Вивчення подій перших років російської агресії проти України, помилок і зради з боку тодішнього військово-політичного керівництва країни може похитнути усталені оцінки тих фактів. Розслідуванням займаються як правоохоронні органи, так і тимчасова слідча комісія Верховної ради, яка нещодавно представила свій проміжний звіт щодо Іловайської катастрофи 2014 року. Про те, які помилки призвели до втрати сотень українських солдатів в іловайському "котлі" і як від переговорів Віктора Медведчука з росіянами тягнуться ниточки до попередньої української влади – докладніше в матеріалі РБК-Україна.
Битва під Іловайськом – напевно, найвідоміша битва всієї війни на Донбасі і її поворотний момент. До другої половини серпня 2014 року українська армія разом з добровольцями однозначно володіли стратегічною ініціативою, звільняючи місто за містом від проросійських бойовиків.
Оточення під Іловайськом обернулося не тільки людськими втратами – 366 загиблих, 429 поранених, 300 полонених – але і стало важким моральним ударом для всієї країни. Україна була змушена перейти до оборони і шукати перемир'я на умовах агресора. Наслідком чого стало підписання перших Мінських угод – вкрай суперечливого документа, який досі суттєво обмежує можливості України щодо звільнення своїх територій, і є джерелом постійної внутрішньополітичної напруги. Після Іловайська стало зрозуміло, що війна в Україні триватиме ще дуже довго.
Безумовно, головним винуватцем трагедії під Іловайськом є Кремль. І в більш вузькому сенсі – без прямого вторгнення тисяч російських солдатів на українську територію ніякого "котла" б не було, швидше за все, повне звільнення Донбасу було б не за горами. І в цілому – саме і тільки завдяки грубому втручанню РФ на Сході України в принципі стала можливою поява якихось "республік" і повномасштабна війна.
Втім, безумовна провина Москви в Іловайських подіях не повинна служити виправданням численних промахів тодішнього військово-політичного керівництва України. "У всьому винен Путін" – це правда, але лише частково. Винна і перша постмайданна влада, яка навіть при наявних тоді в України ресурсах, навіть у зіткненні з набагато потужнішим противником, все-таки могла як мінімум уникнути оточення під Іловайськом і катастрофи, що послідувала.
Зараз багато діячів тих часів знаходяться в активній опозиції до влади і люблять розповідати про те, як правильно воювати, домовлятися і управляти країною. Для цього їм дуже потрібна вигідна, але одностороння версія минулого, в тому числі і найважчих, 2014-15 років.
З урахуванням добровольців, в Іловайському казані Україна втратила понад 400 бійців (facebook.com/ato.news)
Спроби встановити, що саме сталося під Іловайськом і хто в цьому винен, були зроблені по гарячих слідах катастрофи, в рамках тимчасової слідчої комісії ВР під керівництвом нардепа Андрія Сенченка, діяльності якої активно заважало тодішнє керівництво Генерального штабу і Міноборони.
Але ТСК все ж змогла встановити цілий ряд причин Іловайської поразки, від огидної організації командування військами до кар'єризму окремих воєначальників. Але ніякої відповідальності за це тоді не настало.
Більш того, фокус уваги змістився з помилок українського командування на сам факт російського вторгнення (значення якого, природно, ніхто і так не заперечує). Генеральна прокуратура під керівництвом Юрія Луценка – кума і близького соратника тодішнього президента – оголосила про підозру відразу двом десяткам осіб з військового керівництва країни-агресора, в тому числі міністру оборони РФ Сергію Шойгу. Безумовно, залучати їх до відповідальності на міжнародному рівні обов'язково потрібно, що Україна планомірно і робить. Але гучне оголошення підозр соратникам Путіна не повинно підміняти притягнення до відповідальності і українських діячів, винних в Іловайських подіях.
Тому в травні цього року у Верховній раді була створена нова ТСК під керівництвом нардепа Мар'яни Безуглої, серед завдань якої – зокрема, і встановлення правди про Іловайські події. У листопаді комісія представила свій перший проміжний звіт, виділивши кілька факторів, що вплинули на поразку під Іловайськом.
Перший – "невведення воєнного стану, що призвело до дезорганізації управління військовими діями". Про необхідність ввести воєнний стан незабаром після початку російського гібридного вторгнення на Донбас, ще навесні 2014 року, говорилося багато. І тут мова не тільки про його психологічному, мобілізаційному значенні. Але в першу чергу, про необхідність організувати адекватну оборону, з чіткою ієрархією військового керівництва і поділом зон відповідальності, створенням ставки Верховного головнокомандувача тотщо. Що, між іншим, було прямою вимогою закону України "Про оборону", яке тодішнє керівництво країни проігнорувало.
Незважаючи на те, що протистояння на Донбасі досить швидко перейшло від упіймання окремих бойовиків-маргіналів з кийками і рушницями до повноцінних бойових дій з важкою технікою і озброєнням, влада цього визнавати не хотіла. Як наслідок, до моменту подій під Іловайськом (хоча війна на той момент тривала вже досить довго) координація між воєначальниками – керівництвом Генштабу, штабом АТО, командуванням секторів, МВС, добровольцями – була як і раніше огидною: кожен мав власне уявлення про те, що треба робити. Звичайно, згодом, вже при розслідуванні тих подій, це стало зручним приводом перекладати один на одного відповідальність за них.
Другий фактор, виділений ТСК – помилкові кадрові рішення і дії політичного і військового керівництва. Про огидний професійний рівень, боягузливість і кар'єризм тодішніх воєначальників писали і розповідали багато безпосередніх учасників Іловайських подій. Але все це стало можливим тільки тому, що тодішні господарі Банкової завжди прагнули отримати красиву "картинку" – українська армія планомірно звільняє Донбас, перемога вже не за горами, ворог розбитий і т.д. – і намагалися тримати марку навіть тоді, коли становище українських військ під Іловайськом вже стало критичним. Тодішній глава Міноборони Валерій Гелетей взагалі найбільше запам'ятався заявою про те, що Росія застосувала на Донбасі ядерну зброю.
Нарешті, третій фактор поразки, визначений ТСК – неприйняті вчасно дії з деблокування Іловайського угруповання і виведення військ з оточення. Масоване вторгнення російських військ вимагало прийняття швидких рішень, до чого військове і політичне керівництво країни виявилося не готове. Відступити перед обличчям багаторазово переважаючого противника, щоб перегрупуватися і уникнути непотрібних втрат – абсолютно адекватне в таких умовах рішення.
Натомість штабісти дезінформували командирів на місцях, закликали триматися з останніх сил, обіцяли допомогу, яка так і не прийшла. Результатом стали сотні загиблих солдатів. Не кажучи вже про те, що українські воєначальники повинні були прорахувати можливість вторгнення російських військ через кордон, спостерігаючи їх концентрацію неподалік від місця головних боїв. Але тут доводиться повертатися до попереднього пункту - про професійні якості військово-політичного керівництва країни.
Очевидно, це не останні висновки щодо трагічних подій під Іловайськом. ТСК продовжує роботу в цьому напрямку. Розсекретити документи по Іловайську планує і офіс генерального прокурора. І дані, що містяться в цих документах, навряд чи будуть приємними для колишнього керівництва країни.
Ще один перспективний напрямок роботи ТСК-вивчення переговорів одного з лідерів ОПЗЖ Віктора Медведчука з керівництвом РФ і представниками т.зв. "республік". Судячи з усього, там можуть розкритися ще менш упереджені речі, ніж в історії з Іловайською катастрофою.
Те, що постмайданне керівництво України, незважаючи на всю войовничу риторику, відмінно контактувало з країною-агресором, власне, ніколи не було секретом. Пояснення привілеїв, якими за попередньої влади користувався Медведчук, його нібито унікальною роллю у звільненні полонених, під кінець 2018 року вже також не витримували критики.
Після оприлюднення цього літа т.зв."плівок Медведчука" багато стало на свої місця. Виявилося, що Медведчук набагато більше був стурбований контролем за дизельною трубою, поставками вугілля з ОРДЛО через фірму-прокладку, переговорами по газу та іншими бізнес-питаннями, ніж безпосередньо звільненням українських полонених (хоча і тут він, як випливає з плівок, грав на російській стороні). В оприлюднених записах Медведчук регулярно розповідає про координацію своїх дій з першими особами України. І навіть якщо Медведчук десь і спотворює дійсність у своїх інтересах, то все одно зрозуміло: без згоди "першого" ніякі схеми по вугілля-газу-дизелю реалізовувати було б просто неможливо.
Координація дій між Медведчуком і керівництвом країни отримала наочне підтвердження в 2018 році, коли журналісти зафіксували неодноразові тривалі візити "опозиціонера" на Банкову. За зачиненими дверима мова точно йшла не про звільнення українських полонених, як це тоді намагалися уявити – адже з кінця 2017-го і до вересня 2019-го року, коли в Україні вже змінилася влада, не відбулося жодного обміну. Але при цьому Медведчук і його найближче оточення продовжував користуватися ексклюзивним привілеєм – можливістю безпосередньо літати в РФ.
Зате легко допустити, що і на Банковій, і в Москві тоді обговорювалася координація дій на енергетичному ринку, в першу чергу – на динамічно зростаючому українському ринку скрапленого газу, який в основному імпортується з РФ. Раніше СБУ спільно з іншими міністерствами і відомствами фактично зачистила цей ринок від більшості імпортерів, на яких наклали санкції і заборонили вести зовнішньоекономічну діяльність. Зате на місце, що звільнилося прийшли компанії, пов'язані з близьким оточенням Медведчука, ще й отримали ексклюзивне право на ввезення в Україну продукції "Роснефти". У тих же руках опинився ще один цінний актив-нафтопродуктопровід "ПрикарпатЗахідтранс", по якому в Україну поставлялося російське і білоруське дизпаливо. А поки Медведчук оббивав пороги ОП, спроби активістів блокувати ці поставки були жорстко припинені співробітниками правоохоронних органів.
Зараз Медведчук перебуває під домашнім арештом у зв'язку з підозрою вже у двох кримінальних справах. Перше стосується передачі росіянам секретних військових відомостей, допомоги окупантам у заволодінні нафтогазовим родовищем у Криму та вербування українців для просування російської пропаганди. Друге - за причетність до незаконної схеми поставок вугілля з ОРДЛО в Україну, кошти за який пішли на фінансування бойовиків.
Коротка фабула справи: після того як влітку Україна зіткнулася з гострим дефіцитом антрацитового вугілля, зважаючи на захоплення бойовиками більшості шахт на Донбасі, було вирішено закупити вугілля з ПАР, перші партії навіть прибули в Україну. Але під натиском українського керівництва ця робоча схема була зірвана, замість цього почалися закупівлі вугілля у бойовиків, з використанням підставних фірм і перевезеннями готівки через лінію зіткнення на Донбасі. Всього бойовикам надійшло понад 200 млн грн, загальний збиток може бути набагато більше.
Зрив поставок з ПАР, за версією українських правоохоронців, був не випадковістю, а тіньовою схемою, реалізувати яку не можна було б участі тодішньої української влади. У вересні з Туреччини екстрадували бізнесмена Сергія Кузяру-ймовірного автора ідеї з поставками з ОРДЛО. А 12 листопада підозру у сприянні бойовикам було оголошено екс-міністру енергетики України Володимиру Демчишину.
Розслідування цих подій, як по лінії ТСК, так і по лінії правоохоронних органів, триватиме. І його результати напевно здивують українське суспільство. Вірніше, ту його частину, яка досі перебуває в ілюзіях щодо першої постмайданної влади.