"Росіян не пробачимо ніколи". Як змінилося життя у Бучі через рік після деокупації

Тільки в одному кутку вулиці Франка рік тому росіяни закатували 11 людей – пенсіонерів, вчительку, молодих хлопців. Що про це пам'ятають місцеві та як вони живуть сьогодні – детальніше у матеріалі.

Буча перебувала під окупацією росіян з 5 по 31 березня 2022 року. Українські війська зайшли до міста 1 квітня. Невдовзі після цього світ з жахом побачив свідчення звірств ворога. В місті та інших населених пунктах поруч виявили більше тисячі вбитих і закатованих людей. В самій Бучі знайшли більше 400 тіл цивільних, яких вбили росіяни.

Під час окупації в місті залишалося близько 5 тисяч мешканців із "довоєнних" 40. Багато з них вже повернулися додому. Хтось психологічно досі не ризикує цього зробити, бо вже не застане живими сусідів, друзів, рідних. Через рік після звільнення Бучі постраждалі, позбавлені житла і виснажені війною мешканці досі оговтуються від пережитого жаху. І намагаються жити далі.

РБК-Україна побувало у двох родин сусідів, які колись ділили на двох один будинок. Рік тому їх спільний дім зруйнувала Росія, а 11 їхніх сусідів по вулиці – вбили.

Життя в очікуванні нового будинку

Дві родини, Яковенко і Патківські, живуть поруч одна з одною на вулиці Гончара в Бучі. Неподалік – залізнична колія, вулиці Яблунська і Вокзальна – одні з найбільш постраждалих від злочинів росіян. Коли у березні обидві родини евакуювалися з міста, пробувши в окупації, їх будинок повністю знищила ворожа артилерія.

У дворі нас зустрічає вся родина – Ганна, її чоловік Василь, донька Тетяна і дворічна онучка Саша. З приходом весни вони активно прибирають подвір'я та залишки завалів зруйнованого дому. Днями міська рада надішле сюди робітників, щоб знести й фундамент: новий будинок він на собі не витримає.

"Ось тут у нас були поросята. Тут дідова майстерня була, погріб, сарай з моїми банками. Нічого з цього теж немає. Коли саме відновлять будинок, і чи буде він взагалі – ми не знаємо", – каже Ганна.

Незадовго після того, як навесні минулого року Василь і Ганна повернулися додому, волонтери з Литви встановили у їхньому дворі модуль, щоб родина могла в ньому жити. Але за рік до будиночку так і не провели каналізацію. Кондиціонування у модулі немає, і хвора на астму Ганна не може спати в цьому приміщенні: відразу починає задихатися. Через це родина зимувала і зараз надалі живе у будинку сусідів.

Фото: Поруч зі зруйнованим домом родині встановили модуль (Віталій Носач/РБК-Україна)

"Ми дуже вдячні за допомогу волонтерам, але тут ще грають роль обставини. У модулі спати фізично не можемо: я зі своєю хворобою вночі прокидалася від задишки. Чоловіку спати тут теж тяжко, і онучка в такому приміщенні тяжко дихає. Якщо спати із відкритим вікном, то ще нічого. Але ж взимку відкривати вікно – не варіант", – розповідає Ганна, показуючи модуль зсередини.

Родина провела у вагончики за власний рахунок воду: це коштувало близько 10 тисяч гривень. Також за 6 тисяч провели світло. Представники міської ради привезли ліжка, чайник. Соцслужба дала матраци, подушки, ковдри. Інше все приносили люди, які дізналися про їхню проблему. Холодильник їм віддали тимчасово.

"Нас убьют здесь или там". Нестерпні перші дні окупації

Патківські згадують, якими для них були перші дні, коли в Бучу зайшли російські війська.

З двору будинку 24 лютого Василь бачив, як вертольоти окупантів сідали у аеропорту Гостомеля. Коли нарахував 17 штук, вирішив далі вже не спостерігати, а пішов ховатись у погріб. В ньому родина проводила більшість часу окупації. Вибухи було чути переважно тричі на добу: о 5 ранку, 12 дня і 5 вечора. Їсти варили між обстрілами. З часом їжі ставало все менше. Всі найближчі до їхнього дому магазини закрилися вже під вечір 24 лютого: продавці за день розпродавали увесь товар, після чого повністю припинили роботу.

В перші дні березня росіяни поселилися прямо в сусідньому будинку. Це були танкісти. Зв'язку у місті вже практично не було, і будь-які новини дізнаватися стало неможливо. Не було і світла. В перші дні шоковані місцеві пішли говорити з окупантами. Тоді ще здавалося, що це якась жахлива помилка, що все можна виправити і росіяни просто підуть.

"Ми зібралися вулицею з ними розмовляти. Один з росіян був непідступний: "Пусть ваше правительство договаривается с нашим". Сусідка все запитувала: Чому ви не здаєтесь? Чому ви сюди приїхали? Нащо ви тут? Танкіст відповів: "Нас убьют здесь или там", мабуть, натякаючи на Росію. Потім до них підійшов хтось зі своїх. Був вдягнений у цивільне, не у формі. Із серйозним таким виразом обличчя. Не знаю, хто це був, однак з його приходом вони різко перестали з нами говорити", – згадує жінка.

Фото: Фундамент будинку теж будуть розбирати: за висновками комісії, нову споруду він не втримає (Віталій Носач/РБК-Україна)

Собака охороняв будинок до останнього. Росіяни його вбили і замінували

Вбивства і катування, про які потім дізнався світ, почалися в Бучі ще з перших днів вторгнення Росії.

"Ще 5 березня я бачила, як по нижній колії йшли люди. Бачила, як їх розстріляли, як вони попадали. Куди потім поділися тіла – не знаю. Я тоді була у червоній шапці, і чоловік злякався, сказав сховатися, бо мене могли швидко помітити і теж вбити", – каже Ганна.

Одного дня прийшли росіяни і сказали, що весь цей куток із домами поруч буде знесено. Дали родині десять хвилин, щоб ті покинули будинок.

Вони схопили речі і просто пішли. Звернули на Яблунську. Бачили машини з розстріляними цивільними. Але вони йшли далі, бо й назад їм сказали не повертатися. Раптом побачили, що просто на вулиці лежать ноги. Чиїсь ноги. Це шокувало, здавалося, остаточно, і родина різко звернула на сусідню Тарасівську. Вже потім виявилося, що на Яблунській сидів снайпер, і невідомо, чи були б вони живі, якби не вирішили змінити маршрут.

Фото: Після повернення додому родині подарували двох собак – Зіту і Гіту (Віталій Носач/РБК-Україна)

"Дорогою у мене розігралася астма. Я кричала своїм: просто кидайте мене і йдіть. У мене була така задишка, що йти не могла. Але без мене йти не хотіли, і ось так ми тягнулися – в жаху і в страху, ледь дихаючи", – згадує Ганна.

Родина якимось дивом евакуювалася у Білогородку. Там волонтер запропонував вивезти їх, куди було треба. Зараз жінка шкодує, що не запитала його прізвище, а знає лише ім'я – Роман. Він відвіз їх у рідне село Ганни, у Фастівський район. Грошей брати не хотів: тільки п'ять літрів бензину. Жінка досі хоче йому віддячити за те, що врятував.

Тим часом син Василя і Ганни, Костянтин, служив у лавах київської тероборони. Він був одним із перших, хто заходив до міста після звільнення.Коли з'явився зв'язок, він подзвонив батькам і сказав, що будинку немає. Частина двору була вся в розтяжках. Собаку Патківських знайшли розрубаною навпіл і накриту шматками заліза. Тоді в Бучу цивільних ще не пускали, на вулицях працювали сапери. Виявилося, що вбитого собаку окупанти теж замінували.

"Він так з двору й не вийшов, все охороняв наш дім до останнього. Його у дворі й поховали. Бо він – наш. Поруч із нами вбили ще вісім сусідських собак – це тільки ті, про яких відомо, яких знайшли", – з жалем в очах згадує Василь.

Фото: Родина Патківських поки живе у будинку сусідів (Віталій Носач/РБК-Україна)

"Тепер цих людей немає". Росіяни закатували 11 людей з однієї вулиці

Дехто з сусідів Патківських досі за кордоном. Від того, що тут відбулося, вони ще не відійшли. Реальність, у яку вони повернуться, буде іншою: людей, які жили поруч з ними, закатували і вбили росіяни.

"Ось тут жили люди. Таня, Володя і Андрій – всю родину розстріляли. Олега поруч – теж. Із двоповерхового будинку – Рома, Сергій і з ними якийсь хлопчина з Ірпеня – і їх вбили. Вітю, Юру. Родину Сидоренків, які просто варили їсти на мангалі у себе в дворі. Всі вони вбиті", – каже Ганна, показуючи на сусідні будинки.

Як мінімум чотири житлові будинки навколо стоять порожні. Поруч з одним з них – розбита машина: власників вже немає в живих, і авто рік потому так і стоїть на узбіччі дороги.

"окупанти нам говорили, що знесуть увесь куток. Вони свою "обіцянку" виконали. Росіяни ніколи не усвідомлять, які звірства вони тут накоїли. Я у свої 9-10 років чула багато історій від бабусі про звірства нацистів. Але ніколи не думала, що нам тут доведеться пережити таке знову. Росіян ми не пробачимо ніколи. Про це не може бути й мови", – каже Ганна.

Попри те, що через рік родина досі без будинку, залишатися на чужині вони не планували жодного дня.

"Доньці з онучкою можна було б поїхати за кордон. Але ми будемо вдома і тільки вдома. Ми на своїй землі, і хочемо жити тільки тут. А дім – відбудуємо", – Василь вперше за час розмови посміхається.

Фото: У одному з приміщень у дворі окупанти зробили собі туалет. Залишили на стіні дивні позначки (Віталій Носач/РБК-Україна)

Завали згорілого будинку розбирали волонтери

Зруйновану торік артилерією хату наприкінці 1960-х завершили будувати батьки Василя Патківського. Частину хати через рік продали сусідам, які зараз живуть поруч. Сьогодні їх не розділяє жоден паркан: після того, як будинок знесли, подвір'я у них виглядає спільним. Щоб зайти у другий двір, достатньо ступити пару кроків.

У літній кухні, де раніше тільки готували їжу, Світлана Яковенко з батьком Юрієм і мамою Надією облаштували свій новий дім. Родина сподівається, що тимчасовий.

"Вам, мабуть, сусіди вже все розповіли. У нас насправді історія схожа. І їсти ми готували на мангалі в окупації одночасно, і виїздили ми з різницею в кілька днів. І повернулися вони сюди на кілька днів раніше за нас", – каже Світлана.

Щоб колись родинам відбудували житло, треба було зібрати документи. Світлана готувала все необхідне: збирала висновки комісій, писала листи до чиновників з проханням відбудови дому. Їх історія увійшла до списку злочинів росіян, які подали до міжнародного суду в Гаазі. Їх будинок, вірогідно, відновлюватимуть за кошти Київської ОВА.

Фото: Світлана Яковенко довго збирала всі документи для відбудови будинку. Вона сподівається, що роботи почнуться вже скоро (Віталій Носач/РБК-Україна)

"Місцева влада сказала: пробачайте, у нас є тільки ділянка, куда можна вивозити сміття, але техніки і коштів на вивіз немає. Я зверталася у фонд Helping Hand. За чотири дні сюди привезли техніку, все розгребли. Звертаюся до всіх, до кого можу. В цілому тут планується забудова, тільки я не знаю, в якому році. Я оптиміст і вірю, що це буде скоро. У нас одна адреса на дві родини, спільний будинок, і сусіди мені просто автоматом "тягнуться". Якщо відбудують, то нам обом", – розповідає вона.

Світлана зізнається, що багато чого з робіт по будинку вдається зробити саме завдяки журналістам. Вони привертали увагу до питання, і тоді його швидко вирішували.

"Через те, що моя родина дуже проблемна, – я інвалід з дитинства через сколіоз, а мама має інвалідність через діабет і ампутовану ногу, – держава обіцяє відбудувати житло. Волонтери допомагали багато. Одні тижнями тримали маму на препаратах, поки ми шукали для неї хірурга, який ампутує ногу. Інші вивозили будівельне сміття, інші допомагали всіма способами, як могли", – згадує вона.

Родина не знала, що сусідів живими вже не побачить

Ми приїхали до родини якраз в річницю звільнення міста від окупантів, і Світлана не могла не згадати перші дні війни.

24 лютого вона спершу не повірила, що почалося вторгнення. Це просто не вкладалося в голові, і було відчуття, що такого не може бути. У той день вона поїхала в Київ на роботу, як робила в інші дні до цього. Вона – головний бухгалтер у приватній компанії. Місце роботи за цей час не змінила, але тепер працює віддалено.

У перший день вторгнення окупантів під вечір вона змогла доїхати тільки до метро Шулявська, поїзд далі не їхав. Ще курсували електрички, і вона змогла повернутися до Бучі залізницею.

Мама Світлани під час бойових дій днями сиділа у погребі, і від холоду в її організмі почалися незворотні процеси, швидко стала прогресувати гангрена. Вона хворіє на діабет ще з 1990-х. Стан жінки стрімко погіршувався. Родина вирішила, що час виїздити. В соцмережах знайшли родину, яка виділила їм житло на Хмельниччині. Там маму поклали в лікарню. Хвороба й далі прогресувала, і пізніше її прооперували в Києві – уражену ногу довелося ампутувати.

Коли родина виїздила, сусідам навпроти кивнули, подумки сказавши "до побачення". Після звільнення міста Світлана дізналася, що сусідів закатували і вбили.

Фото: Світлана часто просить про допомогу волонтерів. Вони надають ліки її мамі, розбирали знищений дім (Віталій Носач/РБК-Україна)

Тіла цілої знайшли спаленими. Чоловіку відрубали ногу, жінці – руку

Чотири двори сусідів навпроти зараз стоять порожніми. Сусідів вбили росіяни, а перед тим жорстоко катували. Коли Україна повернула контроль над Бучею, руїни дому Яковенко спеціальні служби оглядали кілька разів. Сусідів довго не могли знайти, і була версія, що під час окупації вони могли згоріти у їхньому будинку. Але жодного загиблого там не виявили. Пошуки родини тривали понад місяць, і згодом в кінці вулиці ближче до лісу знайшли тіла спалених людей.

"Нашими сусідами була дуже порядна родина Шепіло. Мама – заслужена вчителька, її син співав у церковному хорі. Коли знайшли тіла, виявилося, що в одного чоловіка були відрубані ноги, у іншого розрубаний тулуб. У жінки, вчительки, яку всі любили й поважали, не було по лікоть однієї руки. В усіх були кульові поранення, всіх їх спалили. У ще одному будинку поруч жили два порядні пенсіонери, тримали господарство. Їх вбили та кинули в рівчак", – зі сльозами на очах згадує Світлана.

На вулицю Франка приїздила журналістка з проекту "Меморіал", яка збирала свідчення про вбивства. Розповіла, що сусідів росіяни закатували і вбили за кілька днів перед відходом з міста.

"Розумієте, який жах, який цинізм? Виходить, у них вже був план, скільки треба зробити руйнувань, скільки має бути вбивств. Мало того: окупанти змушували родину готувати їм їсти. Сказали, якщо будуть готувати, то залишать їх живими. Але вони все одно вбили двох чоловіків. Вбили заслужену вчительку, яка скромно жила і за все своє життя не позичила ні сірників, ні солі. Порядна, україномовна, чемна. Так і дитину свою виховала. Тепер нікого з них немає", – продовжує жінка.

Фото: Навпроти будинку родини Яковенко більше ніхто не живе: сусідів закатували і вбили (Катерина Гончарова/РБК-Україна)

Колись дял Світлани не мало значення, росіянин хтось чи українець. Вона знала російську мову і говорила нею. Війна все змінила. Тепер вона відчуває до болю глибоке відторгнення всього, що повязане з країною-окупантом. Ці рани просто не зможуть загоїтись. Але росіян Світлана ненавидить не через зруйнований будинок.

"Дім відновимо. Чи держава допоможе, чи ми самі. Але зараз я їх більше ніж ненавиджу. Через них моя мама без ноги. Через них моїх сусідів немає в живих. Це ті люди, з якими я поруч зростала. Я щодня дивлюся на їхні будинки. Коли виходжу, то зі мною вже вони не привітаються, не помахають мені з двору. У деяких вбили всю родину, винищили весь рід. Тому те, що я відчуваю до росіян – це більше ніж ненависть. Скажу вам чесно: якщо на світі не стане жодного росіянина, я буду щаслива", – каже вона.

Допомогти родині Яковенко можна за реквізитами:

5457 0822 3747 2316 Приватбанк (грн) Яковенко Світлана

5168 7520 1932 7462 (євро)

PayPal yakovenkoua@gmail.com