Криза української системи освіти: причини та можливі шляхи виходу

Перший тривожний симптом, що впадає в око — масовий відтік української молоді до іноземних університетів. І будьмо щирими, це вже не питання війни або моди, а радше індикатор втрати довіри до національної освітньої системи. Молоді люди шукають стабільності, якісних програм, сучасної інфраструктури й можливостей для подальшого навчання та професійної реалізації. Найгірше те, що в українських реаліях освіта дедалі частіше сприймається як формальна необхідність, а не як ефективний інструмент розвитку чи самореалізації.

Ситуацію поглиблюють непослідовні та хаотичні дії уряду. І щоб не було непорозумінь, відразу зазначу, що йдеться не лише про уряд нинішній, чи попередній, а загалом — про інституцію, яка має впроваджувати державну політику у сфері освіти. Якщо детально проаналізувати зміни останніх років можна побачити явний ухил в бік формальних рішень. Спостерігається чіткий фокус на технічних змінах — назв закладів чи абревіатур новацій, а не на підвищенні якості програм чи реальній підтримці викладачів та студентів.

Додамо до цього різновекторну політику щодо реформ у сфері управління, коли централізація перемежовується з передачею відповідальності без належної фінансової підтримки, і отримаємо доволі виразну картину. Бюрократія, непрозорість фінансування та відсутність реальної автономії ЗВО створюють атмосферу невизначеності, яка своєю чергою сприяє формуванню недовіри до якості нашої освіти та песимізму щодо подальших перспектив її модернізації.

Зокрема, нещодавнє урядове рішення про підвищення мінімальних цін на навчання для так званих "кон’юнктурних спеціальностей" ще більше загострило ситуацію. Підняття вартості освіти без обґрунтованих економічних підрахунків і пояснень спричинило справжній шок серед студентів та їх родин. Вартість навчання у деяких університетах перевищила 90 тисяч гривень на рік, що перетворило вищу освіту на недоступну мрію для значної кількості українських сімей.

І такий крок мав би хоч якусь логіку чи виправдання, якби держава активно фінансувала освітню галузь і в такий спосіб намагалася б встановити якийсь новий баланс. Але на сьогодні держава фінансує лише частину витрат (зарплати, комунальні послуги), а решта фінансового ресурсу добирається саме коштом оплати за навчання. Тому підвищення плати призвело не до зміцнення фінансової бази ЗВО, а навпаки — до формування нових ризиків та загроз. Адже може посприяти зменшенню кількості абітурієнтів у державних закладах та їхньому подальшому відтоку до приватних університетів або за кордон.

Одночасно з непереконливою модернізацією системі вищої освіти тривають й суперечливі спроби осучаснення середньої та профтехосвіти. Непродумані ініціативи щодо створення ліцеїв з мінімум чотирма класами на паралелі, ліквідація або передача коледжів та технікумів місцевим громадам, які не мають ресурсів для їх утримання, призводять до руйнування освітньої інфраструктури в регіонах. В цілому реформа профтехосвіти фактично закладає механізми для банкрутства закладів, а передача їх майна під так звані "інвестиційні проєкти" загрожує остаточним зникненням для багатьох установ.

Ще одним важливим аспектом є відсутність державної стратегії щодо збереження та розвитку людського капіталу. Зменшення обсягу державного замовлення, скорочення підтримки наукової діяльності, копійчані стипендії, недостатня підтримка викладачів та студентів під час війни — усе це формує середовище, в якому молодь не бачить для себе перспектив. Замість того щоб залучати найкращих абітурієнтів і мотивувати їх залишатися в країні, держава(будемо сподіватися, що мимоволі) створює умови для їхнього виїзду. Наслідок очевидний: значна частина тих, хто здобуває освіту за кордоном, не повернеться, а залишається працювати там, де гарантована стабільність, захист та кар’єрні перспективи.

Нарешті ще один важливий момент, який не заведено обговорювати в публічній площині, а саме — чиї інтереси стоять за певними діями та загальним хаосом?! Не люблю "хайпу", тому запропоную просте та зрозуміле пояснення — інтереси окремих (в тому числі — освітянських) груп. На жаль освіта вже не розглядається як стратегічна інвестиція у майбутнє нації, а переважно реалізується, як поле зіткнення інтересів "вузького кола зацікавлених осіб". Отже, маємо парадоксальний результат — коли загальна втрата керованості процесами є наслідком успішного лобіювання змін в його окремих ділянках.

Ця руйнівна логіка домінування "окремого" над "загальним" особливо небезпечна в умовах війни. Адже замість консолідації освітньої спільноти, визначення спільних пріоритетів розвитку, раціонального витрачання обмежених ресурсів ми спостерігаємо протилежне. На жаль реальність нині не надто оптимістична, бо маємо дедалі менше фінансування, постійні експерименти, коли форма підміняє зміст, а рішучі наміри — професійні дії. І як підсумок — загальний тренд підриву довіри до освітньої системи.

Однак є відома істина, що будь-яка криза — це не лише загрози, а й можливості. Хоча б тому, що криза максимально оголює наявні проблеми та відкриває (досі приховані) горизонти для системних дій.

На мою думку, перший крок у вірному напрямку полягає у відновленні діалогу між владою та професійною освітянською спільнотою. Не декларативні зустрічі, а регулярні, фахові, відкриті обговорення з залученням керівників ЗВО, шкіл, коледжів, учителів та студентів. В цьому контексті є сенс говорити й про створення Громадської ради освіти, яка має постати, як альтернативний майданчик для об’єктивної оцінки всього комплексу реформ і ініціатив.

Паралельно слід переглянути фінансову модель для університетів: відновити справедливий розподіл державного замовлення, забезпечити достойні стипендії, підтримати викладачів, створити реальні стимули для повернення молодих науковців в Україну. Не менш важливим є й реформування систем шкільної та профтехосвіти. Провідний принцип — розумна та прагматична (в сенсі — досягнення суспільно корисного результату) оптимізація, а не сліпе скорочення чи непродумана зміна підпорядкування.

Сучасна освіта має спиратися на три основи: висококваліфікованих викладачів, належну матеріально-технічну базу, змістовні й сучасні програми. Їх розвиток потребує не точкових експериментів, і тим більш — не апофеозу "приватних" (не узгоджених з іншими) інтересів. Україна потребує комплексної державної стратегії, яка поєднає інтереси суспільства, бізнесу та держави. Коли кожне "окреме" знайде свою нішу в "загальному" поступі до майбутнього.

Час перейти від хаотичних "реформ заради реформ" до послідовної та системної роботи. Україна, що вистояла у війні на виживання, не повинна виживати в мирний період. Нам потрібен масштабний, безумовний та яскравий успіх. Але такий успіх неможливий у разі збереження хаотичного функціонування системи освіти.

Термінові та важливі повідомлення про війну Росії проти України читайте на каналі РБК-Україна в Telegram.