичне надання статусу учасника бойових дій. Законодавством визначено, що навіть один день перебування на передовій є підставою для отримання статусу УБД.

Раніше військовому доводилося рапорти писати, документи збирати. Зараз цього не потрібно робити. За журналом бойових донесень складається перелік документів, і уповноважена особа в військовій частині сама вносить документи в електронну систему. Комісія розглядає, і інформація потрапляє вже після отримання статусу в реєстр. Ми максимально спростили це для того, щоб для військового це не перетворювалося в челендж.

– Чи є у вас статистика, який відсоток ветеранів має роботу після звільнення зі служби. І скільки знаходить роботу з тих, хто має інвалідність?

– В нас є дані щодо того, який відсоток повертається на свої робочі місця або не повертаються. В Україні – унікальна ситуація, в світі ніде такого не було, де за законодавством за мобілізованим зберігається робоче місце. І ми бачимо, що серед тих, хто звільняється з військової служби (як правило, це за станом здоров'я), від 40 до 60% повертаються на попереднє робоче місце.

– Чому саме такі відсотки?

– В першу чергу, бо люди часто приходять після поранень. Часто ветерани вже не можуть виконувати ці завдання, які могли виконувати раніше. І все це можна зрозуміти. А іноді, на жаль, роботодавці поводяться не дуже коректно зі звільненими військовослужбовцями. Бо є вимога – з'явитися на робоче місце на п'ятий день після звільнення.

Це не завжди можливо іноді навіть просто логістично, часто після звільнення треба час на відновлення, на реабілітацію, і тоді людина просто звільняється. Іноді ветеран не готовий працювати відразу, але готовий через півроку-рік.

Тому зараз ми розробляємо додаткові механізми по поверненню ветерана до свого робочого місця. Це будуть зміни в закони України щодо охорони праці. Бо ми живемо в нових реаліях: людей з інвалідністю значно більше, і треба переглянути норми, які дозволяють їм працювати, виконувати певні види робіт. До речі, зараз вже є можливість людям з протезам, з інвалідністю, служити в Збройних силах на будь-яких посадах за погодженням з командиром.

Продовжує працювати програма по відшкодуванню роботодавцям грошей за переобладнання робочого місця для людей з інвалідністю. І також зараз ми опрацьовуємо зміни, щоб у висновку ЕКОПФО (колишній МСЕК – ред.) вказували, що саме людина може робити, що не може робити, що рекомендовано, а що ні. Ми спілкуємося з роботодавцями, і вони кажуть: того, як це прописують зараз, недостатньо. Ми прагнемо, щоб це стало робочим механізмом.

Зараз ми всі вчимося: і суспільство, і ветерани, шукають точки дотику, – Наталія Калмикова (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

– Чи складно загалом ветеранам працевлаштуватися? І коли публікують окремі вакансії з позначкою "для ветеранів" – чи варто так робити?

– Роботодавці іноді декларативно говорять, що будуть працевлаштовувати ветеранів, а насправді так не роблять. І це шлях, який ми маємо пройти на зустріч одне одному. Однозначно, це не буде легко.

Хочу наголосити, що ситуація у нас відрізняється від того, що є в країнах із великими ветеранськими спільнотами. Наприклад, в США роками формувалися великі ветеранські спільноти. Це зазвичай молоді хлопці та дівчата, які відслужили, звільнилися в нормальному стані здоров'я, здобули освіту і потім працевлаштовуються. У нас ситуація інша: більшість наших ветеранів – це цивільні, які були мобілізовані і раніше не служили.

Тому зараз ми всі вчимося: і суспільство, і ветерани, шукають точки дотику. Чи є готовність суспільства працювати в цьому напрямку? Є. Чи є готовність ветеранів? Теж є. Але варто пам’ятати, що говорити про суспільство та ветеранів узагальнено завжди ризиковано, бо кожна ситуація дуже індивідуальна.

– Як вплинути на тих роботодавців, які кажуть що ось, треба брати на роботу ветеранів, але не беруть їх?

– Повпливати, на жаль, складно. Ми виступаємо проти квот. Наша задача не просто забезпечити роботу через трудову книжку, а допомогти працювати людині. Робота – один із найефективніших видів реабілітації. Людина, яка створює, рухається, розвивається, відновлюється після психотравмуючих обставин значно швидше.

Я думаю, тут врешті спрацює ринок. По-перше, ми надаємо роботодавцям інструменти для роботи з ветеранами. По-друге, ми показуємо успішні приклади працевлаштування ветеранів, які демонструють іншим компаніям, що це посилює команду. Зараз великий тренд: великі компанії активно прагнуть брати ветеранів на роботу.

Втім, не завжди є достатньо ветеранів для потреб ринку, адже деякі спеціальності вимагають перенавчання. Більше того, через війну у країні зараз відчувається дефіцит кадрів, і ветерани стають особливо цінною групою для працевлаштування. Ветеран – це людина, яку точно не мобілізують, і яка має досвід. Рано чи пізно ми всі перейдемо до масового працевлаштування ветеранів: півтора мільйона людей – це велика кількість людей, і роботодавці просто не зможуть їх ігнорувати.

– Як буде працювати закон "Про ветеранське підприємництво", який вже підписав президент?

– Закон набуває чинності наприкінці лютого 2026 року. Ми зараз готуємо підзаконні нормативно-правові акти. Там передбачено і порядок надання, припинення статусу ветеранських підприємств. Це дуже важливо. Передбачено створення реєстру і порталу з можливостями для ветеранських підприємств. Передбачено створення державної цільової програми.

Клнцепцію вже схвалено, і ми переходимо до розробки вже самої державної цільової програми. В ній будуть передбачені можливості – від кредитування до додаткових фінансових можливостей для ветеранського бізнесу, до можливостей при освоєнні нових ринків, при отриманні ліцензії. За законом для цього передбачена спрощена процедура.

Шлях ветерана з війни до цивільного життя: як це зараз відбувається

– Якщо почитати новини, то видно, що Мінветеранів регулярно запускає нові програми адаптації, реабілітації, активно підтримує ветеранський спорт. В регіонах почали працювати фахівці із супроводу ветеранів. А в той же час безліч ветеранів скаржаться, що вони відслужили і про них забули. Що тут може бути упущено?

– Так, дійсно. Тут комплекс речей. Справді багато що робиться і державою, і на місцевому рівні. Але при цьому дійсно є ветерани, які взагалі не знають про ці можливості. Днями Луцька міська рада опублікувала дослідження про те, як обізнані місцеві ветерани про можливості.

Було приємно побачити, що ветерани знають і про безкоштовне зубопротезування, зуболікування, і про ветеранський спорт, і навіть про платформу "Ветеран.про". При тому, що їй менше місяця, понад 30% ветеранів про неї вже знають. Власне, це такий комплекс заходів, які ми здійснюємо для того, щоб ветерани дізнавалися про можливості, які має для них держава.

– Як працюють в регіонах фахівці з супроводу, які мають зустрічати ветерана після його приходу в цивільне життя?

– Наша задача була забезпечити наявність фахівця супроводу в кожній громаді. Зараз в Україні працює 2100 таких фахівців, і до кінця року ми плануємо закрити близько трьох тисяч вакантних посад. Кожна громада, навіть найменша, має мати свого фахівця. Якщо громада не змогла знайти людину, яка відповідає вимогам, вона укладає меморандум із сусідньою громадою, і її обслуговують фахівці звідти.

На сьогодні 91% громад мають власного фахівця з супроводу, а решта – контракти з сусідніми громадами. Тобто фахівці вже фактично присутні по всій країні. Ми постійно оновлюємо їхні знання: працюють координаційні штаби з областями, обласні військові адміністрації регулярно збирають фахівців та проводять додаткове навчання. Це стосується і пенсійного забезпечення, і соціальних послуг, які діють в області, та інших питань. Все це для того, щоб фахівець мав повний інструментарій і добре знав увесь доступний портфель послуг.

Щодо платформи "Ветеран.Про". Для мене, як для людини, яка давно працює з ветеранами, було неочевидно, наскільки багато людей просто не знають про доступні послуги. А коли платформа з’явилася, за перші два тижні ми отримали 30 тисяч унікальних відвідувачів. Зараз на платформі зібрані абсолютно всі державні послуги й сервіси з чіткими алгоритмами: який документ взяти, де оформити, що зробити, щоб отримати результат.

Зараз 91% громад мають власного фахівця з супроводу ветранів, – Мінветеранів (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

Ми розробляємо модуль із регіональними програмами, далі будуть окремі блоки для можливостей від бізнесу – знижки, працевлаштування, навчання, пропозиції від громадських та міжнародних організацій. Це має стати платформою, де є абсолютно все.

Я регулярно їжджу в регіони: зустрічаємось із ветеранами, розповідаємо про сервіси. Найкраще працює сарафанне радіо – адвокатами платформи стають ті, хто вже сам скористався її можливостями і передає інформацію побратимам та посестрам.

Зараз ми готуємо велику інформаційну кампанію: зовнішня реклама, телебачення, різні майданчики. Мета проста – щоб кожен знав, куди йти. Має бути одне чітке місце: зайди туди, і там ти отримаєш усе потрібне. Тобто в офлайні – фахівець із супроводу, в онлайні – "Ветеран.Про".

– Як виглядає шлях ветерана, який повертається після війни додому? Цей фахівець із супроводу йому телефонує, чи ветеран сам має кудись дзвонити, приходити?

– По-різному. Або йому телефонують, або ветеран може зайти свого фахівця. В додатку "Дія" є можливість знайти свого фахівця за адресою, подзвонити. Зараз 290 закладів охорони здоров'я мають свого фахівця з супроводу в лікарні. Це означає, що людиною ми починаємо займатися, ще як тільки вона потрапила на лікування після поранення.

Це період, коли можуть бути втрачені документи, немає нормальної можливості зв'язатися з військовою частиною. І якраз задача фахівця з супроводу –прийти до ліжка пацієнта, взяти весь перелік термінових, гарячих потреб і вирішити їх, поки людина ще лікується. І вже потім цей фахівець передає людину фахівцю, коли людина виходить з лікарні.

Ми лише будуємо цю інфраструктуру. Звичайно, хотілося б, щоб вона працювала без заминки. Звичайно, є людський фактор, однозначно. Хтось втомився, хтось щось не зрозумів, хтось погано ставиться до своїх службових обов'язків. В наступному році у нас акцент буде на підвищенні якості роботи таких фахівців. В тому числі через запровадження цифрових інструментів, ведення кейсів і аналізу їхньої роботи. Але зараз ветерану точно є куди звернутися.

Крім того, цього року ми почали розгортати ветеранські простори. Частину таких просторів уже створюють обласні військові адміністрації та громади, а паралельно ми будуємо державні ветеранські простори. Простір для ветеранів у громаді має бути найкращим місцем – сучасним, зручним і таким, де можна не лише отримати послугу, а й проводити час.

Зараз будується сім таких державних просторів в різних містах України. Це мультифункціональні центри, де працюватимуть фахівці супроводу, психологи, юристи. Там можна буде попрацювати в коворкінгу, провести захід, залишити дітей у спеціальному куточку чи зайнятися адаптивними тренуваннями у спортзалі.

Ми хочемо, щоб у ветеранів з’явилося своє місце в громаді. Не як для вразливих категорій. Бо ветерани – це не вразлива категорія. Ветерани – це найсильніші люди з нас. В майбутньому в єдиній цифровій мережі буде все – і фахівці, які працюють в цих просторах, і самі простори, все це буде уніфіковано, і це буде єдина мережа, де гарантовано буде якісне надання послуг.

Зараз в семи містах будуються повноцінні ветеранські простори, – Наталія Калмикова (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

– Що, зі слів самих ветеранів, найкраще допомагає їм повертатися до цивільного життя, що найкраще допомагає адаптації?

– Це питання настільки індивідуальне, тому власне ми і робимо всю ту палітру різносторонніх інструментів для ветеранів. Вони спрямовані на різні етапи повернення від військовослужбовців. Вони абсолютно різні. Є загалом багато різних факторів, які допомагають повертатися до цивільного життя: для когось це робота, для когось це психологічне відновлення. Кожен обирає своє.

Ніколи не знаєш, що саме допоможе людині піднятися. У мене є друг Олег Автомеєнко. На початку повномасштабного вторгнення він отримав важке поранення. Тоді він був заступником командира 53-ї бригади. Олег втратив зір. І зараз він займається гончарством. Це його хобі, спосіб відновлення, хоча він уже й працевлаштувався.

Я завжди наводжу його приклад: полковник, усе життя у війську, і тут раптом втрата зору. Але він навчається на магістратурі, працевлаштувався. І має хобі, яке його наповнює. У мене в кабінеті стоїть "головна кружка" – подарунок від Олега. Це для мене символ його сили волі та прагнення жити далі.

Мені особливо дорогий цей шлях, бо я була поруч із самого моменту поранення. Пам’ятаю дзвінок його дружини, яка просила допомогти вивезти його за кордон, щоб врятувати око. Пам’ятаю, як свідомо відклала вбік жалощі й увімкнулася в режим дії: що я можу зробити прямо зараз? Тепер головне, що я можу дати Олегові, – це міцне плече, підтримку, можливість бути почутим і видимим. Бо шлях, який він разом із дружиною пройшов, справді надихає.

Чи раджу я іншим реагувати так само, коли до них звертаються по допомогу? Це завжди залежить від ситуації. Я роблю те, про що мене просять, але при цьому поважаю кордони людини. Не лізу в душу, не нав’язуюся. Моя роль – допомогти в тому, де можу бути корисною.

Про спорт для ветеранів, лікування шрамів та допомогу родинам загиблих

– Мінветеранів недавно отримало повноваження з розвитку спорту для ветеранів війни. Яких змін чекати самим ветеранам?

– Президент підписав закон України "Про спорт ветеранів війни". І зараз ми якраз розробляємо підзаконку. В чому ідея? Спорт – це один з комплексних процесів перебудови після військової служби і в цивільне життя. Це і вплив на фізичне здоров'я, і на ментальне, і на соціалізацію.

Держава фінансує національні змагання, участь збірних у міжнародних стартах і підготовку тренерів з адаптивних видів спорту. Паралельно підтримуємо регіони в розвитку спорту. Продовжується проект "Ветеранський спорт", де ветеран отримує кошти на картку й може тренуватися в будь-якому спортзалі. Закон дає нам повноваження максимально впливати на ці процеси.

Спорт для ветеранів – це не лише адаптивні дисципліни. Багато учасників бойових дій не мають поранень. Тому спорт потрібен різний. Ми працюємо з федераціями та асоціаціями, виходимо на фінішну пряму зі створення чемпіонату з футболу. Недавно наші хлопці повернулися з міжнародних змагань із джиу-джитсу. Наступного року буде відбір на Invictus Games, які за рік пройде у Великій Британії.

Ми, знаєте, настільки вже розкачали напрям ветеранського спорту, що, думаю, скоро ветерани стануть прикладом і для цивільних в плані того, як треба займатися спортом. Ветерани вже стають такими агентами змін і популяризують спорт.

– Яка буде підтримка родин ветеранів та загиблих Героїв? Зокрема, як працюватиме грошова компенсація на навчання дітей?

– Це ще одна програма, яка стартувала цього року. Її мета – дати дітям учасників бойових дій можливість мріяти й будувати своє майбутнє в Україні. Вибір місця навчання – важливий крок, а ми розуміємо, що не всі діти потрапляють на державне замовлення. Тому уряд погодив компенсацію 100% вартості фахової та передфахової вищої освіти.

Вже є понад 10 тисяч сертифікатів в "Дії", понад 6 тисяч дітей отримали відшкодування за 2024-2025 навчальний рік. Після завершення процесу переведення на бюджетні місця Міністерством освіти і науки ми відкриємо прийом заявок на 2026 рік.

І ми справді бачимо великий запит на цей сервіс, і дуже приємно бачити, що діти наших ветеранів хочуть навчатися та обирають найрізноманітніші спеціальності. Адже Україні потрібно не лише воювати й захищатися, а й розбудовувати своє майбутнє.

На жаль, стигматизація ветеранів все ще є і, ймовірно, буде. Вона частково пов'язана з почуттям провини тих, хто не пішов захищати країну (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

– Програма для ветеранів по лікуванню рубців і шрамів. Це вже зараз працює?

– Програма вже затверджена, реалізація запланована на 2026 рік. Це дуже важливий проект, він насправді точковий, але певній кількості людей дасть можливість соціалізуватися. Так, ось після поранення провели лікування, реабілітацію провели. Але якщо зберігаються візуально деформуючі зміни, особливо на обличчі, нерідко це стає високим бар'єром до соціалізації.

Є цілий перелік таких послуг. Перша послуга, яка вже працює, це адаптація людей з повною або частковою втратою зору. Вже зараз навчається друга група. Раніше це робили за волонтерські гроші, благодійні.

Зараз держава вже взяла на себе ці зобов'язання і ми відшкодовуємо кошти тим, хто таке навчання проводить. Щоб людина, яка втратила повністю чи частково зір, могла обслуговувати себе в цивільному житті, не просити по допомогу. В комплексі цього ми розглядаємо і можливість переобладнання житла, це ще в роботі.

Прийнята постанова по довготривалому лікуванню після бойової травми. Ця послуга запрацює з січня 2026 року. Це потенційно дозволить або відновлювати тих людей, на яких раніше ставили хрест, або дати гідне життя людям, яких неможливо відновити. І забезпечити такий догляд, таке піклування, на яке вони заслужили своїм життям.

Ще одна послуга, яка запрацює у 2026 році – абілітація і набуття спроможності після поранень – тих, хто втратив руку, ногу. Після медичної реабілітації людина не завжди може обслуговувати себе в побуті. Тому надавачі послуг, які вміють проводити ці навчання, зможуть подаватися до нас, і ми зможемо оплачувати послугу. Це саме ті програми, які покривають потреби тих людей, про яких ми часто бачимо в соцмережах, де пишуть, що вони кинуті напризволяще, що щось не зроблено, що він не може сам.

– А як про це дізнатись тим, хто опинився в такій ситуації? Чи подзвонить йому той же фахівець із супроводу і скаже, що можна пройти таке навчання?

– Як правило, звертається не саме ветеран, а хтось з близьких. Зараз, як тільки послуги запущені, ми проводимо інформування фахівців супроводу, щоб вони про це інформували ветеранів.

"Зробити пандус в історичній будівлі – це мільйон грошей". Про проблему інклюзивності

– Зараз по всій країні є величезні питання по інклюзивності. Ми всі часто бачимо відео, де ветеран не зміг заїхати на кріслі колісному в аптеку, в магазин, тощо. Наскільки складно йде цей процес по Україні, коли переобладнають існуючі будівлі пандусами та іншим?

– Багато складнощів виникає зі старими, історичними будівлями. Це завжди простіше проектувати при новому будівництві, ніж перероблювати старе.

До нас звернувся бізнес. Кажуть, ось у нас магазинчик в історичній будівлі. Щоб зробити його безбар'єрним, це мільйон років і мільйон грошей. І ми внесли зміни в постанову, погодили це в уряді, відпрацювали з Мінкультом і з Міністерством розвитку громади та територій, і зараз ця процедура швидка і здешевлена. Щоб магазинчики, кав'ярні і всі інші заклади в історичних будівлях ставали доступними для ветеранів та ветеранок.

Загалом стратегія безбар'єрності – вона не лише про інфраструктуру. Дуже важливо розуміти, що бар'єри бувають не лише фізичні. І в рамках стратегії безбар'єрності кожне міністерство має свої флагманські проекти. Міністерство розвитку громад і територій – безбар'єрні маршрути в пілотних містах. Ми від міністерства маємо проекти: це розвиток спорту ветеранів, і загалом формула гідного повернення до цивільного життя. Це і супровід, і інші послуги, і працевлаштування і інше. І, звісно, цифровізація процесів.

– Час від часу пишуть в соцмережах, що хтось хотів облаштувати пандус, а цього не дали зробити мешканці будинку. Ось недавно таке сталося у Франківську, там мама хотіла обладнати пандус для дитини з інвалідністю, але сусіди влаштували цілий скандал, мовляв, що це "некрасиво". Як бути з такими випадками?

– Дивіться, це наші реалії. Дуже часто звинувачують міністерства, що вони щось не роблять. Але якщо розкласти реалізацію будь-чого на елементи, то міністерство створює поліси, де є ресурси, а місцева влада має це реалізовувати. І, звичайно, це саме суспільство. Суспільство може, бачите, ставити такі блоки. І якихось юридичних інструментів вплинути і змусити людей, на жаль, немає. І суспільство у нас таке, яке є.

Про Національне меморіальне військове кладовище

– Які подальші плани щодо розбудови національного меморіального кладовища?

– У нас є довгостроковий проект на роки вперед, він розрахований на 130 тисяч поховань. Зараз у нас відкрито майже шість тисяч місць, тому ми продовжуємо будівництво. Активно зараз будується перша і друга черга. Я планую на днях з'їздити. Можливо, навіть сьогодні погода буде непогана.

– Як часто зараз там проводяться поховання, хто їх планує?

– Зараз там відбуваються поховання, коли родини звертаються, і також проходять поховання невідомих військових за зверненням обласних військових адміністрацій. Щотижня у нас йдуть поховання, це постійний процес.

Ставитись варто просто як до дорослої людини зі своїми кордонами. І не принижувати людину жалістю, – міністр ветеранів (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

Про ставлення до ветеранів та про важливість слова "дякую"

– Як зараз суспільство ставиться до ветеранів? Майже рівно рік тому в соцгрупі "Рейтинг" нам говорили, що все більше українців мають рідних, які служать, і саме через це до них вже не ставляться як до якихось абстрактних ветеранів – часто це близькі їм люди.

– Ці опитування разом із соціологічною групою "Рейтинг" ми насправді розпочали ще в 2022 році, коли я була директоркою "Українського ветеранського фонду". Ми звернулись до "Рейтингу" з проханням проводити їх регулярно, і ми їх проводимо щопівроку і бачимо динаміку.

Що ми спостерігаємо? Дійсно, більшість українців мають ветеранів у своєму найближчому колі. Але тут спрацьовує цікавий психологічний феномен – одна справа той ветеран, якого я знаю, а зовсім інша – інший ветеран. Тому, на жаль, стигматизація все ще є і, ймовірно, буде. Вона частково пов'язана з почуттям провини тих, хто не пішов захищати країну. Це відчуття складно пережити, і воно трансформується якісь такі захисні механізми по відношенню до тих, хто свій обов'язок із захисту країни виконав.

Дуже багато зараз інвестується в те, щоб змінювати образ ветерана. Є проект ветерана Сашка Терена, він телефонує роботодавцям і питає, чи готові вони взяти працювати ветерана. І ось його участь у шоу "Холостяк" насправді дуже сильно змінило ставлення до сексуальності людей з ампутаціями. І це дуже важливо. Я зараз не пам'ятаю точних цифр, але після шоу прийняття людини з ампутацією як партнера, з яким можна будувати стосунки, зросло просто драматично.

Для мене це звучить так, що це людина, яка втратила частину свого тіла, але при цьому значно збільшила свій дух. Це така втрата, яка показує велич людини. Знаєте, для мене велика честь працювати з ветеранами. Я можу сказати, що щаслива людина, бо маю можливість долучатися до заходів, які ми організовуємо для ветеранів або які вони самі організовують.

Це такі моменти, коли приходиш і відчуваєш цей вайб, і це дає сили вставати зранку і працювати далі. Ти бачиш цю наснагу до життя, любов до життя, братерство, підтримку. І коли спостерігаєш, як після поранення людина перебуває в складному стані, а потім починає виходити з цього, розквітає, у неї з'являється бажання щось створювати, займатися громадською діяльністю, створювати бізнес, то ми власне тут і для того, щоб створити для цього можливості.

– Стосовно ставлення до ветеранів. Як звертатися, як поводитися? Ось, часто кажуть – не лізьте з допомогою, спершу запитайте, чи йому ця допомога потрібна. І як дякувати ветеранам? Хтось хоче, але соромиться просто підійти і сказати, що вдячний їм за захист.

– Казати "дякую" – це завжди доречно. Іноді це можна показати і жестом. Для мене це такий гарний спосіб: коли я бачу ветеранку на вулиці, просто прикласти руку до грудей.

Ставитись варто просто як до дорослої людини зі своїми кордонами. І не принижувати людину жалістю. Це дуже важливо. Іноді, знаєте, дуже психологічно вигідно бути над ситуацією, пожаліти когось, але це може принизити того, кого ти жалієш. Але при цьому я завжди, в тому числі, враховую і свої особисті кордони. Тут питання ще й до загальної вихованості людей.

Тому такий мій спосіб – це вдячність, повага, підтримка в реалізації ідей, проектів. І обов'язково – віра в те, що ветеран зможе.