"Після деокупації – відразу додому". Як переселенці з Лисичанська будують життя "з нуля" у Києві

На початку літа минулого року ЗСУ змушені були залишити Лисичанськ на Луганщині: його окупували росіяни. Тисячі мешканців міста, рятуючись від війни, виїхали до різних регіонів. Одночасно з цим до інших міст України переїхали й військові адміністрації окупованих населених пунктів: зараз вони допомагають своїм землякам облаштуватися на новому місці. Навіть коли у них вже є житло і робота, більшість все одно чекають на звільнення міста, щоб нарешті повернутися додому.

РБК-Україна навідалося до переселенців з Лисичанська в Києві та розпитало про те, як їхнє життя змінила війна.

"Чекаємо, коли зможемо відновлювати нашу Луганщину"

У столиці та інших містах створили хаби, куди перевозять людей або з окупованих територій, або де зараз ведуться бойові дії. Переселенцям з Лисичанська в Києві виділили корпуси одного із гуртожитків Європейського університету неподалік від станції метро Житомирська.

Тут зараз живе близько 300 людей. Майже всі вони – з Лисичанська. Це далеко не всі мешканці цього міста, які живуть в Києві. Частина людей періодично навідується сюди з різних районів Києва, щоб отримати гуманітарну допомогу. На вході до гуртожитку зустрічає величезний банер "Луганщина – це Україна".

У Лисичанську Тетяна Живага працювала вчителем. Після переїзду до Києва отримала посаду директора міського центру соціальних служб і координує роботу гуртожитку. Для військової адміністрації Лисичанська створили хаби в різних містах – Києві, Дніпрі, Обухові. Зараз адміністрація шукає фонди, які б могли допомагати їх землякам закривати різні потреби – хтось привозить продуктові набори, інші допомагають з юридичним супроводом.

Фото: Один з університетських гуртожитків, які виділили для проживання переселенців у Києві (Віталій Носач/РБК-Україна)

"У квітні був рік, як ми переїхали з родиною в Київ. Тут займаємося поселенням людей. Київ прихистив нас, і тут ми намагаємося якось будувати життя. Але насправді тут всі, кого не запитай, мріють повернутися додому", – каже Тетяна Олександрівна.

В Києві живе її старша донька, тому жінка відразу знала, куди поїде. На відміну від інших жителів Лисичанська, хто просто брав речі, які встиг, і виїздив буквально "в нікуди".

"Донька з перших днів вторгнення Росії наполягала, щоб ми негайно виїздили. Але в перші місяці в Лисичанську у нас було багато роботи: був створений волонтерський центр, і ми там допомагали людям. Коли було вже дуже небезпечно, вибору не залишилося, і ми виїхали", – згадує жінка.

У Лисичанську залишилася племінниця Тетяни Олександрівни. Але зв'язку з нею немає: вдається зідзвонитись, коли та виїздить на територію, де може впіймати хоч мінімальний сигнал мобільного оператора. За словами представниці адміністрації, у неї немає жодних сумнівів щодо того, чи буде вона повертатися додому.

"Звісно, вже дуже чекаємо, коли можна буде повернутись. Тому чекаємо контрнаступу і всіх подальших дій. Чекаємо на деокупацію, і чекаємо того дня, коли нарешті зможемо відновлювати нашу Луганщину", – каже вона.

Фото: Тетяна Олександрівна впевнена, що більшість переселенців якнайшвидше хочуть повернутися додому (Віталій Носач/РБК-Україна)

"Діти вчаться, де б вони не були". Всі школи Лисичанська працюють онлайн

Вчителька фізики, математики та астрономії Лисичанського ліцею №27 Неля Харченко навіть в той жахливий ранок російського вторгнення готувалася до уроків, як робила зазвичай щодня. Але отримала повідомлення про те, що заклад переходить на дистанційне навчання. Виїхала з міста того ж дня – переїхала до старенької мами у місто Привілля неподалік від Лисичанська.

У Привіллі тоді ще стояли позиції ЗСУ, які давали потужну відсіч окупантам. Завдяки тому, що атаки успішно відбивали, Неля Миколаївна пробула там разом із мамою місяць. Але потім росіяни стали активніше обстрілювати Привілля, Сєвєродонецьк та всі довколишні міста, і довелося виїздити й звідти. Зв'язку вже не було, але вони вирішили евакуйовуватися. Раніше з Лисичанська курсував поїзд, але коли окупанти його зруйнували, виїхати можна було тільки автобусами.

"Переїхали ближче до центру України. Шукали житло дуже довго – помешкання, які нам пропонували в селі, були непристосовані для життя. Не було ні газу, ні води. Умови важкі. Врешті знайшли один варіант. Але це було село, куди транспорт практично не ходив. Коли за ліками для мами треба було поїхати, на таксі туди й назад виходило близько 400 гривень. Просили такі гроші, хоча їхати було всього з десять кілометрів", – згадує жінка.

Фото: Неля Миколаївна продовжує вести уроки онлайн в будь-яких умовах (Віталій Носач/РБК-Україна)

Потім їй подзвонила колега зі школи й сказала, що в київському хабі є місця для проживання. Так вони із мамою опинилися тут. Де б Неля Миколаївна не була з початку вторгнення, весь час і всюди вела онлайн-заняття для школярів. Знаходила умови, щоб доєднатися до інтернету, дати дітям завдання і перевірити контрольні.

Зараз у Нелі Миколаївни – багато роботи: веде математику у 6 класі, фізику у двох восьмих, і ще є заняття у кількох класах старшої школи. Всі навчальні заклади Лисичанська зберегли та перевели в онлайн-формат. Викладачі працюють незалежно від того, де знаходяться діти – в Україні чи за кордоном. До місцевих шкіл навіть приходять нові учні: вже підросли дітки, які переїхали до Києва і прийшли восени у перший клас.

"Вчителі наші активно працюють, проходять курси підвищення кваліфікації. Є платформи, де ми можемо вести уроки, є цифрові застосунки. Тому я вела онлайн-уроки безперервно. Спершу – у підвалах Лисичанська. Там сиділи й діти, виконували завдання. Коли обстріли були вже нестерпними, діти плакали. Дуже багато хто виїхав, але продовжує навчання", – каже жінка.

Фото: Навчальні заклади міста продовжують роботу в онлайн-форматі й набирають нових учнів, каже вчителька (Віталій Носач/РБК-Україна)

"Людям важливо не закриватися у собі"

Після переїзду на нове місце переселенці часто стикаються із бюрократією. Одним треба оформити виплати, які держава надає на проживання. Інші вивезли літніх батьків, і їм треба отримати групу інвалідності. Комусь треба термінове лікування, яке дорого коштує, а грошей на це немає. Часто в цьому допомагають фонди, волонтери, соцпрацівники, юристи.

До того жаху, який люди пережили через руйнування житла, загибель близьких і через те, що треба буквально будувати життя "з нуля", вирішення таких питань – ще один додатковий стрес. Багато хто не знає, куди йти та до кого звертатись. І сумніваються, що там їм взагалі допоможуть, каже Сергій Дозорець, психолог благодійного фонду "Право на захист". Він виїздить до переселенців на різні локації у складі мобільної групи. Разом з ним їздять соціальний працівник та юрист.

Фото: Переселенцям на новому місці допомагають влаштовувати дітей у дитсадки та школи (Віталій Носач/РБК-Україна)

"Часто буває, що люди переїхали на нове місце, походили по державних інстанціях, і отримали відмову. Вони огорнуті апатією, розчаровані, і просто не мають моральних сил щось робити. І більше нічого не хочуть робити. Я часто чую таке у розмові з переселенцями: "Я ходив, результату нема, більше не піду. Мені вже нічого не треба, не чіпайте мене". Це нормальна реакція на стрес, але важливо, щоб стрес не затягнувся на тривалий час. Тому важливо не закриватися у собі", – пояснює психолог.

За його словами, часто постраждалим людям важливо бачити, що хтось є поруч і готовий допомогти. А невирішені проблеми змушують людину ще більше закриватися від соціуму, що посилюватиме травму ще більше.

Соціальний працівник Віта Савчук розповідає, що недавно розплакалася в кабінеті у лікаря, коли допомагала одному чоловіку отримувати групу інвалідності.

"Він прийшов на комісію, і сам про себе нічого не може сказати. Його житло зруйноване, він на новому місці, і при цьому дуже хворіє. Я ходила і розповідала, що його стан критичний. Дітей немає, допомагати нікому. Врешті вдалося отримати другу групу інвалідності пожиттєво. Або, наприклад, людині потрібна дорога операція, а грошей немає. Виявляється, що можна провести її за кошти місцевого бюджету, а людина про це навіть не знала. Коли вдалося це вирішити, я не могла втримати сліз", – згадує вона.

Олександр Дунаєв з Лисичанська з дружиною і двома дітьми на початку вторгнення РФ пережили обстріли, руйнування, ховалися у підвалі. Втративши роботу і все колишнє життя, вони спершу евакуювалися до Львова, потім – в Київ. Багато старих викликів нікуди не поділися. Їх 15-річний син має розлад аутистичного спектра: не розмовляє і загалом поводиться не так, як інші діти.

Фото: Олександр Дунаєв переїхав до Києва з дружиною і двома дітьми (Віталій Носач/РБК-Україна)

"Ми намагаємося з ним поводитись, як зі звичайною дитиною, залучати до всього. Але буває дуже, дуже важко. Він вночі може все в кімнаті перевернути. Або якщо йому дати олівці, то почне не малювати, а ламати їх. Нам було важливо знайти інтернат, де він би навчався, розвивався. Нам допомогли знайти таке місце у Київській області, навчання там безкоштовне", – каже чоловік.

За словами Олександра, вся його родина мріє повернутися додому. Він зараз намагається всіма силами налаштувати себе на хороші думки. І не збирається здаватися.

"Зараз у лисичанську все зруйноване, спустошене. Там жити просто неможливо. Дуже чекаємо, поки наше місто звільнять. Окупанти принесли стільки горя. Але ми все відвоюємо і відбудуємо. Після деокупації – відразу додому", – впевнений він.