Про життя в Ірландії, соціальну допомогу для біженців, культурні відмінності та адаптацію українців до закордонних реалій, - читайте у матеріалі РБК-Україна.
Журналістка Наталія Міняйло у березні 2022-го виїхала з однорічною донечкою до Ірландії із надією повернутись на Батьківщину через пів року. За кордоном Наталія вивчилась на гіда і проводить волонтерські екскурсії для збору грошей на купівлю машин швидкої допомоги для України.
РБК-Україна розпитало українку про її переїзд в Ірландію, з якими труднощами стикаються біженці, що дивує у житті за кордоном та як ставляться ірландці до війни РФ проти України.
Нижче наводимо пряму мову Наталії Міняйло.
До війни я жила в Вишгороді, досі люблю це місто і сумую за ним. Воно мені часто сниться. Коли 24 лютого 2022 року ми покидали Вишгород, не думала, що війна триватиме так довго. Ніколи не хотіла емігрувати, я була щасливою в Україні. Багато подорожувала, у мене була моя улюблена робота журналіста, сім'я і житло. Нікуди б не їхали з України, якби не війна.
Ще наприкінці 2021 року було зрозуміло, що буде вторгнення Росії в Україну. Ключові іноземні видання New York Times, Washington Post, Business Insider, і BBC, Guardian не просто попереджали, а кричали про війну.
У січні 2022-го у місцевій групі Вишгорода у Facebook я запитала, де в місті знаходяться укриття. Мене висміяли за те, що розганяю паніку. Карти укриттів я так і не знайшла.
15-го лютого 2022 року ми відсвяткували перший день народження моєї донечки Солі, а після нього одразу захворіли на коронавірус. Я домовилася з другом, що якщо щось почнеться, то він нас вивезе у Луцьк, бо у мене там хороша подруга. Варіант із закордоном я взагалі не розглядала.
24-го лютого о 5-ій ранку я прокинулася від вибуху ракети. Цей звук ніколи не забуду... Я швидко зібрала дитячі речі, для себе майже нічого не брала. Вже о 9 ранку ми виїхали з міста. З того дня я жодного разу вдома не була.
Мені було дуже страшно, адже Вишгород розташований на півночі і російські танки могли піти через наше місто. Розуміла, що не можна залишатися в місті за таких умов.
Спершу ми виїхали у Черкаси до мого батька. Там тривоги були по 3-4 рази в день. Ми шукали укриття поблизу, а їх не було. Їх і досі там немає.
Мої друзі масово почали виїжджати за кордон, переважно в Німеччину. Я до останнього опиралася. Однак обстановка вдома була психологічно важкою. Відчула, що не можу гарантувати безпеку маленькій донечці, бо поруч немає укриттів, тому вирішила виїхати.
Спершу ми виїхали до Львова, а потім - до Польщі. Я хотіла залишитись там, але на той момент у Польщі уже було 2 мільйони українців, знайти житло було нереально. Знайомі поляки порадили поїхати в Ірландію, бо вона сильно допомагає українцям.
24 березня 2022 року ми приземлилися в аеропорту Дубліна. Прибули з однією валізою дитячого одягу. Нас поселили в готелі. Там ми прожили пів року.
У Дубліні волонтери допомогли отримати індивідуальний податковий номер, типу нашого ідентифікаційного, щоб нам почали нараховувати допомогу. Тоді видавали 208 євро на дорослого і 40 євро на дитину в тиждень. Цього вистачало на життя.
У той період я активно донатила, брала невеличкі проекти для підзаробітку, працювала вночі, бо з маленькою дитиною по-іншому ніяк. Дуже гризло відчуття провини, що я не в Україні, що не воєнний кореспондент і не можу висвітлювати війну. Це відчуття і досі не минуло. Але намагаюся бути корисною в інший спосіб.
У листопаді 2022-го року ракета влучила у будинок, що по сусідству з моїм у Вишгороді. Той дуже постраждав. Тоді загинув мій сусід, який вийшов на балкон. У моїй квартирі вибило вікна. Я зрозуміла, що повертатися небезпечно.
Перших пів року ми прожили у готелі, а зараз вже майже два роки в ірландській хост-родині. Вона дуже дружня, багато нам допомагає. Живемо у невеличкій прибудові, у нас є усі умови.
Коли підписували договір на житло, я переконувала, що ми тут тільки на пів року, бо війна закінчиться і поїдемо додому. Ірландцям, у яких живуть українці, держава платить 800 євро на сім'ю. Для багатьох це досить вигідно, бо ці кошти не оподатковуються.
Через те, що тут клімат дуже відрізняється від українського, організм довго адаптувався. У перший місяць ми з донечкою захворіли на гайморит, довелося пропити курс антибіотиків. Це повторювалося кілька разів протягом двох років. В Ірландії нема теплого літа, воно тут вимірюється не місяцями, а конкретними днями. Також багато дощів.
Навесні 2023 року ми планували повертатися в Україну, але вкінці квітня росіяни сильно обстріляли Умань, загинуло багато людей, в тому числі й дітей. Тому вирішили поки залишитися в Ірландії. Ми тут перебуваємо під тимчасовим захистом, його продовжили до березня 2026 року.
Цього літа я закінчила річні курси тургідів у Дубліні. Зараз шукаю роботу в туризмі. На волонтерських засадах проводжу екскурсії у співпраці з однією із найбільших громадських організацій Ukrainian Action in Ireland. Усі зібрані на екскурсіях кошти йдуть на допомогу Україні.
У мене тут вже багато друзів-українців, ми періодично бачимося. Час від часу тут проводять акції на підтримку України. З росіянами практично не перетиналась. Зрідка на дитячому майданчику можна зустріти росіян, яких впізнаю за характерним акцентом, однак ми тримаємося від них осторонь.
Медична система тут не схожа на українську. Дуже складно потрапити до вузькопрофільних лікарів. На прийом до дерматолога я чекала майже рік. Важко знайти логопедів та спеціалістів, що займаються розвитком дітей. Очікування черги до державного логопеда може зайняти роки. Приватні логопеди дорогі. Одне заняття коштує в межах 80-100 євро. Однак і до них черги на кілька місяців.
Дуже дорога стоматологія. Подрузі потрібно було лікувати зубні канали, в Ірландії це коштувало 600 євро. Вона думала їхати до Польщі, там значно дешевше, однак порахувала, що з дорогою і проживанням виходила майже та сама сума. Довелося лікуватися в Ірландії.
Пільгового проїзду для українців нема. До вересня я вважаюся студенткою, тому оплачую проїзд із 50% знижкою. Одна поїздка в автобусі коштує 2 євро, я плачу 1 євро.
Місцева їжа дуже відрізняється від української. Вона не гірша, не краща - просто інші смаки і рецептури. Наприклад, ірландці люблять гостріші страви, тому з іноземних кухонь тут досить популярна індійська. Ще ірландці до багатьох страв додають оцет. Тут навіть одні з найпопулярніших чипсів - зі смаком оцту. До речі, те, що в Україні заведено називати чипсами, в Ірландії називають крипсами (crisps), а звичну нам картоплю фрі вони називають чипсами.
До ірландських цін я уже звикла. Маленька буханка хліба коштує 1,5 євро, кава в кав’ярнях - в середньому 3-4 євро, кілограм картоплі - 2 євро, 400 грамів полуниці - 3 євро, кілограм хеку - 25 євро.
Однак проблема не у дорогих продуктах, а у цінах на житло. Наприклад, оренда двокімнатної квартири в передмісті Дубліна коштує 2-2,5 тисячі євро. У центрі міста нерухомість дешевша, адже тут багато соціального житла. Тому ірландці стараються жити далі від центру.
Інша дуже велика проблема - це дитячі садочки. Традиційно в Ірландії вважалося, що жінка має бути вдома і виховувати дітей. Це навіть прописано в Конституції Ірландії 1937 року. Однак, останніми десятиліттями все більше жінок виходять на роботу, тому зростає навантаження на інфраструктуру дошкільних закладів.
Садочки в Ірландії майже всі приватні, однак і їх не вистачає (є ще так звані "комунальні" садочки, які утримуються громадою, однак їх дуже мало і вони не характерні для Ірландії, - Ред). Місяць перебування дитини в садочку коштує 1200 євро. Записуватися краще щонайменше за рік чи два, а найкраще ще під час вагітності. Я садочок для донечки шукали пів року. Подавала заявки у понад два десятки закладів. Нам пощастило отримати місце, а також субсидію, яка покриває дві третини оплати за садок.
У соцмережах можна побачити багато повідомлень про те, що українцям переважно пропонують роботу у сфері прибирання. Це не так. Ринок роботи тут відрізняється від українського, в Ірландії на одну вакансію менеджерського рівня може претендувати кілька сотень кандидатів. Однак, серед моїх друзів є ті, хто працюють в ІТ, в маркетингу. Середня зарплата на стартових позиціях складає 25-30 тис. євро на рік. Мінімальна оплата - 12,7 євро за годину.
Менталітет ірландців - ніхто нікуди не поспішає. У всьому діє принцип - step by step (у перекладі з англійської означає "крок за кроком"). Наприклад, три місяці тому я подавалася на вакансію, а запрошення на співбесіду прийшло лише зараз.
Ірландці дуже привітні навіть до незнайомців. Особливо люблять дітей. Нещодавно ми з донею зайшли в кав’ярню перед потягом. У закладі приймали оплату тільки карткою, у мене ж була лише готівка. Ірландка, яка була поруч, запропонувала оплатити мою каву і шоколадку для дитини. Я хотіла повернути їй готівкою, однак вона відмовилася, і просто побажала нам гарного дня.
Ірландці дуже підтримують Україну. Днями ходила на екскурсію, яку проводив місцевий гід. Почувши, що я українка, він привітався: "Слава Україні!".
Торік ірландська письменницька організація Fighting Words надала 17 українкам можливість розказати свої історії світу. На основі них видала книжку "The Inner Light" ( у перекладі з англійської мови означає "внутрішнє світло") - моя історія там теж є.
Хоча зараз обстріли України вже не на перших шпальтах в ірландських ЗМІ, але більшість населення острова уважно стежить за подіями у нашій країні. Після російської атаки на "Охматдит" 8 липня мої ірландські друзі щиро співчували Україні, особливо маленьким пацієнтам.
В Ірландії українці стикаються з труднощами через незнання англійської, особливо люди старшого віку. Інколи я допомагаю їм у перекладі під час візиту до лікарів. Також українці часто мають проблеми з пошуком роботи через незнання мови.
Тут дуже сумна ситуація з ірландською. В Дубліні складно знайти людину, яка нею розмовляє. Мій однокурсник з коледжу зізнався, що він говорить ірландською на рівні B1. Її вивчають у школах, її знають вчителі і чиновники. Хоч за переписом 2022 року, 40% населення острова заявили, що розмовляють ірландською, однак в реальності мало хто справді нею говорить. На заході острова ситуація з цим дещо краща, втім панівною залишається англійська.
В історії Ірландії та України є багато паралелей - і ми, і вони століттями жили під узурпаторами. Цей факт сприяє зближенню наших народів.