Ярослав Романюк: "Рада має бути повністю відсторонена від формування суддівського корпусу"

РБК-Україна: Питання реформування судової системи актуалізувалося після зміни влади. Але наразі мова йде лише про покарання суддів, зокрема, про люстрацію. Як Ви вважаєте, чи доцільно боротися з наслідками, не розібравшись в причинах проблеми?

Ярослав Романюк: Безумовно, потрібно боротися не тільки з наслідками, а й з'ясувати причини такого становища в судовій системі. Відомі події листопада минулого року та лютого нинішнього оголили вже доволі давню проблему невисокого рівня довіри до судової влади в Україні. Як на мене, треба шукати причини цього становища та викорінювати їх, інакше за деякий час стикнемося з тією ж проблемою.

РБК-Україна: Які Ви бачите шляхи відновлення довіри до судової влади?

Ярослав Романюк: По-перше, треба виходити з того, що людина, яка приходить у суд, зовсім не мусить бути правником, і вона може не розуміти, законне рішення суду чи ні. Але будь-яка людина дуже тонко відчуває несправедливість по відношенню до себе. Стаття 8 Конституції України проголошує верховенство права, а не закону. Поняття верховенства права є набагато ширшим і включає в себе таку категорію, як справедливість. Якщо звернутись до Цивільного кодексу, то в статтях 3, 12, 13 теж передбачено, що серед інших засад законодавства є добросовісність, справедливість, врахування інтересів обох сторін, заборона зловживання правами. А тому з огляду на це на сьогоднішній день пріоритетним напрямом має бути така робота суду, за якої ухвалені рішення не лише формально відповідатимуть букві закону, а й дійсно будуть справедливими.

Другий напрям відновлення довіри - це організація роботи судів. Людина приходить до суду для вирішення певної проблеми. Вона сподівається не лише на справедливе вирішення справи чи співчуття, а й на ввічливе ставлення до себе. Суд - це та установа, яка, так би мовити, надає судові послуги, а тому людина, яка приходить до суду, має відчувати, що її тут чекають. Необхідно обладнати в суді місця для очікування засідання, ознайомлення зі справами, забезпечити доступ до інформації тощо. Можливо, це не можна зробити одразу, оскільки судова система хронічно недоотримує фінансування. Але ж елементарні речі - інформування про рух справи, доброзичливе ставлення суддів, працівників апарату до відвідувачів можна забезпечити вже зараз і без зайвих витрат із бюджету. Безперечно, це також позитивно вплине на рівень довіри до судової влади.

Наступна складова - це відкритість, адже недовіру людей породжують незнання та нерозуміння. Нам потрібно демонструвати суспільству свою роботу, але правилам комунікації з громадськістю нас ніколи не вчили. Тому варто активізувати в судах роботу прес-служб, прес-секретарів, де вони є, а де немає - щоб голови судів брали на себе такий обов'язок та інформували суспільство про діяльність судів. Більше того, наше законодавство передбачає, що судові засідання відбуваються відкрито. Кожен бажаючий може зайти в зал судового засідання і спостерігати, як розглядається справа. Тому правоохоронці, які забезпечують охорону судів, повинні бути зорієнтовані на те, що кожного бажаючого можна пропустити до суду, звичайно, перевіривши громадянина на наявність заборонених предметів. Люди відвідуватимуть суди і самі зможуть робити висновки, чи справедливо відбуваються судові процеси.

Наступне - це, звичайно, боротьба з корупцією. Корупційне правопорушення має бути предметом прискіпливої уваги відповідних органів, а покарання - жорстким. Проте покарання судді - це вже реакція на "симптоми хвороби", а лікувати треба її саму - усувати підґрунтя корупційних проявів. Ми повинні позбавитися "закритості" системи, різночитання закону та неузгодженостей у його застосуванні, в компетенції судів і т. ін. Якщо закон - зрозумілий і чіткий, а судова практика передбачувана і стабільна, зловживанню суддівськими правами просто немає місця.

РБК-Україна: А повна переатестація суддів допоможе повернути довіру суспільства?

Ярослав Романюк: Мені здається, потрібно дещо стриманіше, дещо виваженіше підходити до таких речей. Я не зовсім розумію, а хто та власне чому ставить під сумнів знання, кваліфікацію усіх без винятку суддів (а це близько 9 тис.)? Процедура відбору на посаду судді у нас громіздка, довготривала в часі, багаторівнева. Вона надає можливість перевірити рівень як теоретичних знань, так і рівень спеціальної підготовки претендента. А тому потреби в тотальній атестації, як на мене, немає.

Але 24 липня 2014 року Верховна Рада України вже прийняла у першому читанні законопроект, яким, власне, і передбачається проведення атестації суддів (№ 4322а "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо оновлення державного апарату та спрощення надання адміністративних послуг"). Проте цей документ породжує лише здивування і питання без відповідей.

По-перше, в пояснювальній записці до нього зазначено, що закон необхідний для удосконалення сфери адміністративних послуг, запобігання корупції в ній, удосконалення механізму фінансування органів державних виконавчої та реєстраційної служб. До чого тут судді, які не надають адміністративних послуг? Чому необхідне їх тотальне атестування? Жодного слова пояснення немає. Вимога про атестацію суддів "з'являється" єдиним пунктом лише у Прикінцевих положеннях закону.

По-друге, законопроект передбачає провести атестацію суддів до 1 вересня 2015 року у порядку, встановленому законом. Яким законом? Його немає, а час спливає. Хто проводитиме атестацію? У який спосіб? Які наслідки для суддів, що цю атестацію "не пройдуть", адже такої підстави для звільнення судді з посади в ст. 126 Конституції не передбачено? Крім того, за логікою автора законопроекту теперішня громіздка процедура відбору суддів - не ефективна, бо піддається сумніву кваліфікація суддів, які її пройшли. То ким будуть заміняти цих суддів? Людьми, які відбору взагалі не проходитимуть? Чи вони проходитимуть ту ж саму процедуру? А чи будуть у такому разі нові судді більш кваліфіковані?

Всі питання поки що риторичні... Видається, що при підготовці законопроекту № 4322а та голосуванні за нього знову переважив політичний популізм і бажання сподобатися виборцю, а не фаховий підхід.

РБК-Україна: Вочевидь, минула судова реформа не вирішила всіх проблем у судовій владі. У рамках нової судової реформи які зміни потрібні?

Ярослав Романюк: Ми останнім часом все більше переконуємося в тому, що наша судова система потребує радикальної реформи. Сьогодні ця система дуже громіздка, малозрозуміла, а отже, і малодоступна для пересічного громадянина. Верховний Суд України у квітні запропонував своє бачення, свої пропозиції змін до Конституції. Зокрема, запропонували радикальні кроки: відмовитись від чотирьохрівневої судової системи і повернутись до трьохрівневої, а також відмовитись від спеціалізації судів, повернувшись до спеціалізації суддів.

Якщо вивчити досвід європейських країн, то чотирьохрівневі судові системи існують у федеративних державах, зокрема, Німеччині, а також у Російській Федерації. Ми пропонуємо перейти до трьохланкової судової системи, бо це характерно для унітарних європейських країн. У наших умовах судову систему треба спростити і будувати тільки за територіальним принципом. Є район, у районі повинен бути один суд. У такому суді мають бути судді, які спеціалізуються на окремих юрисдикціях. Так само і на рівні апеляційного суду, і на рівні Верховного суду. Ця система - проста і зрозуміла передусім для людей, які звертаються до суду.

Є й інша причина. Адміністративні та господарські суди сукупно розглядають лише близько 1/5 від усього масиву справ у судах. Я думаю, що утримувати за рахунок бюджету дві окремі ланки судів для розгляду незначної частини справ - це занадто розкішно для України. Та й нема такої практичної потреби. До речі, нещодавно судді Верховного Суду України відвідали з робочою поїздкою Касаційний Суд Італії. Ми розказали, як побудована наша судова система. У відповідь Перший Голова цього Суду пан Сантакроче усміхнувся і пожартував, що Україна насправді дуже багата держава, якщо дозволяє собі утримувати розлогу і таку громіздку систему судів. Італія такої розкоші собі не дозволяє.

Також, як на мене, необхідно підняти віковий ценз для претендентів на суддівську посаду. Все-таки 25 років для судді-початківця - замало, адже це ще зовсім молода людина, яка об'єктивно не має достатнього життєвого та професійного досвіду. Я підтримую ініціативу підняти віковий ценз, принаймні, до 30 років. Так само і зі стажем роботи в галузі права. Його, як на мене, необхідно збільшити з 3 хоча б до 5 років, і кілька років претендент повинен відпрацювати саме в суді. Він подивиться "із середини" на повсякденну роботу, до якої прагне, і сам вирішить, чи готовий до суддівства. Але й колектив суду дасть оцінку цій людині - чи здатна вона за своїми моральними якостями та особливостями поведінки бути суддею. Безумовно, суддя повинен бути професіоналом-юристом. Але ж у яке русло розумний суддя спрямує свої знання? Ми потребуємо суддів життєво мудрих, відповідальних і справедливих. Тому вважаю, що особисті, моральні якості претендента повинні стати одним із основних критеріїв допуску до суддівської професії.

Також вважаю, що наша теперішня система дисциплінарної відповідальності суддів не досить ефективна. За проступок судді можна оголосити тільки догану або звільнити його (за порушення присяги). Все. Закон не враховує ні виду проступку, ні його причин чи умов, що сприяли його вчиненню, ні тяжкості наслідків тощо. Не передбачено і якихось юридичних наслідків для судді, якому оголосили догану. Тому, на мою думку, існуючі види покарання суддів не виконують достатньою мірою своїх каральної та превентивної функцій. Їх система повинна бути розширена.

Крім того, наразі питаннями дисциплінарної відповідальності суддів опікуються тільки два органи - ВККС та ВРЮ. Але ж щоденно в Україні вирішуються тисячі справ, а скаржитися на будь-якого суддю може кожен, хто того забажає. Впоратися з такою кількістю скарг єдиному органу дуже складно. Мені видається, що варто запровадити у регіонах "місцеві" дисциплінарні комісії для попереднього розгляду скарг на дії суддів. А ВККС та ВРЮ забезпечуватимуть єдність дисциплінарної практики шляхом розгляду дисциплінарних справ за тими скаргами, які попередньо перевірила "місцева" комісія. Погодьтеся, в рази зросте оперативність і якість, а також об'єктивність розгляду скарг, адже "місцеві" комісії ближче до порушника та заявника і краще знають ситуацію на місцях. А заявникам та й суддям не потрібно буде їхати до Києва, витрачатися на проїзд і житло у столиці.

РБК-Україна: Яка процедура призначення суддів - тимчасово чи довічно - є для України найбільш оптимальною?

Ярослав Романюк: На сьогоднішній день Президент призначає суддю на п'ять років, а після цього парламент обирає безстроково. По-перше, це не відповідає принципу поділу влади. Парламент є політичним органом і повинен бути повністю відсторонений від процедури формування суддівського корпусу, оскільки це не сприяє незалежності суддів від можливого політичного впливу. Це не наша забаганка. Це - європейські стандарти, до яких прагне Україна.

По-друге, я не бачу практичної необхідності тимчасового призначення на посаду судді. Ми говоримо про перше призначення, його ще називають випробувальним терміном. А на кому молодих суддів потрібно випробовувати? На людях, які приходять до суду? У нас громіздка система відбору і підготовки претендентів на посаду судді. Невже ця система не забезпечує того, що на судову роботу приходять люди, які вже готові працювати в суді? Якщо не забезпечує, то треба міняти її, а не "випробовувати"" суддю на людських долях п'ять років. Я прихильник того, що призначення на посаду судді повинно відбуватись одразу безстроково.

РБК-Україна: А хто повинен призначати суддів?

Ярослав Романюк: Ми є парламентсько-президентською республікою. Якщо звернутись до європейського досвіду, то у всіх країнах, які сповідують парламентсько-президентську форму правління, призначення судді відбувається або спеціальним органом, якому аналогом в Україні є Вища рада юстиції, або главою держави. Я, безумовно, прихильник того, щоб суддів призначала ВРЮ. Але я намагаюся бути реалістом і я не вірю в те, що в наших умовах законодавець дозволить ВРЮ призначати на такі відповідальні державні посади, як суддя. А тому вважаю, що призначати суддю зразу безстроково може Президент. Але роль Президента має бути суто церемоніальною. Тобто він повинен діяти лише в межах і на підставі внесеного йому ВРЮ подання.

РБК-Україна: Чому сьогодні в Україні взагалі виникає питання забезпечення єдності судової практики?

Ярослав Романюк: Насамперед, Європейський суд з прав люди (ЄСПЛ) вже неодноразово наголошував на тому, що в судових системах, які діють за принципом територіальності і інстанційності, природно буде застосовуватися по-різному одна й та сама норма матеріального права. Нічого дивного в цьому немає. Власне, покликання найвищої судової установи держави і полягає в тому, щоб забезпечити однакове застосування норм права. Визнаймо, що наші закони - часто неякісні та незрозумілі з причини недосконалої законодавчої техніки. У нас немає навчальних закладів, які навчають написанню законів. А коли проходять вибори у Парламент, то кандидати в депутати змагаються у красномовстві, обіцяючи виборцям "золоті гори". Ніхто не звертає уваги на те, що Верховна Рада - законодавчий орган, головне завдання якого якісно писати зрозумілі закони.

Друга причина - це відсутність у державі єдиного органу, який би забезпечував єдність судової практики і мав би для цього необхідні механізми. На сьогодні в Україні таких органів чотири: три вищих суди і Верховний Суд України. Їхні дії не скоординовані, кожен "забезпечує єдність" судової практики на свій лад. Верховний Суд не очолює судову систему і не має можливості впливу на ситуацію в ній, а також не має інструментів для коригування цієї ситуації. Із тими повноваженнями, які маємо, ми розглядаємо лише 0,01 % від усіх справ у державі. Звичайно, цього недостатньо.

Розбалансована судова практика дає можливість деяким суддям, особливо молодим, не тільки добросовісно помилитися, а й піддатися спокусі до ухвалення незаконного рішення. Адже суддя дивиться на різну практику і розуміє - можна написати у рішенні й так, і інакше. Карати недобросовісного суддю треба. Але не тільки. Слід ліквідувати передумови порушень, щоб інші судді не могли припускатися їх у подальшому.

РБК-Україна: Які системні зміни до законодавства необхідно прийняти, щоб розвантажити суддів з метою більш якісного виконання ними своїх обов'язків?

Ярослав Романюк: У нас в ст. 124 Конституції України прописано, що юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, які виникають у державі. Норма дуже правильна, але її буквальне тлумачення призвело до того, що судова система нині перевантажена.

Неправильно вважати, що все повинно вирішуватися в суді. Якщо звернутися знову ж таки до досвіду ЄСПЛ, то він говорить про те, що в суді повинні розглядатися лише ті справи, в яких є спір. Тобто коли є потреба встановити фактичні обставини справи, дати їм фахову правову оцінку і вирішити, чи підлягає задоволенню позовна заява, чи ні. Це завдання суду. Всі ж справи, які може розглянути інший позасудовий орган, зовсім необов'язково вирішувати в суді.

Також ЄСПЛ наголошує, що цілком відповідатиме Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод така ситуація, за якої держава передбачатиме певні позасудові процедури, існування певних адміністративних органів, які б могли вирішувати справи певних категорій, але з обов'язковим збереженням судового контролю.

Якщо вдатися до статистичних даних, то приблизно третя частина справ, які вирішуються господарськими і цивільними судами, - це спори, в яких йдеться про спонукання до виконання очевидного грошового зобов'язання, що ґрунтується на письмовому договорі. Наприклад, орендна плата, кредитні договори, депозитні договори, договори позики, заборгованість по заробітній платі, комунальні платежі тощо. Про що тут судитися, про що тут, власне, спір? Адже кредитор на підставі письмового договору зробить розрахунок заборгованості і подасть, скажімо, нотаріусу. Нотаріус може перевірити, чи правильно зроблений розрахунок, і шляхом вчинення виконавчого напису змусити боржника до виконання. Хіба суд зможе ухвалити інше рішення? Рішення суду зводиться тільки до того, щоб спонукати до виконання грошового зобов'язання.

Візьмемо адміністративну юрисдикцію. Половина справ, які розглядаються судами адміністративної юрисдикції, - це податкові спори. Із них ще приблизно половина - це спори за позовами суб'єкта владних повноважень. Тобто фіскальні органи замість того, щоб брати на себе відповідальність за ухвалення рішення зі справляння податку, самі звертаються із позовом до суду, щоб суд стягнув податки. Відбувається підміна понять. У даному разі фактично суд виконує обов'язки фіскальних органів.

Потрібно передбачити законодавчо, що такі справи не повинні розглядатися в судах. І в такий спосіб зменшиться навантаження на судову систему.

РБК-Україна: Чому влада досі не внормує це на законодавчому рівні?

Ярослав Романюк: Не знаю, чому. Ми неодноразово вже про це говорили та вносили свої пропозиції, розробляли законопроект. Але, на превеликий жаль, не знаходимо відгуку. Особливо зараз, коли ситуація прямує до дострокових парламентських виборів, мені здається, що парламентарії переймаються не стільки такими глибокими законопроектами, скільки демонстрацією своєї відданості виборцям.

РБК-Україна: Кому було вигідно зірвати позачерговий XII з'їзд суддів України і коли відбудеться продовження з'їзду? Які ключові питання будуть на нього винесені?

Ярослав Романюк: Я б не сказав, що з'їзд було зірвано і що його робота була малоефективною.

З'їзд обрав новий склад Ради суддів України, прийняв об'ємне рішення, в якому визначив судам напрями подальшої роботи щодо відновлення довіри до судової влади, а також засудив бездоказове притягнення до відповідальності чи арешти учасників громадянського протистояння під час минулих акцій протесту. На жаль, жоден засіб масової інформації не зацікавився змістом цього рішення. Зрозуміло, що кадрові призначення більш цікаві для широкого загалу, але ж треба дивитися на роботу з'їзду комплексно.

Щодо призначень до ВРЮ, то квота з'їзду становить лише 3 особи, а весь склад ради - 20. За наявності 15 членів рада може запрацювати. Чи вирішили б проблему три члени за квотою з'їзду? Очевидно, що ні. До ВККСУ квота з'їзду становить 6 осіб. Для того, щоб орган запрацював, потрібно 8. А чи призначили, наприклад, Міністр юстиції чи Державна судова адміністрація когось по своїй квоті? Ні. Знову ж таки наша квота проблему не вирішила б. Тому говорити про те, що з'їзд суддів паралізував роботу ВРЮ і ВККСУ теж не можна.

Щодо продовження з'їзду, то дату обере Рада суддів України. Я знаю, що на минулому засіданні Ради суддів України порушувалися питання підготовки до з'їзду, адже ми стикнулися з проблемою організації. Потрібно було спочатку затвердити регламент голосування, правила, за якими вирішуються питання, хто із кандидатів вважається обраним, тощо. Тож, Рада суддів України зараз спрямовує зусилля на вирішення цих нагальних організаційних моментів.

РБК-Україна: Як Ви вважаєте, відкриття провадження за позовом народного депутата Романа Стаднійчука щодо визнання нелегітимними призначення складу Кабінету міністрів і прем'єр-міністра підпадає під юрисдикцію Вищого адміністративного суду України?

Ярослав Романюк: Я суддя, і вдаватися до оцінки можливого судового рішення для мене не етично. Яке б рішення за цим позовом не було прийнято, його можна оскаржити до Верховного Суду і, можливо, мені доведеться брати участь у розгляді цієї справи. А тому наперед робити якісь висновки я не маю права.

Розмовляв Ілля Іванов