Будинок з нуля за місяць. Як родинам Київщини повертають житло, яке зруйнувала Росія

На Київщині будують будинки для постраждалих від війни родин, чиє житло не підлягає відновленню. Як це відбувається – у репортажі РБК-Україна.

За час війни на одній тільки Київщині російські загарбники знищити і пошкодили близько 26 тисяч об'єктів. З них повністю зруйновані майже 5 тисяч приватних будинків і близько 170 багатоповерхівок, повідомляв у інтерв'ю РБК-Україна очільник Київської обласної військової адміністрації Олексій Кулеба.

Попри те, що системного рішення по відновленню знищених окупантами будинків в Україні ще немає, кілька сотень споруд до зими вже відновили.

Ситуація ж по вщент зруйнованих приватних будинках, особливо в селах – поки погана. Там в кращому випадку вдається тільки прибрати завали, іноді сільради виділяють транспорт, щоб вивезти те, що залишилося від дому. Але дістати кошти на повноцінну відбудову – поки це рідкість. Нове постійне житло за ціною тимчасово модульного кільком родинам на Київщині з нуля відбудовують фонд Район #1 та ГО "Обʼєднаний Гуманітарний Фронт" (UHF).

РБК-Україна побувало у власників нового дому в трьох різних селах Київської області й дізналося, як їм збулували нове житло.

"Повертаємо те, що втратили родини". Каркасний будинок за ціною модуля

Один із засновників фонду Район #1, Андрій Тітаренко, пропонує нам поїхати відразу в три села на Київщині – Жерева, Тетерівське у Вишгородському районі та Михайлівка-Рубежівка в Бучанському. Під кінець тижня туди якраз збиралося більшість працівників фонду – приймати будівельні роботи.

Будувати будинки в цих населених пунктах для трьох родин почали тільки 8 листопада, а вже у 20-х числах грудня інспектують фінальні роботи. Всі намагаються завершити до тривалих зимових холодів.

Раніше фонд Район #1 був відомий проектам розвитку вулиці Рейтарської в центрі Києва. Під час повномасштабної війни за фінансування фонда-партнера вони запустили пілотний проект з будівництва приватних каркасних будинків для людей, чиї домівки постраждали від війни і не підлягають відбудові.

Зранку у п'ятницю, вже дорогою до села, запитуємо іншого співзасновника фонду Андрія Копиленко, як вдається завершити будівництво будинку за місяць.

"Ми зупинилися на технології, яку широко використовують у Канаді, Скандинавії та США: каркасне будівництво з деревини. Типовий проект розробили разом з інженерами і архітекторами. Ви здивувались такій швидкості будівництва, але для таких типів будівництва це типові строки", – пояснює Андрій.

Фото: Будинки для постраждалих родин будують за одним типовим проектом (Віталій Носач/РБК-Україна)

Всі будинки споруджують за типовим проектом. Його вартість – приблизно така ж, як і в тимчасового модуля – 15-18 тисяч євро. Але в першому випадку в будинку можна жити постійно.

В таких проектах Андрій Тітаренко бачить майбутнє. З кількох причин: це дозволяє купувати будматеріали в Україні, залучати місцевих будівельників, розвиваючи економіку країни. А мешканці отримують не тимчасове, а постійне житло. На всіх етапах процесу – суворі вимоги: компанія працює з іноземними донорами, тому проводить тендери серед підрядників.

Хлопці не підтримують ідею, за якою по різних містах України встановлюють модульні будиночки для переселенців і тих, хто втратив житло через війну.

"Це не розв'язує проблему в перспективі, а затягує питання. Модулі – це тимчасово. Є й питання ціни. Один модуль коштує до 17 тисяч доларів. За таку суму ми будуємо цілий будинок для постійного проживання. Модуль виготовили у Польщі, просто привезли і поставили. На економіку це не працює. Адже краще купувати матеріали тут, наймати наш бізнес. Та й переїхати в модуль для багатьох психологічно складно. А тут люди живуть фактично там, де раніше, тільки в новому житлі", – вважає Андрій Копиленко.

Фото: Працівники і працівниці фонду вже давно здружилися з родинами, яким допомагають (Віталій Носач/РБК-Україна)

На цих словах згадую знайомого британця, який провів юність у Брістолі. Розповідав, як у ранній молодості в 1970-х застав модульні будиночки: тоді в них вже понад тридцять років жили люди, які втратили житло ще за Другої світової.

Як саме обирали, кому з жителів спорудити будинок з нуля – списку вимог поки немає. Головний критерій, каже Андрій Тітаренко, щоб цей будинок не слугував заміською дачею, а був постійним місцем проживання.

"Ці люди жили в рідних селах до повномасштабного вторгнення, і не збираються нікуди виїздити в майбутньому. Ми повертаємо їм те, що вони втратили", – додає він.

На вулиці – жодного вцілілого будинку. Як родини дочекалися житла

Під'їжджаємо до першого зі списку села – Михайлівка-Рубежівка за 30 кілометрів від Києва. У дворі нас зустрічає власниця будинку Олена Бойко – вона спілкується з активістами фонду, які за час будівництва вже стали для неї друзями.

"Ви нам тепер як рідні", – каже Олена дівчатам і хлопцям з фонду. Тепер можете приїздити до нас просто так, просто наберіть і скажіть: "Їдемо, готуйте стіл".

Фото: Частина зруйнованого окупантами будинку родини Бойко (Віталій Носач/РБК-Україна)

Олена та її чоловік Дмитро власноруч споруджували будинок двадцять років. Планували, що на другому поверсі житиме син Федір зі своєю майбутньою родиною. Але після 24 лютого їхнє життя кардинально змінилося. Понад тиждень родина змушена була переховуватися від обстрілів у погребі. Газу, води і їжі просто не було.

Активісти благодійного фонду познайомилися із родиною Бойко ще влітку. Тоді волонтери приїздили розчищати завали і влаштували на подвір'ї велике прибирання. Сільрада виділила машину, якою вивезли все, що залишилося від будинку. Пізніше фонд знайшов фінансування і повернувся до родини із хорошою новиною про те, що зможуть побудувати їм новий дім.

Фото: Олена облаштувала кухню практично на вулиці (Віталій Носач/РБК-Україна)

Будинку родини Бойко з усієї вулиці не пощастило найбільше: переважна частина домівок поруч дивом уникнули важких руйнувань. А в їхній будинок влучив снаряд, і той згорів буквально дотла. Дмитро і Олена дізналися про це від сусідки, оскільки на той момент вже тимчасово виїхали на Захід України.

Попри те, що будинок зруйнований, родина повернулася в село вже у квітні. До моменту спорудження нового дому весь час жили в сараї. Куточок, де вони облаштували щось схоже на літню кухню, знаходиться практично на відкритому повітрі.

"Мені водночас і не віриться, і водночас ми довго чекали на дім. Це просто щастя", – каже жінка.

Фото: У новому будинку – дві кімнати, кухня і санвузол (Віталій Носач/РБК-Україна)

Типовий проект будинків, які споруджують для родин у Київській області – одноповерховий, площею до 50 квадратних метрів. Всередині – дві окремі кімнати, кухня-студія і санвузол. Всім родинам у завершені будинки найближчим часом привезуть основні меблі і пічки з духовками, які замовили за кордоном.

У наступному селі, Тетерівському, нас зустрічає сімейна пара старшого віку. Це родина Тищенко – вони теж дочекалися власного житла і сподіваються, що новий рік зустрінуть саме в ньому. Кажуть, що обережно навколо нього ходять – досі не можуть усвідомити, що тепер їм є де жити.

Родина була в окупації з перших днів, говорить Віталій Тищенко. Потім виїхали у Житомирську область до знайомих. Повернулися у травні.

Фото: Родина Тищенко із села Тетерівське сподівається переїхати у новий будинок вже до нового року (Віталій Носач/РБК-Україна)

"Авіація, артилерія, пожежі. Тут було буквально все. Снаряд потрапив в будинок буквально на початку вторгнення. Все згоріло, нічого не залишилося. І ось тепер у нас нове житло. Ви знаєте, я досі не вірю, що це правда. Такі люди, такі волонтери – це просто подарунок долі", – каже чоловік.

Офіційно в селі проживає трохи понад три сотні людей. Сьогодні більшість будинків у Тетерівському – це дачі, куди приїздять з Києва, Ірпеня. Родина Тищенків – одна із небагатьох, які живуть тут постійно.

"На нашій вулиці – жодного цілого будинку. Зруйноване буквально все. В будинку згоріли не тільки наші речі. Люди нам приносили свої на зберігання, і ось все це погоріло. Згоріли кілька планшетів, два комп'ютери, інша техніка. А добрі люди буквально дали нам надію", – ділиться емоціями дружина Віталія.

Фото: В попередньому будинку згоріло багато особистих речей – і родини Тищенків, і їхніх сусідів, які несли їх на зберрігання (Віталій Носач/РБК-Україна)

Виїхали майже всі. У села Чернігівщини залучатимуть переселенців

Люди великими темпами переїздили з сіл і до повномасштабного вторгнення. А через військову агресію Росії проблема загострилася ще більше – у великі міста і за кордон виїхали буквально мільйони. В деяких селах депопуляція набула настільки великих масштабів, що там залишилося буквально кілька людей, а з деяких взагалі виїхали всі жителі.

Проект спорудження будинків для родин на Київщині – пілотний, каже Андрій Тітаренко. Далі планують розширювати масштаб робіт і спільно з міжнародним фондом будувати житло людям у селах на Чернігівщині.

"Там вже ідея глобальніша. Крім вирішення житлової проблеми постраждалим від російської агресії, плануємо втілити ідею ревіталізації села. Залучати туди переселенців потрібних селу професій. Вчителів, фермерів. Передавати будинки у власність будуть при дотриманні кількох критеріїв. Наприклад, якщо людина п'ять років житиме в цьому селі й не буде далі переїздити в інше місце", – ділиться планами Андрій.

"Село залишилося без священників. Одного вбила Росія, а інший з Росією втік"

Під'їжджаємо до третього за списком села і найвіддаленішого села – Жерева. Тут фонд завершив спорудження будинку для ще однієї родини. Під час окупації батьки Ксенії Резник перебували вдома, а двом сестрам пощастило опинитися у Києві та уникнути жахіть окупації й постійного бомбардування.

В розпал активних бойових дій у батька родини стався інсульт, і через окупацію лікарень та відсутність ліків, ситуація ставала надважкою. 10 березня вони вирушили до західних областей України та дивом вціліли від снаряду, який через декілька днів влучив прямісінько в їх рідну домівку, зруйнувавши її вщент. Тепре у родини буде новий дім.

До нас виходить сусід хазяїна, який працює на місцевій лісопилці. Навесні він пережив допити російських військових і понад 20 днів прожив у погребі.

"В березні тут вже були росіяни, – згадує він, – До мене у двір зайшли. Кажуть: нам треба у вас пожити. Що ж я їм скажу, як десять людей стоять з автоматами? Поселилися в хаті, а я жив у погребі, взагалі з нього не виходив. Відмічав ручкою на листку паперу, який сьогодні день. Я не віруючий, але в якийсь із днів кажу собі: Боже, поможи, щоб вони зникли! І буквально на наступний день зранку настала тиша. 5 ранку – обстрілів нема, 6 – теж. Це було 1 квітня. Думаю, ну хтось мене обдурює, бо день це ж дурня. Обережно виліз з погреба, а росіян вже немає, хата пуста, тільки все перевернуто. Я й не почув, як вони вийшли", – згадує він.

Фото: Чоловік 20 днів прожив у погребі, а в його хаті поселилися російські військові (Віталій Носач/РБК-Україна)

В селі Жерева – дві церкви: одна київського патріархату, друга – московського. Священник з першої відразу проявив себе як справжній патріот, згадує чоловік. Поїхав в Іванків, там ходив із українським прапором. Пізніше в селі дізналися, що його вбили.

"А інший, той що з московської, з окупантами ледь не обіймався. Мене росіяни допитували, бо знайшли пульт управління від човна. Син колись купив. А вони подумали, що це дрон. І от цей священник і про мене, і про інших місцевих росіянам казав: "Не вірте їм, вони все брешуть. Вони тут всі працюють на ЗСУ". А коли звідси відійшли росіяни, священник теж зник. Не знаю, де він зараз. Село залишилося без священників. Одного вбила Росія, а інший з Росією втік", – згадує чоловік.

Від села Жерева до кордону з Білоруссю – близько 60 кілометрів напряму. Ці землі вже вважаються Поліссям, каже чоловік. Він вперше приїхав сюди з Донеччини у 1982 році разом з дружиною. У неї була астма, і лікарі їх запевнили, що свіже лісове повітря Півночі Україні піде жінці на користь. Остаточно у Жереву вони переїхали у 1996-му.

"Перед поїздом сюди взяли почитати книжку про цей край. Запам'яталося, що цю місцину в ній називали Чортів Трикутник – тут зустрічаються ріки Прип'ять, Тетерів і Случ. А поруч – густі ліси, через які ніхто не їздив. Всі прокладали маршрут в об'їзд. Книга та називається "Золоті стремена". Почитайте, як знайдете", – радить він.

Фото: Співзасновники фонду Андрій Тітаренко і Андрій Копиленко (Віталій Носач/РБК-Україна)

Дружина і мама чоловіка померли у 2018 році з різницею в місяць. Чоловік вибачається і на хвилину замовкає – з усіх сил намагається не заплакати.

"Все-таки вони не бачили цієї гадості, яка прийшла на нашу землю", – каже він, проводячи нас до виходу із двору.

На Поліссі запанувала зимова відлига. Тут вже немає російських танків, але залишилося багато сліз і горя. Але залишилася й надія на краще життя.

"Ми займаємось всім цим, бо така робота дозволяє нам не виїздити кудись з країни, залучати кошти в економіку держави, повертати людям втрачене житло. А якщо вдасться, то й відроджувати українське село у перспективі", – каже Андрій Тітаренко вже дорогою додому, – Тому я скоріше за все не повернуся до того, чим займався, і після війни. Бо після нашої перемоги треба буде багато відбудовувати, і попереду ще багато роботи".