Через російську агресію тисячі українців втратили житло. Чи є шанс на його відновлення і як люди адаптуються до життя у громаді на Київщині – нижче у матеріалі РБК-Україна.
Повномасштабне вторгнення Росії продовжує руйнувати не тільки житло, а й долі людей. Хтось ніколи не вступить до університету, де мріяв вчитись. Інші не повернуться у свою квартиру, бо туди потрапив ворожий снаряд. Когось спіткала ще жахливіша трагедія – втрата рідних і близьких.
РБК-Україна поговорило з переселенцями, які зараз живуть у Боярці на Київщині, про те, як вони адаптуються на новому місці, чи хочуть повернутися додому та яким зараз бачать своє майбутнє.
Всі місяці війни у Боярській громаді під Києвом переселенців ставало все більше. І тільки кілька тижнів тому вперше зафіксували відтік: з 5 тисяч їх кількість зменшилася до 4800. Це означає, що вони знімаються з обліку і переїздять кудись в інші місця, пояснює РБК-Україна начальниця управління соціального захисту в Боярці Ольга Папоян.
Справлятися з величезними викликами у місті навчилися в перші тижні вторгнення Росії, каже вона. Торік навесні у Боярську громаду масово їхали люди з Бучі, Ірпеня, Гостомеля і прилеглих сіл. Бувало, що Ольга отримувала такі повідомлення:
"Ще одна колона вирвалася з окупації. Через півгодини треба десь розмістити 1200 людей".
Тоді часто ситуацію рятував бізнес. Місцевий "Епіцентр" відкрив свої двері й почав розміщувати людей прямо між торговими рядами. Їм дозволили брати з полиць все, що було треба.
Через півгодини більше тисячі людей справді вже могли спокійно сісти, попити гарячого чаю і поїсти, отримати меддопомогу. Створений тоді гуманітарний штаб в Боярці діє досі, правда, вже у іншому форматі.
Як допомагати переселенцям на локальному рівні, у кожній громаді вирішують самі. Для переселенців, які їдуть у Боярку, розробили інформаційну карту. Там написано, куди звертатися відразу після прибуття, де оформити довідки, відновити документи. Коли люди прибувають з зони активних бойові дії чи з окупації в перші три тижні в Боярці вони отримують гуманітарну допомогу.
"Три тижні – це такий адаптивний період, щоб людина могла прийняти рішення, чи готова залишитись у нас, або ж хоче поїхати в інше місце. Якщо вирішує залишатись і потребує підтримки, тоді ми надаємо вже більш системну допомогу. Підписуємо договір, і людину починають супроводжувати. Допомагають оформлювати документи, влаштувати дитину в садочок, підписати декларацію з лікарем. Надають продукти, гігієнічні набори", – пояснює Ольга.
Найскладніше питання – як надати людям житло, зізнається вона. Громада отримала у спадщину дуже старий комунальний фонд, а створенням нового до війни практично не займалися. Ремонти старих приміщень – це мільйони гривень, які нереально було знайти й до вторгнення РФ, а зараз ще складніше.
"По-перше, ніхто раніше не думав, що буде такий виклик. Наша комунальна власність зараз – це дуже старі споруди. Збудовані 50-60 років тому в кращому випадку. Це заклади освіти, культури. По-друге, намагаємося виходити із ситуації і залучати весь фонд у допомозі переселенцям. Але загалом проблема з житлом затягнеться на довгі роки".
Питаємо Ольгу, як переселенці адаптуються на новому місці.
"Кількох ми взяли на роботу в міськраду. Деякі працюють у ЦНАПі. Двоє наших бухгалтерів – з окупованих територій. Так, вони адаптуються. Але багато хто хоче додому. Дім – це все ж дім. Ось наша Женя, головний спеціаліст, каже, що після окупації однозначно повернеться додому. Люди не здаються і шукають вихід. Одна родина переїхала з Приморська. У доньки діабет, але вона закінчила на Закарпатті школу з золотою медаллю, вступила в академію У Києві на бюджет. Проводить багато активностей для молоді".
У тому ж приміщенні, де й міська рада Боярки, знаходиться центр надання адмінпослуг. Сюди на роботу прийшов молодий чоловік Кирило Смирнов. Він виїхав зі Слов'янська. Чоловік не хотів, щоб щось сталося з дружиною і 6-річною дитиною через постійні ворожі обстріли. Ніхто не знав, куди "прилетить" під час чергової повітряної тривоги. Дитячі садки вже не працювали, та й роботи у прифронтовому місті вже практично не було.
Куди виїздити – родина спершу навіть не уявляла. Раніше Кирило мріяв приїхати в Київ просто на вихідні, прогулятися вулицями, випити кави, сходити на екскурсію. На жаль, вперше побувати тут йому довелося через війну. В Боярці небайдужі люди надали житло.
Кирило не падає духом і дуже чекає, щоб ЗСУ деокупували Донеччину, і тоді в його рідному Слов'янську теж стане безпечніше. Будуючи життя на новому місці, він все ж хоче додому. Каже, що багато спілкувався з іншими переселенцями і зробив висновок, що повернутися назад хочуть 90% втікачів від війни.
"Всі хочуть. А як інакше? Кожна адекватна людина думає повернутися. Туди, де ти народився, навчався, працював, виховував дітей. Поки не прийшла Росія, у нас було нормальне життя. Місто розвивалося, люди ходили на роботу, діти – до школи. Рубіжне, Лисичанськ. Маріуполь, Волноваха. Будували дороги, парки, з'являлися нові цікаві проекти. В Сєвєродонецьку після ремонту відкрили новий басейн. А що зараз? Повне руйнування".
Хоча додому й хочеться, але Кирило ніяк не може зрозуміти тих, хто залишається в небезпечних населених пунктах і не виїздить до останнього. Каже, що для волонтерів часто це велика проблема – вмовити людину виїхати. Особливо тих, хто вже в літах.
"Тих, кому за 60-80 років, вмовити виїхати дуже важко. Іноді просто нереально. Кажуть: це мій дім і я тут залишуся". Може це буде грубо звучати, але це люди, які не цінують навіть власне життя. Бо ж міста росіяни просто знищують. Де окупація, там одні руїни. Але я впевнений, що ми все відбудуємо".
Багато переселенців хоча й мріють повернутися, але багато будинків зруйновані Росією. За попередніми підрахунками, без житла залишилися понад 1 мільйон українців. На початку весни через портал "Дія" українці подали вже 335 тисяч повідомлень про пошкодження чи знищення нерухомого майна. Недавно президент Володимир Зеленський підписав закон, який дозволить отримувати компенсації за зруйноване житло.
Компенсація – одне з частих питань, з яким звертаються переселенці, каже РБК-Україна Вікторія Ільїна, юрист благодійного фонду "Право на захист". Вона разом з колегами щодня в будні виїздить у громади, щоб надавати безоплатні консультації внутрішньо переміщеним особам та постраждалим людям.
"Коли закон набере чинності, пріоритетне право на отримання компенсації за знищені об’єкти нерухомого майна з пільгові категорії. Особи з інвалідністю, багатодітні сім'ї тощо. Зараз в багатьох містах житло вже відновлюють. В Бучі, Ірпені. В основному завдяки міжнародним донорам, крупним фондам. А відповідний закон вже врегульовує питання компенсації за пошкоджене та знищене майно на державному рівні", – пояснює фахівець.
Порядок надання компенсації за знищені та пошкоджені об’єкти нерухомого майна будуть окремо врегульовані постановами Кабміну. Вікторія Ільїна каже, що закон почне діяти з 22 травня цього року.
Тетяна Володимирівна – одна із тих, хто втратив житло через окупантів. Її будинок у Бахмуті вщент зруйнований. Коли жінка виїздила з міста разом з братом у серпні минулого року, дім ще був цілий. Пізніше їй подзвонили сусіди і сказали, що будинку вже немає. Тепер там все розбите, і їхати нема куди.
“Разом з житлом росіяни знищили і наше минуле. Було життя нормальне. Дітей я вивчила: донька і син вже дорослі. Думала, може нарешті поживу для себе. Пенсія невелика, але вже яка є. Був свій дім, свій город. Садили овочі, доглядали за деревами. Але раптом Росія захотіла нас "звільнити". І звільнила від всього, що ми мали", – каже вона зі сльозами на очах.
Бахмут до вторгнення ворога був красивим квітучим містом. Тільки недавно біля річки Бахмутка облаштували нову набережну і екологічний сквер. Щовесни все місто тонуло у трояндах, які висаджували комунальники.
"А зараз там росіяни все палять фосфором! Це просто звірі, нелюди. Заходили в хати до людей, казали "так вы, оказывается, хорошо живете". Так, у людей і пральна машинка, і новий ремонт. Але яке вам діло? Живіть у себе, працюйте, але нас не чіпайте", – жінка не може втраимти емоції.
Зараз Тетяна Володимирівна мріє тільки про одне – закінчення війни. Її донька вже обіцяє поїхати подивитись на місто, а тоді приїде й вона сама. Але тільки коли Бахмут буде повністю під контролем України.
"Коли там буде Україна – поїду. А якщо буде так, як зараз в Маріуполі – не поїду. Росіян треба вигнати якомога далі. Інакше вони сюди полізуть знову. Місто треба тримати, бо вони підуть далі. За Бахмутом – дорога на Слов'янськ, на Краматорськ і на Харків. Бачите, його до 9-го травня не взяли. А це значить, що ми все повернемо".
В Україні треба відходити від поняття того, що ВПО – це якась окрема категорія. І не ставитися до таких людей якось інакше, ніж до інших. Не можна, щоб статус "переселенець" став кліше, каже Ольга Папоян.
"ВПО – це один із чинників, який може нести додаткову вразливість. Але це такі самі люди. Коли до нас приходить людина з окупованого Бердянська, має довідку ВПО і просить кошти на дорогу операцію, вона претендує на цю допомогу так само як і інші мешканці нашої громади”.
Вона переконана, що немає також сенсу ділити переселенців і за соціальним статусом. Просто тому, що від війни рятуються всі. Ольга бачила, як жінка виїздила з-під вибухів в шубі на хорошому авто. Але ця машина потрапила під обстріл, жінка ледь врятувалася. І та шуба – єдине, що у неї залишилося. Всі – в одній біді.
Ірина Єгорова – одна з тих, кому довелося за час війни стати переселенкою вже вдруге. Перші бойові дії біля Донецького аеропорту вона застала ще у 2014 році – її будинок розташовувався неподалік, у Ясинуватій. Тоді ж в її город біля будинку вперше прилетіли снаряди. В якийсь момент у приватному секторі вони залишилися відрізаними від цивілізації і щодня ховалися у підвалі. Виїздили пожити до друзів на Харківщину. Дорогою потрапляли під обстріли.
Через якийсь час Ірину знову покликали на роботу – будівельна фірма, де вона працювала, перереєструвалась з Донецька у Слов'янськ. Родина почала повертатися до мирного життя, хоч і в новому місці. Так прожили сім років. Ірина вдруге вийшла заміж і чекала на дитину. Але потім Росія вторглася в Україну. І тоді втечу від війни довелося пережити знову.
Виїздили великою родиною – чоловік, 81-річна бабуся, батьки, син підліток. Пожили в Івано-Франківській області, там народилася донька Варя. Перебралися на Київщину.
“З власниками житла з Західної України досі дуже добре спілкуємося, обмінюємося посилками. Коли ми приїхали на Київщину, вони надсилали нам помідори і огірки, які ми встигли посадити там у них на городі".
Родина знайшла житло у селі Забір'я поблизу Боярки. В саме місто приїздять за гуманітарною допомогою. Ірина дуже вдячна всім, хто допомагає. Після переїзду в житлі не було нічого, крім дивану і ліжка. Багато потрібних речей забезпечили волонтери і місцева громада.
Ірина зізнається, що вже втомилася починати життя заново. Як і чекати хороших змін.
"Якщо чесно, я не бачу поки якихось перспектив. Скільки ще чекати – невідомо. Хотілося нарешті пожити для себе, для родини. Бо раніше було все з думкою про людей, все так, щоб допомогти іншим".
Запитуємо жінку, чи готова вона повернутися додому, якщо там стане безпечно.
"При Україні – повернуся. Інакше – ні. Я не з тих, хто чекає "русский мир". Мені його вже вистачило".