П'ять міфів про тарифи ЖКГ: про що нам брешуть політики

Ніколи не вірте обіцянкам політиків, які запевняють електорат, що буквально завтра тарифи на комунальні послуги знизяться, ЖЕКи будуть працювати ідеально, а якість послуг різко зросте - достатньо лише поставити в бюлетені галочку навпроти потрібної політсили або лідера.

Особливо не вірте кандидатам у місцеві ради, які обіцяють скасування комунальних монополій на газ, тепло, воду і електрику, прозорість тарифоутворення, і поліпшення якості послуг. На цю "вудку" часто потрапляють громадяни, які не особливо замислюються над тим, що входить в компетенцію місцевих органів влади.

Політична агітація за останні роки стала витонченою. Якщо раніше політики просто обіцяли знизити тарифи на послуги ЖКГ, то зараз вивчили нові терміни і обіцяють "використовувати важелі впливу", які з'являться в результаті демонополізації та децентралізації, проведення реформ, приватизації підприємств енергосектору. Про що саме брешуть політики?

Міф 1: Тарифи не повинні рости

Це найбільш злочинна обіцянка, яку коли-небудь доводилося чути від українських політиків. До тих пір, поки у структурі тарифу на послуги централізованого опалення левову частку займає вартість енергоносіїв - природного газу (до 40-50%), а у водопостачанні - електроенергії (до 70%), це навряд чи можливо. Адже зростання цін на газ і електроенергію автоматично запускає процес, який всі українці так не люблять - зростання комунальних тарифів.

Є ще один нюанс, про який забувають претенденти на владу - економічна обґрунтованість тарифів. Як не дивно, але в Україні досі тарифы розраховуються за плановою радянською формулою. Вона враховує витрати підприємства на виробництво послуги (вартість енергоносіїв, зарплатний фонд, капітальні ремонти, амортизацію) і обмежений національним регулятором прибуток. Для теплоенергетиків та водоканалів регульований рівень рентабельності становить не більше 3%, а для газо - та електропостачальних компаній - до 12%. Загравання з виборцями, що тривають не один рік, призвели до того, що роками окупність тарифів становила не більше 75%. Результат - збитки комунальних підприємств, їхні борги за енергоносії, які перевалили за позначку в 25 млрд грн.

Здавалося б, причому тут побутові споживачі? При тому, що у підприємств енергосектору та ЖКГ, для яких єдиним джерелом фінансування є оплата абонентів за встановленими тарифами, немає можливості покращувати якість послуг. Немає вільних коштів, які необхідно вкласти в модернізацію обладнання та ремонт мереж.

Будь яке штучно стримуване обґрунтування тарифів економічними реаліями в догоду виборцям означає одне - що рано чи пізно в системі настане колапс, і владі доведеться йти на непопулярні заходи. Неминучий наслідок - величезні цифри в платіжках громадян за комунальні послуги та криза платежів.

Однак у медалі є й інша сторона. При такій формулі тарифоутворення, у підприємств виникає спокуса штучно "роздувати" свої витрати. Це, природно, провокує тарифне зростання. Європа давно відмовилася від застарілої формули "витрати собівартості плюс рентабельність" і перейшла на стимулюючу тарифне регулювання. Формула розрахунків досить складна, але в основі лежать не стільки витрати на виробництво, скільки оцінка основних активів підприємств та інвестиції, що дозволяють модернізувати виробництво і поліпшити якість послуг.

Зазвичай "стимулюючі" тарифи вводяться на тривалий термін - 3-5 років. Враховуючи, що вони включають в себе реальні економічні показники, прогнози зростання ціни енергоносіїв, можливості "відбити" інвестиції, тариф для побутових споживачів відразу ж "стрибає вгору". Але через кілька років, після проведення модернізації обладнання, санації мереж, вкладень в енергозбереження, тариф повинен стабілізуватися, а потім і взагалі піти на спад. Ця система ефективна в міжнародній практиці, але як вона буде працювати в Україні - прогнозувати важко.

Ще один момент - повна відсутність довіри населення до процесу тарифоутворення. Захищати інтереси споживачів в цьому процесі має національний регулятор. Однак у силу відсутності в країні незалежного органу та повноцінного закону про національну комісію, ці функції повною мірою не виконуються. Рішенням могло б стати вдосконалення законодавства і запровадження енергетичного інституту омбудсмена, який представляє інтереси людей у процесі визначення вартості послуг ЖКГ.

Але зазвичай в нашій країні порятунок комунального сектора зводиться до підвищення тарифів - так влада поспіхом підганяє тарифи до зростаючої вартості енергоносіїв, інфляції та інших параметрів. Але ніхто не намагається вирішити проблему комплексно і провести реальну реформу, яка змінить сам принцип роботи галузі. Це часто породжує ряд наступних спекуляцій і міфів.

Міф 2: Треба відмовлятися платити за послуги ЖКГ за новими тарифами і виходити на "тарифні майдани"

Це всього лише спроба попіаритися на невдоволення електорату. При цьому політики, які закликають громадян бойкотувати підвищення тарифів, не говорять про те, що робити з боргом за послуги ЖКГ, який у них утворюється в результаті тривалих неплатежів. А схема дуже проста: як тільки борги перевищать 3-5 тис. грн, підприємство, що надає послуги, подасть на неплатника до суду.

Далі процес тривалий, але він цілком може завершитися для споживача описом майна і його вилученням. Відомі випадки, коли за борги у неплатників за рішенням суду вилучали не тільки побутову техніку, але і автомобілі. Важливо розуміти, що навіть якщо, гіпотетично, протести приведуть до зниження тарифів, заборгованість все одно доведеться погашати.

Міф 3: Тарифи будуть прозорими

Всі обіцянки розкрити структуру тарифів аж до коми - брехня від першого до останнього слова. Мало хто зі споживачів знає, що тариф складається з більш ніж 50 показників. Їх розраховують підприємства і подають на затвердження національному регулятору. Споживач і зараз може запросити структуру тарифу, але він не отримає вичерпної відповіді - законодавство прописано таким чином, що ряд параметрів гравці ринку мають право не розкривати, посилаючись на комерційну таємницю.

В принципі, отримати загальне уявлення про структуру цін на енергоносії та комунальні послуги можна - вам дадуть відповідь діаграмою, в якій розписано, скільки в тарифі відсотків займають основні
показники. Не більше. У країнах ЄС діє така ж система - процентне співвідношення ключових складових тарифів друкують у платіжках, у нас деякі підприємства енергосектору теж намагалися так робити. Але довіру громадян завоювати таким способом не вдалося.

Важливо розуміти, що тарифний регулятор створювався в країні саме для того, щоб виключити з тарифоутворення політику. Це не вдалося: на Нацкомісію, що здійснює держрегулювання у сферах енергетики і комунальних послуг, постійно тиснуть, залежно від розкладів сил, то Кабмін, то Адміністрація Президента. Більше того, вплив мерів на директорів підприємств теж нікуди не дівся - більшою мірою це "свої люди". Історія показала, що жоден мер або місцева рада не вплинули на тарифну прозорість. Не вплинуть і на цей раз.

Міф 4: Тепло, вода, світло, газ - комунальні послуги

В основі цих спекуляцій лежить застаріла модель мислення. У радянський час мало хто замислювався над тим, скільки коштує "комуналка" - тарифи були низькими, і все навантаження брала на себе держава. Саме з того періоду нам у спадок залишився шаблон "комунальні послуги", які чомусь повинні коштувати небагато.

Коли ви приходите в магазин за молоком або м'ясом, ви ж не берете його в борг і не намагаєтеся домовитися з продавцем про те, щоб вам надали знижку. Тому що молоко і м'ясо - товар, за який ви платите ринкову вартість. Так от, тепло, вода, газ та світло - це точно такі ж товари, але владі вигідно контролювати ціноутворення на монопольні послуги, а не дозволити ринку формувати ціни, адже завжди знайдеться привід поговорити почуттями і емоціями громадян.

Так, безумовно, ринкова модель у сфері монополій на перший погляд здається абсурдною, але в ЄС вона працює. Там споживач може вибирати компанію-постачальника тепла, електроенергії, води, може вимагати відповідну якість послуги. При цьому середньостатистичному європейцеві доводиться економити - вартість ресурсів дуже висока. Наприклад, кіловат світла в країнах Європи коштує в діапазоні 5-12 євро, в залежності від категорій споживання, вода - не менше 3-5 євро за кубометр.

Політики вперто розповідають нам, що ми рухаємося в бік європейської прозорої ринкової моделі, і навіть прийняті деякі закони, реалізація яких дозволить цей перехід здійснити. Тільки чомусь ніхто не говорить про те, як збільшити доходи громадян до рівня європейських, щоб громадяни змогли платити ринкову вартість за будь-який товар, у тому числі й за ресурси.

Міф 5: Український газ має йти на потреби населення і бути дешевим

З чого раптом? Український газ такий же дорогий товар, як європейський, або російський, або будь-який інший. Для його видобутку потрібні, також як і в інших країнах, все більш нові технології, капітальні інвестиції в розвідку, буріння і прокачування свердловин. У Норвегії пару років тому відкрили досить великі за обсягами запасів родовища. Ними користується вся Європа і це ще більше відсунуло її від залежності від російського палива. При цьому ціна на газ для населення в Норвегії - одна з найвищих у світі. Так держава покриває свої витрати на видобуток палива, а стимулює громадян до економії.

Через згубний дисбаланс і недооцінку українського газу нашій країні буде дуже важко перебудовуватися під стандарти Третього енергопакету ЄС і входити на енергоринок.

Крім того, український газ і так йде на потреби населення. Але в трубі молекули газу не маркуються прапорами різних країн - газовий басейн один. Тому говорити, що в українських конфорках горить тільки виключно "дешевий вітчизняний газ" - черговий виток політичного популізму.

В Україні споживається необгрунтовано багато газу - більше ніж у Польщі, Бельгії, Нідерландах і Франції. У рік ми спалюємо його від 40-42 до 50-55 млрд кубометрів, залежно від опалювального сезону і рівня промислового підйому. Ні для кого не секрет, що борги найбільших промислових підприємств займають більше 50% сукупного боргу перед НАК "Нафтогаз України". Але при цьому найбільшим споживачем газу є населення. Видобуток вітчизняного газу падає - якщо раніше ми добували 20 млрд кубометрів, то після анексії Криму, фінансово-економічної кризи ми видобуваємо близько 14 млрд кубометрів.

Причина - відсутність інвестицій у видобуток і висока рента для газодобувних компаній, яка стала предметом політичного торгу. Немає жодних підстав для того, щоб український газ вважався дешевим ресурсом, а ось про енергозбереження уряду потрібно задуматися всерйоз. Але замість розвитку власних родовищ ми на швидку руку "латаємо дірки" - запасаємося імпортним газом і не турбуємося про вітчизняних запаси.