Пам'ять поколінь. Як родина Праведників після Другої світової знову рятується від війни – тепер з Росією

У Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту РБК-Україна розповідає історію українців, які врятували євреїв у 1940-х, нащадки яких змушені були покинути дім через вторгнення окупантів у 2022 році.

За період Голокосту по всій Європі за різними оцінками було знищено щонайменше 6 мільйонів євреїв. Під час Другої світової, з 1941 по 1945 рік, в Україні нацисти закатували і вбили близько 1,5 мільйона людей тільки за те, що ті були євреями. Втім, ці цифри досі не вважають точними: про долю багатьох досі нічого невідомо.

Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту запровадили рішенням Генасамблеї ООН 1 листопада 2005 року. Саме цього дня у 1945-му військові першого Українського фронту в лавах радянської армії змогли визволити в'язнів найбільшого створеного нацистами табору смерті Аушвіц-Біркенау в польському місті Освенцим.

Зараз Україна переживає ще один надважкий етап історії – війну проти нас продовжує вести Росія. До дня пам'яті жертв Голокосту РБК-Україна поспілкувалося із нащадками тих, хто понад 80 років тому із ризиком для свого життя рятував євреїв, завдяки чому ті змогли вижити і створити родини.

Трагедія Голокосту. Хто такі Праведники народів світу

Голокост назавжди увійшов в історію як геноцид єврейського народу та систематичне знищення всіх, хто був "не таким" за уявленнями гітлерівської Німеччини часів Другої світової.

Голокост, який роками проводили нацисти під час війни, досі вражає жорстокістю і тим, наскільки планомірно його здійснювали. Спеціально для вбивств людей в різних країнах Європи будували табори смерті та крематорії, а нацистська пропаганда, озброївшись численними теоріями змови, описувала євреїв як "людей нижчої раси", яких треба знищити.

Щоб вбивати людей, нацисти створювали нові методи нанесення тортур і позбавлення життя – хімічні, механічні. Відомі тисячі випадки того, як полонених таборів задіювали у жахливих медичних експериментах. До "не таких" записували людей взагалі будь-якими "особливостями".

Загальноприйнятою кількістю жертв Голокосту вважають цифру 6 мільйонів. Саме таку кількість вбитих зафіксували у вироках знаменитого тепер Нюрнберзького трибуналу. Але ці цифри насправді значно вищі. Часто нацисти знищували цілі села з родинами, і повідомити про жертв було просто нікому.

Багато єврейських родин, яким вдалося врятуватися, не заявляли про своїх зниклих родичів, бо роками сподівалися ще побачити їх живими. В СРСР про жертви серед євреїв часів Голокосту свідомо замовчували, а доступ до архівних документів західним дослідникам був закритий.

Фото: В Україні порівняно з іншими країнами Європи пошук Праведників почався пізно: СРСР замовчував інформацію, а архіви були закриті (ukrainianjewishencounter.org/Маргарита Ормоцадзе-Яковлєва)

У 1953 році Міжнародний інститут вивчення історії Голокосту при Меморіалі Яд Вашем запропонував відзначати людей неєврейської національності, які під час Другої світової рятували євреїв, а пізніше їм почали присвоювати звання Праведників народів світу. В кожній країні, яка була залучена у Другій світовій, шукали таких людей і подавали їхні кандидатури. Кожен окремий випадок розглядала спеціальна комісія. Праведникам вручають Почесну грамоту і медаль, а їхні імена увіковічнюють в Яд Вашемі на Горі Пам'яті в Єрусалимі.

Хоча країни західної Європи активно брали участь у пошуку Правединків, в СРСР цю тему замовчували, і історії багатьох із тих, хто рятував євреїв, залишаюся невідомими світу. Пошук таких людей активізувався в Україні у 1990-х. Станом на 2021 рік, звання Праведника народів світу було присвоєне 2673 українцям. За кількістю Праведників Україна посідає четверте місце у світі після Польщі, Нідерландів та Франції. За даними самого Яд Вашем, ця цифра набагато менша за реальну, а Праведників шукають і сьогодні.

Розповідаємо історію одного із Праведників, завдяки якому під час Другої світової врятували цілу родину євреїв у місті Бершадь на Вінничині. А зараз його родина змушена рятуватися від війни, яку в Україні розв'язала Росія.

"В домі немає ні виделки, ні ложки. Все розікрали окупанти". Родина дивом виїхала з окупації

Місцевість біля села Станіслав на півдні Херсонщини – це землі, де Дніпро впадає в Чорне море. Це батьківщина Сергія Скепки – зятя Праведника України Олександра Слободянюка. Сергій зі своєю родиною і дідусем, якому на той момент виповнилося 93 роки, змушений був покинути дім через російське вторгнення. Всього через кілька поколінь родина знову рятується вже від нової війни.

"Наше село знаходиться на широких просторах півдня області. Крім Дніпра, село омиває Південний Буг – біля нас річка завершує течію і переходить в лиман. Поблизу знаходиться Станіславський каньйон і глибокі балки, Херсонські гори. На протилежному березі – Гола Пристань. До війни туди можна було проїхати через Антонівський міст, який зараз вже зруйнований. Ось у такій мальовничій місцевості ми жили, доки не прийшли росіяни", – згадує Сергій Віталійович у розмові з РБК-Україна.

Фото: Праведник народів світу з України Олександр Слободянюк у віці 93 років змушений був евакуйовуватись з окупованої Херсонщини (з родинного архіву)

Окупанти зайшли на Херсонщину в перший день повномасштабного вторгнення. Родина Олександра прожила в окупації місяць, дивом виїхавши з села. Спершу переїхали на Івано-Франківщину до родичів, а потім – в Лубни Полтавської області. Зять Праведника згадує період життя в окупації як страшний і сповнений жаху: постійні обстріли, падіння уламків ракет на дахи будинків.

Незадовго до виїзду чоловік поставив свою машину у двір сусіда. Хотів сховати подалі, бо росіяни ходили по дворах і забирали транспорт.

"Я сховав авто, і за декілька годин прямо на тому місці пролунав вибух, прибудова розлетілася на шматки. Пішов подивитись, машина виявилася цілою. І тут відразу – новий обстріл", – згадує Сергій.

Чим довше жили окупації, тим було складніше: вода і газ давно пропали. З родиною також жив 19-річний онук: донька, його мама, за кілька років до того виїхала працювати в Чехію.

"Онук сказав: "Дедушка, бабушка, я хочу жить". І ми відразу почали збиратися, виїхали наступного ж дня. Забрали й дідуся з собою. Йому було 93 роки, вже погано чув і не все розумів. Але залишався активним. Забрали з сусіднього села і мою стару маму", – згадує чоловік.

Зараз у селі Станіслав вже стоять українські війська. А до листопада минулого року в будинку Сергія Скепки жили окупанти.

"Колаборанти здали їм, що є пустий дім. Я пенсіонер, все життя працював фермером. Коли працював, то купив в будинок все необхідне – побутову техніку, на кухні була мікрохвильовка, в гаражі – якісні електричні інструменти. Звісно, все це там залишили. Перед виїздом віддали ключі сусіду. А зараз сусід каже, що у нашому домі немає ні виделки, ні ложки, ні тарілки – нічого. Все розікрали окупанти", – розповідає Сергій Віталійович.

Фото: Біля села, де жила родина, знаходяться мальовинчі Херсонські Гори. Звідси їм довелося виїхати, коли частину області окупували росіяни (wikipedia.org)

Пізніше сусід подзвонив Сергію знову. Розповів, що в село нарешті прийшли наші, українські сапери. Хотіли заселитися в його будинок і запитували дозволу.

"Це ж зовсім інша справа. Це хоч приємно, розумієте? Я сказав: будь ласка, хай виконують свою роботу. Зараз будинок поки що цілий, але щодня є ризик руйнування. Там зараз відбувається по 30 обстрілів на день", – додає чоловік.

Півтора місяці родина жила у родичів на Івано-Франківщині, але їм не хотілося створювати дискомфорту людям. Інші родичі, двоюрідні по батьковій лінії, допомогли знайти квартиру в Лубнах на Полтавщині, яку ті стали винаймати. В Лубни до родини приїздив головний рабин України і Києва – Асман Моше Реувен. Він прийняв рішення приїхати буквально наступного дня після того, як дізнався історію дідуся-Праведника. Привіз багато подарунків.

Кілька років тому в Україні президент Володимир Зеленський, виступаючи на річниці пам'яті жертв Голокосту у Бабиному Яру, заявив про призначення Праведникам пожиттєвих виплат у розмірі 5-6 тисяч гривень на місяць.

Сергій Віталійович подивився списки людей, кому призначили виплати, але дідуся там не знайшов. Виявилося, що місцеве управління соцзахисту не надали його прізвище, і його автоматично стали вважати людиною, якої вже немає. Чоловік писав багато листів у різні відомства, і Олександру призначили пенсію тільки після того, як один із меценатів звернувся до Мінсоцполітики. Тим часом знайшовся інший благодійний фонд, який призначив дідусю "приватну" пенсію у розмірі 10 тисяч гривень на місяць. А коли врешті добилися виплат від держави, дідусь отримав тільки одну пенсію, і у віці 93 років його не стало

"Тепер це твій названий брат". Як родина Слободянюків врятувала євреїв з гетто

Родина Олександра Слободянюка – родом з Вінничини. Там під час Другої світової вони врятували цілу родину євреїв. Це переросло у дружбу кількох поколінь, які підтримують зв'язок, живучи навіть на різних континентах.

Початок Другої світової родина застала у своєму рідному місті Бершадь: там батько Олександра працював на чиновницьких посадах. У 1937 році був репресований, через кілька років повернувся додому і влаштувався директором місцевого ресторану.

Одного разу, йшовши вулицею, побачив хлопчинка років десяти. Обірваного, голодного. Запитав, хто він і звідки. Хлопчик української не розумів: говорив румунською і на ідиші (мова євреїв Східної і Центральної Європи: безліч її носіїв у 1940-х вбили німці, але зараз ідиш залишається однією із найбільших недержавних мов світу).

Якось мовою жестів чоловік і хлопчик намагалися одне одного зрозуміти. З'ясувалося, що він дивом втік із єврейського гетто, яке нацисти організували поруч із містом. Туди силою зганяли євреїв з Молдови і найближчих регіонів України. Хлопчина пояснив, що нацисти увірвалися в їх дім і забрали всіх: його, діда, бабусю, маму і брата. Гнали в гетто всіх пішки – доводилося йти багато кілометрів. Більшість не витримали знущань і померли прямо на дорозі. Залишилася тільки мама і він, цей хлопчинка. Його мама на той момент і далі залишалася в гетто.

Фото: Родина береже грамоту, якою нагородили Олександра і його батьків (з родинного архіву)

Батько Олександра, не вагаючись, забрав хлопчика додому. Вся родина кинулася допомагати: його нагодували, дали чистий одяг.

"Нашому дідусю тоді було 13 років – на кілька років старший за врятованого із гетто. Батько до нього підійшов і сказав: тепер це буде твій названий братик. А всім іншим говори, що це до нас родич приїхав із сусіднього села. Хлопчика з єврейської родини звали Давид. Його в нашій родині стали ласкаво називати Дунчик, або Діма. Таке ім'я не викликало питань, коли запитував хтось зі сторонніх людей", – розповідає зять Праведника.

Родину не покидала ідея, як врятувати маму Давида. Одного дня вони зібрали жіночі речі. Одяг спеціально обрали український – вишиванку, спідницю. Пішли разом із хлопчиком до гетто. Розробили план, за яким євреї у гетто зробили вигляд, що зчинили бійку. На штовханину збіглися охоронці. В цей час мама Давида прошмигнула крізь отвір в огорожі у іншому кутку гетто.

"Привели її додому, нагодували. Звичайно, якби хтось дізнався, що вони рятують євреїв, розстріляли б усіх. Довгий час вона переховувалася у них на горищі, і тільки вночі спускалася. З часом батько Олександра домовився із знайомими у сусідньому селі, щоб її взяли до себе: так родина була подалі від гетто. Коли до Бершаді підходили радянські війська, батько пішов із партизанами в ліс, і там загинув", – згадує Сергій.

Після звільнення України від нацистів, мама з Давидом повернулися додому: вони жили у місті Бельці на території сучасної Молдови. Жінка дочекалася з війни свого чоловіка: він служив у радянських військах і повернувся живим. По закінченню війни вже дорослий Олександр Слободянюк потрапив на Херсонщину. Одружився, в родині народилося двоє дітей. Чоловік побудував будинок і працював начальником місцевого виноробного цеху в колгоспі.

Йшли роки, і від єврейської родини, яка вже стала рідною, звістки не було. А у 1974 році Олександр отримав лист. Йому писав той самий Діма – вже давно дорослий. За ці роки родина не тільки не забула своїх рятівників, а й розповідала про Слободянюків всім, кого знала. Хтось у Бершаді знав, що родина переїхала на Херсонщину і дав їхню адресу.

Фото: Імена всіх Праведників, які рятували євреїв у Другу світову, зберігаються у національному меморіалі Яд Вашем в Єрусалимі (ukrainianjewishencounter.org)

"Дід прочитав листа і сповнився радістю. Миттєво відправив телеграму: "Приїздіть пошвидше!". Давид приїхав із родиною: дружиною і дітьми, які вже встигли підрости. У нас мальовнича природа, і вони часто стали навідуватися в гості, відпочивали у нас. Всі були просто щасливі. Дідусь часто згадував, що й далі продовжив називати Давида братом", – згадує Сергій.

У 1991 році друзі написали Олександру, що їдуть на постійне проживання у США, в Нью-Йорк.

"Дідусь вже був старенький, машину не водив. Ми посадили діда в авто і поїхали в Молдову попрощатися. При зустрічі вони довго говорили. Звучали фрази про те, що вже не побачимося ніколи. Провели їх на літак, плакали. На цьому закінчилося наше візуальне спілкування. Але потім вони переписувалися, а коли з'явився інтернет, стали зідзвонюватися. Це надзвичайно приємна історія, яка через роки й досі зігріває нашу родину душевним теплом", – додає він.

Завдяки Олександру Слободянюку, його батьку і мамі вижила ціла родина. Давид, врятувавшись у Другій світовій, помер у США у 2021 році у віці майже 90 років. Олександр, втікаючи з Херсонщини від війни з Росією, помер у 2022-му: йому було 93. У обох із них – двоє дітей, є онуки і правнуки.

У 90-х роках на конгресі Праведників народів світу в Бабиному Яру Олександру Слободянюку та його батькам (вже посмертно) присвоїли звання Праведників. Нагорода знайшла його через п'ятдесят років. Через теперішню війну дідуся поховали на чужині – в Лубнах. Зараз, тимчасово живучі на Полтавщині, Сергій мріє про якнайшвидше повернення додому.

"Ми з дружиною хочемо не тільки повернутися додому самі, а й перевезти додому й дідуся. У нас в селі поруч похована його мати, Праведниця світу. Похована його дружина. Невідомо, де тіло загиблого у Другій світовій батька. Але дід, облаштовуючи могили родичів, зробив і пам'ятне місце на честь батька, щоб було куди до нього прийти. Він хотів, щоб там поховали і його. Коли ми переможемо у війні, обов'язково повернемося додому. І зробимо комплекс Праведників світу – вигравіюємо медаль і слова вдячності тим, завдяки кому ми всі зараз живі", – говорить Сергій Віталійович.