Травень 2025 року. Селище міського типу Солоне на Дніпропетровщині – тихе, здавалося б, далеко від війни, але насправді – лише за кілька десятків кілометрів від фронту. Майже в центрі селища – невелика будівля з червоною вивіскою Нової пошти. Всередині – сортування посилок. Серед працівників – як місцеві, так і вимушені переселенці з Донецької області. Керує командою 50-річний Ігор Жуда. Відділення в Солоному – уже двадцять шосте в його кар'єрі. Переживши початок російсько-української війни на Донеччині у 2014 році та знову опинившись у зоні бойових дій у 2022-му, Ігор не опустив руки та продовжив розбудовувати мережу поштових відділень навіть у небезпечних умовах. Долати труднощі йому допомогли команда, дружина Катерина, сила характеру і, звісно ж, любов до своєї справи. Про те, як продовжувати працювати всупереч усьому – у спецпроекті РБК-Україна.
Головне:
Ігор Жуда родом із Донецька. До 2012 року займався продажем електроніки для автомобілів – трекерів, навігаційних систем, відеореєстраторів. Коли кількість замовлень зросла, він зрозумів, що старі методи – наприклад, передача товарів через знайомих водіїв – більше не працюють: посилки йшли довго, сервіс залишав бажати кращого. Бізнес, вирішив Жуда, потребував нової логістики.
Одного разу, відправляючи чергові замовлення, його друг жартома запропонував відкрити власне поштове відділення. Через кілька місяців цей жарт переріс у серйозне рішення.
Ігор став партнером Нової пошти, відкривши своє перше відділення в Мар'їнці – невеликому містечку на Донеччині всього за 100 км від кордону з РФ.
"Коли ти працюєш у маленькому місті, де немає конкуренції, люди починають довіряти тобі. І ти усвідомлюєш, що не просто продаєш товар чи послугу, а даєш людям можливість бути частиною світу, який здається далеким від них", – каже Ігор.
Через півроку він відкрив ще три відділення – у Селидовому, Красногорівці та Новогродівці. Бізнес розвивався, але кожен крок давався нелегко. У 2014 році чоловік планував охопити всі райцентри Донецької області. Але утримання кожної точки – це оренда, зарплати, податки. Тому Жуда вирішив рухатися поступово і обрав стратегію: відкривати нові відділення там, де вже є хоча б базова інфраструктура.
У 2014 році, коли Росія вторглася на територію України, усі плани стали на паузу.
Відділення в Донецькій і Луганській областях опинилися в небезпечній зоні. Деякі з них, зокрема в Мар'їнці та Красногорівці, довелося закрити. Регіон опинився на передовій, і жоден бізнес не міг продовжувати роботу в умовах зруйнованої інфраструктури, постійних обстрілів і часткової окупації обох областей.
Сам Ігор залишився. Каже, не зміг виїхати, бо бачив, як люди залишаються без доступу до базових речей. На підконтрольній Україні території Нова пошта була чи не єдиним логістичним зв'язком із "великою землею" – і попри ризики, продовжувала доставляти найнеобхідніше. Разом із нею цим зв'язком був і сам Жуда.
Одного разу чоловік допоміг доставити життєво важливі ліки для 6-річної дитини в окуповану Старомихайлівку. Вскочив за кермо власної автівки, зціпив зуби і дивом минув "внутрішні" блокпости окупантів.
"Як згадаю – аж волосся дибки стає. Взяв двокілограмову коробку з ліками просто з нерозвантаженої фури на складі і поїхав. На останньому українському блокпосту наші хлопці сказали, що кілька годин тому розстріляли машину, яка їхала тим самим маршрутом. Ризик був божевільний, але вирішив їхати. Доїхав до Мар'їнки, пройшов блокпост. Уже біля Старомихайлівки жінка, якій я віз ліки, вела мене телефоном сільськими дорогами, щоб не потрапити на ворожі пости. На щастя, все обійшлося", – згадує чоловік.
Коли терористи захопили в Донецьку логістичний термінал Нової пошти, один із найбільших хабів компанії в регіоні, чоловік переїхав до Маріуполя. Звідти координував евакуацію вантажів із захоплених і прифронтових відділень, зокрема з Мар'їнки та Красногорівки, до безпечнішого Покровська.
Захоплення термінала стало переломним моментом для регіону: логістика більше не могла працювати централізовано.
У 2015-му, коли росіяни начебто зупинилися, Ігор відкрив партнерські відділення в Гірнику і Селидовому. Потім – в Очеретиному, Українську, Красногорівці та Мар'їнці.
"Потроху почали відновлювати роботу в містах, які залишалися під контролем України. Продовжували приймати вантажі та відправляти посилки. Люди потребували цього, особливо ті, хто залишився жити в прифронтових областях", – ділиться він.
Ще за три роки, попри небезпеку бойових дій, Жуда наважився відкрити велике відділення в Селидовому – місті, яке у 2019-му було ключовим для логістики регіону. Саме це відділення згодом було відзначено за найкращу якість обслуговування серед усіх поштових відділень Нової пошти.
З початком повномасштабної війни в лютому 2022 року Ігор знову опинився в епіцентрі бойових дій. І знову опинився перед вибором – евакуюватися чи все ж залишитися.
"Я думав, – каже, – що 2014-й був найгіршим. Але, як виявилося, помилявся. Війна для нас ніколи не припинялася – просто до лютого 2022-го здавалося, що вона десь поруч. А тоді почало літати вже просто над головами – авіація, ракети, бомби. І вдень, і вночі. Довелося вивезти сім'ю, частину співробітників. Сам залишився на місці й працював. Потім із командою вже жартували: бомби, мабуть, знали, кого не чіпати".
У перші місяці повномасштабного вторгнення Жуда мало не щодня бачив величезні черги людей, які намагалися виїхати з Селидового.
"Ми допомагали їм пакувати речі, забезпечували транспорт. Коли ти бачиш, як люди насилу вивозять свої речі з міста, а в тебе є можливість їх відправити, ти не можеш просто стояти осторонь. Тому поки була можливість – ми продовжували працювати", – згадує він.
Найгірший удар по Селидовому його команда пережила 21 січня 2024 року. Ворожа ракета влучила в будівлю поблизу сортувального термінала.
"Пряме попадання – вибило стіну, знесло дах. Це сталося о третій годині ночі, на щастя, без жертв, – згадує Ігор. – Постраждали тільки машини – жодного цілого скла не залишилося. Деякі автомобілі взагалі розірвало. Всередині теж: стеля обвалилася, приміщення зруйноване. Ми були в шоці, але вже до обіду намагалися якось відновити роботу. Працювали навіть без даху. Потроху полатали, щось перекрили – і далі до роботи".
Коли стало відомо, що окупанти вже за 4 кілометри від Селидового, Ігор вирішив евакуювати команду повністю. Вони перебралися в село Сергіївка Донецької області. Там підприємець відкрив модульне мобільне відділення – один із нових форматів, який Нова пошта почала розгортати на деокупованих територіях у квітні 2023 року.
Мобільні відділення дають змогу швидко відновлювати мережу і надавати всі послуги там, де стаціонарні будівлі зазнали сильних руйнувань. На установку і запуск йде не більше 1-2 днів.
У Сергіївці відділення Ігоря забезпечувало доставку гуманітарних вантажів, медикаментів та інших необхідних товарів. "У цьому не було нічого героїчного. Ми просто виконували свою роботу", – каже він.
Однак роль поштових відділень виходила просто за межі логістичних послуг: в умовах війни вони ставали найважливішою частиною підтримки нормального життя в регіоні. У багатьох містах, розташованих близько до зони бойових дій, відділення це єдине місце, де люди можуть перевести в готівку гроші. Також тут можна зігрітися, отримати безоплатно інтернет або підзарядити гаджети.
За словами Ігоря, починаючи з 2014 року тільки власною сім'єю вони переїжджали 11 разів, а стільки разів за цей час доводилося евакуювати відділення – навіть не порахувати. Але щоразу з командою вони знову і знову відновлювали точки сервісу, повертаючись до роботи. І, звісно ж, в усіх цих ситуаціях вони могли розраховувати на допомогу від центрального офісу Нової пошти.
Ігор – партнер Нової пошти вже 12 років. До 2025 року підприємець керував 25 відділеннями в Донецькій області. Зараз Жуда розширює мережу в інших прифронтових регіонах.
У грудні 2024-го він із сім'єю та частиною команди перебрався в Солоне Дніпропетровської області. Там вони облаштували вантажне відділення, де працює вже 16 осіб. Більшість із них – переселенці з Донецької області, які пройшли з ним через багато випробувань.
"Тут працюють 16 колег, які починали зі мною в Донецькій області. Я допоміг їм із житлом, намагаюся створити максимально комфортні умови для роботи і тут. Команда – моя опора, без цих людей я б не зміг продовжувати справу", – розповідає він.
За понад 11 років війни, крізь усі випробування і, попри ускладнення на лінії фронту, чоловік каже, що повернеться на Донеччину разом із сім'єю та бізнесом, щойно дозволить безпекова ситуація.
"Що мною керує? Не бізнес, не гроші. Це, – підкреслює, – мій дім. Ми пережили евакуацію, обстріли, і жоден із нас не зламався. Хочу, щоб Донеччина знала: ми тут", – каже він.