Щоб зрозуміли: хто і як робить українську науку популярною

Олексій Болдирєв: "Наука без чесності неможлива"​​​​​​

Фото: нейрофізіолог Олексій Болдирєв (фото: facebook.com/oleksiy.boldyriev)

Ми зустрічаємося с нейрофізіологом Олексієм Болдирєвим на першому поверсі центрального корпусу  Інституту фізіології ім. Богомольця НАНУ в центрі Києва. В холі установи про будні українських вчених красномовно говорять два стенди, які розміщені один навпроти іншого. Так, на одній дошці - таблиця з кількістю наукових статей та індекс їх цитування по кожному з відділів.

На іншій - наказ  керівництва інституту по заходам з економії електроенергії. Наприклад, заборона співробітникам установи працювати після 18:00, за виключенням крайньої необхідності і тільки після погодження з директором Інституту. Не відразу звертаєш увагу, що молодий вчений чомусь притуляє до свого тулубу одну з рук. Коли по вулиці майже добігаємо до лабораторії в іншому корпусі, Олексій відвертає кілька пальців і показує лисих щурят, яким на вигляд кілька діб. З ними вчені вивчатимуть роботу клітин серця. Вже в лабораторії молодий вчений спочатку відносить щурів грітися, а потім розпочинаємо розмову про українську науку та її популяризацію.

Болдирєва називають одним з ідеологів Днів науки, які проходять двічі на рік з 2013 року. Науковець пригадує, що на святкуванні дворіччя порталу "Моя наука" під впливом проекту популярної науки під відкритим небом "Наукові пікніки" виникла ідея відкрити двері наукового інституту. Він згадує, що на перших Днях науки очікували кілька десятків людей, проте прийшло біля 600.  Він шуткує, що тоді припустився помилки і сів за стіл біля входу, і всі люди проходили повз нього. На столі був пакет з яблуками і терка, на якій науковець натирав фрукти і далі виділяв молекули ДНК з плодів. Тоді науковець розповідав про все - які гени за що відповідають у нас в організмі, як вчені працюють з ДНК. 

- Не кожен вчений може популяризувати науку чи ходити на мітинги під парламент. Багато просто якісно роблять свої наукові дослідження, отримують для цього міжнародні гранти і навчають студентів. Це також дуже потрібно - працювати адресно з людьми, яким ця наука ще потрібна. Популяризація - це одне, а дійсно вирощування майбутніх науковців - це інше, але одне одному допомагає . Популяризатори легше працюють зі студентами, той, хто працює зі студентами, легше популяризує. Є такі люди, які бачать, що все загинається і пропонують щось з цим робити, активніше пропагувати науку. А інші кажуть "Чим ви займаєтесь? Треба швиденько опублікувати статтю в науковому журналі і  все, їхати звідси". Хтось наразі намагається відстояти права молодих вчених, хтось - проштовхнути реформи у власному вузі або провести зміни в законодавстві. Але - це активісти не за покликом, вони просто не можуть терпіти несправедливість і намагаються зменшити ту біду, яка сунеться на українську науку. Для мене до наукової спільноти належать ті, хто щось робить, окрім власних досліджень, хто намагається домогтися якихось змін для всіх науковців.

В науці мене тримає те, що мені цікаво. Я навіть готовий терпіти певні побутові незручності. Чому я досі в Україні? Складне питання... Взагалі важко залишити батьківщину. Ти бачиш тут толкових студентів. Ти розумієш, що окрім тебе, твоїх товаришів із сусідньої лабораторії та сусіднього інституту зі старту нема кому згодом буде навчити базовим речам. Скоро буде так, що талановиті діти їхатимуть за кордон відразу після школи. Ми зараз для учнів проводимо навчання  в лабораторії. Останнього разу прийшло кілька дітей, які вже свідомо говорять про те, що вони поїдуть з України за рік-два-три. Університетська освіта розвалюється, можливо, вже тоді талановитих дітей не буде, тоді і поїдемо, такі реалії.

Уряд декларує, що державі потрібна наука. Але навіщо? Мета владі незрозуміла протягом усіх 25 років незалежності. Щоб нарешті це збагнути, в законі про науку й придумали Національну раду з науки і технології, яка буде, власне, визначати стратегію. На сьогодні ж стратегії немає ніякої. Цікавість до нас з боку урядовців - сумнівна. В Академії наук щорічно проходить виставка досягнень, проте з уряду ніхто туди не ходить, їм так воно треба, напевно.

Щодо інтересу суспільства до науки - тут двояка річ. З одного боку, діти розуміють, що це - цікаво. Наука - це завжди щось нове, і намагання побачити щось таке, що ніхто не бачив. Щодо іншої частини суспільства, то ще років 6-7 тому здавалося, що взагалі нічого і нікому не цікаво. Проте після активності науковців, проведення Днів науки, взагалі після Майдану суспільство підняло свою свідомість в багатьох сферах. Люди почали цікавитися дослідженнями,  і зараз дуже популярні різноманітні лекції. Але мені як науковцю здається, що в цьому є багато шоу. Ілон Маск там шось робить, тому це модно. Це іноді не дуже добре, тому що формується ставлення, що науковці - якісь клоуни, розповідають щось таке смішне, вони нас розважили, ми пішли додому та й забули. Тобто популяризація науки - завжди палка з двома кінцями.

Науковець - це людина, яка працює заради пізнання, яка все життя вчиться, намагається дізнатися як влаштований цей Всесвіт. Ми всі щось колупаємо: хтось колупається в людях, хтось - в історії, хтось вивчає далекі галактики. На жаль, суспільство часто плутає і говорить, що наука потрібна для вироблення певних гаджетів і вимагає зробити якийсь пристрій. Насправді, наука - це про знання. Таке знання може нам здаватися абсолютно непотрібним. З таких неясних для сучасників речей з'явилося купа приладів. Наприклад, коли Герц відкрив радіохвилі, він так і сказав, що, мовляв, це найбільш непотрібне відкриття і незрозуміло, кому воно знадобиться. До патентування і появи радіо залишалося років двадцять. Наука - непередбачувана. Але держава, бізнес, суспільство постійно питає: "Що ви там робите? Покажіть що з цього буде завтра!" Люди примушують науковця брехати, тому що він не знає що буде, наприклад, з його вивчення взаємодії білка з РНК. А суспільство давить: "Дайте ліки від раку відразу!", і з'являється спокуса.

Вчений ж працює на ракових клітинах, над механізмом, який, можливо, хтось потім використає для розробки ліків від раку. Тоді науковці починають твердити, що працюють над ліками від раку. Всі працюють над цим, проте ліків від раку немає, до них ще дуже далеко. Чи вийдуть вони конкретно з цього дослідження і цієї лабораторії невідомо, тому що передбачити це неможливо. Але суспільство і держава вимагає результату і вченим доводиться перебільшувати. І тут спокуса - перебільшити настільки, щоб вже брехати.  Це проблема всесвітня, але це руйнує всю структуру науки - наука без чесності неможлива. Тут потрібен баланс - суспільство має зрозуміти, що науковці працюють на знання. Можливо, це знання стане в нагоді завтра, а можливо за 200 років нашим онукам воно буде конче необхідне.

Українське суспільство має заявити: "Нам потрібна наука, науковий прогрес, це для нас - цінність і ми готові для цього робити багато". А далі нам потрібно фінансування, тому що наука не робиться на колінці вже років 200. Шкода, що в нас цього досі не помічають. Також потрібна наукова свобода, тому що на жаль, державна регуляція дуже обтяжує вченого. Наприклад, якщо ви хочете ввезти обладнання для дослідів , якщо навіть вам хтось його подарував за кордоном, то ви відразу зіштовхуєтесь з українською митницею і можете там і посивіти. В нас діє купа різноманітних заборон. Наприклад, нещодавно ми написали відкритого листа до Кабміну  про дозвіл наукового вивчення речовин, які виділяють з коноплі. Вчений, який хотів би таким займатися, відразу підставляє себе під статтю Кримінального кодексу. А в світі вже встановлено лікувальні властивості багатьох з цих речовин і всі вони зараз активно досліджуються. До того ж у нас панує наукова ієрархія, в нас засилля людей з вченими ступенями - плагіатори, імітатори, люди, які приналежать до місцевих університетських еліт - однак ніхто з них наукою не займається. Людина, яка тут захищає дисертацію, бачить, що в неї просто немає шансів просунутися далі без впливових родичів чи хабарів. Якщо людина амбіційна, вона відразу йде з науки чи полишає Україні і залишаються такі хворі, як я, не амбіційні.

В Україні сильними залишилися ті галузі, в які непотрібно великих капіталовкладень, наприклад, теоретична фізика, математика. Є непогані результати й у фізіології, молекулярній біології, матеріалознавстві, в основному за рахунок міжнародної співпраці. Звісно, у нас більше реагують, коли українка Марина В'язовська отримує престижну премію з математики у Німеччині. Просто в нашій країні немає престижних премій, вони девальвовані , коли їх роздавали наліво-направо кому завгодно. Але наприклад, в Інституті фізики працює Ганна Морозовська, у якої немає престижних нагород, але публікації в неї чудові, її друкують найкращі світові наукові журнали наприклад,  "Nature", всі фізики її обожнюють високо цінують. Але для України вона зовсім невідома. Тому коли суспільство хоче результатів, то воно повинно вкладатися в науку, хоча б увагою для початку. Згодом, якщо державі байдуже, то в науку може інвестувати бізнес, допомагати меценати або громадянське суспільство запускатиме краудфандінгові проекти. Чи скажіть чесно: "Нам наука не потрібна!" і всі ці залишки науковців зітхнуть з сумним полегшенням і роз'їдуться працювати по світу.

Антон Сененко: "Наука в Україні однозначно наполягає на тому, що в "морг" їй зарано"

Фото: фізик Антон Сененко (фото facebook.com/senenkoanton)

На сторінку в Facebook фізика Антона Сененко підписано понад сім тисяч людей. Про науку він пише практично постійно і каже, що намагається дивитися навіть на рядову подію з точки зору, чи несе вона користь або шкоду науці в Україні. Він запевняє, що підштовхує його це робити і бажання бачити Україну в списку розвинених країн. А без науки цього домогтися неможливо, упевнений він.

Сененко зізнається, що не любить, коли його називають блогером, підкреслюючи, що у нього є професія. Сам він займається скануючою тунельною мікроскопією надтонких органічних плівок. Але, якщо люди реагують на слово "блогер" і заходять до нього на сторінку читати про науку, то він згоден з таким "званням" і каже, що готовий називатися "хоч Папою Римським, лише б кожному стало зрозуміло, що наука потрібна Україні, як повітря, і поки вона в нашій країні є". Він згоден, що у просуванні науки завжди є підводні камені. Але для нього найбільш критичним є псевдонаука. Тому йому доводиться багато читати, консультуватися з колегами, прислухатись до експертів, щоб розуміти, чи дійсно вчений винайшов умовні "ліки від раку" чи це перебільшення.

- Особисто я пройшов дуже довгий шлях до думки, що про науку потрібно говорити. Одного разу мені стало зрозуміло, що важливість науки не є настільки ж очевидною річчю для інших, якою вона була для мене. До цієї думки я прийшов поетапно. По-перше, Майдан допоміг перестати соромитися висловлювати свої ідеї. Саме в 2014 році я почав активно вести свою сторінку і знайомитися з цікавими людьми, для яких "світле майбутнє нашої держави" було не набором пафосних слів, а метою. По-друге, мене обурило несправедливе ставлення і висловлювання окремих політиків щодо науки в Україні. Мовляв, науки немає, розробок немає, гроші витрачаються даремно, країні наука не потрібна. Провівши деякі дослідження даної теми, я зрозумів, що це - відверта неправда, почав збирати аргументи в статті. Ну, і по-третє, це мої друзі, які категорично наполягали на появі такого блогу. Я зрозумів, що це потрібно людям.

Наукова популяризація - це важка праця. В розвинених країнах є наукові журналісти, які вміють спілкуватися з науковцями, розбиратися в тонкощах досліджень, виділяти цікаві для громадськості речі і не писати псевдонаукової нісенітниці. І в таких країнах гарні будь-які методи: телеканали типу "Дискавері", потужні науково-популярні сайти, видання гарних книг. У нас, на жаль, все це в зародковому стані через банальну відсутність фінансування. З одного боку, наука не цікава топ-медіа, тому що вона не приносить такої кількості "переглядів", як політика чи, припустимо, життя "зірок". З іншого боку, наші громадяни не навчені ні за що платити.

Тому на даний момент, як і три роки тому, найкращим методом є волонтерство самих вчених та небайдужих журналістів, які в перервах між основною діяльністю пишуть про науку. Інтерес до науки є. Нині на науково-просвітницькі заходи вже стоять черги, а радіо - і телеканали запрошують вчених прокоментувати нобелівські премії західних колег. Однак, про системність поки говорити не доводиться. В даному контексті, я люблю згадувати нашого північного сусіда. Наскільки б росіяни не були здичавілими мракобісами, у них наукова популяризація розвинена дуже сильно. Але вона починалася з меценатства фонду "Династія", який довгі роки вливав в цю сферу великі гроші. Нині цей фонд заборонений, але справа продовжує жити. Нам же залишається на свою "Династію" тільки чекати.

Відверто кажучи, я не можу виділити якийсь особливий привід, який сколихнув інтерес до науки в Україні. Я б сказав, що такі приводи створюють самі вчені. Наука сама по собі штука дуже цікава, і якщо про неї добре і зрозуміло писати, громадяни не проходять повз. Будь-то новина про відкриття гравітаційних хвиль або про "Кровоспас". А прикладів ігнорування саме урядом і чиновниками - дуже багато. Починаючи від проблеми хронічного недофінансування досліджень, і закінчуючи плагіатом у дисертаціях вищих чинів. Перше походить від того, що суспільство і влада до кінця ще не усвідомили цінність науки, як, втім, це було колись із Армією (Антон Сененко просив РБК-Україна залишити велику літеру у написанні слова "армия", оскільки "вона зараз - наша Альфа та Омега. Якби не Армія, ми б не спілкувалися", - ред.). А друге - від небажання "розгойдувати човен" і "садити трьох друзів". Принаймні, я це бачу так.

Для мене самим неймовірним прикладом популяризації науки є Музей мистецтв та ремесел у Парижі. Хитромудра назва приховує в собі справжній Музей науки, що формує цілісне розуміння у дітей і дорослих громадян важливості технологій, науки, математики, фізики, хімії і т. п. В Україні такого немає. На жаль, всі наші "музеї науки" - насправді виставка одиничних цікавих пристроїв і ефектів. Була б моя воля, я б просто скопіював французький досвід і впровадив його в Україні. Плюс створив би програму "примусових" екскурсій для дітей, депутатів і чиновників з усіх куточків країни у це приголомшливе місце.

Головне завдання вченого - "винаходити те, чого ще немає". Однак, розрив між наукою і суспільством такий, що необхідно пояснювати, яким чином гривня платника податків, виділена на науку, буде корисна в майбутньому цьому громадянину, його дітям чи онукам. Так зараз у всьому світі. Тому, безумовно, кожний учений повинен вчитися пояснювати важливість своєї роботи. Я на цьому наполягаю, прошу вчених писати про свою діяльність і рекомендую моїм читачам на них підписатися.

Українська наука є. І поки жива. Але, якщо чесно, я не впевнений, що при нинішньому ставленні можновладців вона протягне в країні ще хоча б п'ять років. Принцип "периферійного капіталізму", коли держава готова купувати технології вчорашнього дня і не бажає жити своїми мізками, задавати порядок денний на світовій арені, призводить, зокрема, до еміграції вчених з країни. Вони тут банально не потрібні. Судіть самі, якщо в тій же Національній академії наук в минулому році працювало понад 2600 молодих вчених, то в цьому році їх вже 2300. Таке ж число молодих вчених ми втратили за два роки правління попереднього складу уряду.

Але початок реформ наукового середовища та переведення її на "західні рейки" став можливий саме завдяки "молодому крилу" і більш досвідченим активним вченим, які усвідомлюють, що тільки інновації здатні допомогти українській економіці і обороні. Тому наука в Україні однозначно наполягає, що в "морг" їй зарано.

Розробки саме молодих вчених я не можу і не буду виділяти. Це буде нечесно по відношенню до "літніх" колег. Часи, коли один вчений міг щось розробити давно канули в Лєту. Молоді вчені тісно інтегровані в наукові колективи, які і намагаються щось придумати. Я, звичайно, можу привести приклад вражаючого результату молодої вченої: українська математик Марія В'язовська зробила фурор кілька місяців тому. Вона вирішила задачу, над якою билися кращі уми людства 400 років. Але, все ж, зробила вона це в ... Німеччині. Чому? Їй для цього створені там всі умови. В нашій країні відсутне банальне розуміння, навіщо фінансувати її роботу. У нас виросло ціле покоління управлінців, які вимірюють ефективність роботи швидкістю повернення вкладеного капіталу. Якщо люди торгували джинсами і звикли "відбивати" гроші за місяць-два, максимум - за рік, то пояснити їм, що результати нобелівського рівня необхідно фінансувати десятиліттями - неможливо. Гранти молодих вчених на дослідження - від 16 до 90 тисяч гривень в рік. Спробуйте на такі гроші самостійно здійснити прорив. Це навіть не смішно.

Тому головним досягненням наших молодих учених я вважаю, по-перше, їх перебування в країні, по-друге, їх участь у міжнародних коллабораціях і, по-третє, їх високий рівень публікацій і визнання у світі.

Дуже важко когось назвати лідером (наукової думки - ред.), тому що науковці намагаються писати тільки про те, в чому добре розбираються. Тобто, скільки проблем - стільки і експертних думок. І, найчастіше, їх можна порівнювати і виділяти. Насправді, список учених, яких я читаю - більше ста імен. Але я з задоволенням назву "точки входу" в інформаційний потік: Олексій Болдирєв, який одним з перших в Україні запустив науково-популярний портал "Моя наука", Юлія Безвершенко, яка "тримає руку на пульсі" реформ української наукової сфери. Тут і антиплагиатні ініціативи (Світлана Вовк, Ірина Єгорченко), новини в науці і освіті (Юрій Халавка і група в фейсбуці Ukrainian Scientists Worldwide). Вкрай важливий для мене "погляд зі сторони" на наші ініціативи і стан справ - Руслана Радчук, яка працює в Німеччині і дуже за нас переживає.

Наталія Атамась: "Суспільство часто гадки не має, що таке наука, безперервно плутає її з технологіями, Ілоном Маском і айфонами"

Фото: зоолог Наталія Атамась (фото: Facebook)

В Інституті зоології о 9 годині ранку практично нікого не зустрінеш, крім постійного мешканця установи - трьохкольорової кішки, яка ліниво вештається коридорами установи. З зоологом-екологом Наталією Атамась зустрічаємося в її кабінеті з самого ранку, далі у неї так званий "польовий день". З травня наукові співробітники роз'їжджаються по різних частинах країни для досліджень і спостережень за тваринами і комахами. Наталя називає цей період "я - в будиночку" - через завантаженість з власними дослідженнями, популяризувати науку і просувати її в маси зараз в цей час буде складніше.

Вона згадує, що ідеї розповідати про науку людям і відкривати двері наукових інститутів прийшли саме тоді, коли в часи президентства Віктора Януковича намагалися реформувати наукову сферу "по кальці" з Росії. За її словами, в якийсь момент учені зрозуміли, що, якщо людям не пояснювати, що гряде науковий апокаліпсис, то "стане сумно і для науковців, і для країни".

Атамась каже, що зоологам легше розповідати про науку - всі люблять тварин. Так як її об'єкт досліджень птахи, то їх можна гарно показати і пропіарити тим самим науку. Поширюючи інформацію про свою роботу, українські вчені таким чином заявляють "Ми живі, ми є". Громадська підтримка і резонанс важливі, коли уряд намагається реформувати науку, але робить ці кроки неадекватно.

- Людей, які намагаються пробити якесь майбутнє для української науки, популяризують її, не так багато. Люди їдуть, вони, в принципі, виїжджали завжди. З молоддю зрозуміло - престиж науки дуже впав, перспектив і грошей немає, тобто, незрозуміло, що буде за п'ять років. Для зоолога, наприклад, у цьому плані легше - ми йдемо в поля і спостерігаємо за тими ж птахами. А наукоємні спеціальності, такі як фізики-експериментатори, медики, молекулярщики без допомоги грошей з-за кордону - ніяк. Для моєї спеціалізації ми працюємо там, де ми є. Україна - велика країна, погано описана з точки зору зоології, представляє величезний інтерес. У нас залишилася велика кількість незайманих шматочків - степ, ліси, декотрі річки незаймані. Ми представляємо інтерес для Заходу, працюючи саме тут. Люди з-за кордону готові платити за дослідження цієї природи, тому що у них її вже немає. У нас зоолог, який займається хребетними тваринами, їде рідко. Якщо він і їде, то він перекваліфіковується, наприклад, в генетика.

Зараз в авангарді української науки, в першу чергу, фізики і математики. Це не надто патріотично звучить для моєї науки, але якщо згадувати, в яких галузях науки Україну знають як країну в світі, то це - вони. Саме з цих галузей проходить і найбільший відтік вчених. Вони часто непублічні. Але й люди не знають про їхню цінність: складно пояснити іншим, чому ті ж фізики не повинні виїжджати з країни.

Пригадую, як я була на лекції фізика Олександра Кордюка, яка була заявлена, як популярна. Чесно кажучи, мені було дуже складно зрозуміти, хоча я, начебто і займаюся просуванням науки і закінчила фізико-математичну школу. Пояснити популярно, що вони знайшли класну штуку, вченим важко. Ми в цьому відношенні щасливчики - ти показав людині гарного птаха, і вона вже вся твоя. Але зараз багато молодих учених сприймають як норму прийти кудись і щось розповісти дітям, пенсіонерам, хіпстерам за гроші в якомусь хабі. Звичайно, важко перший крок зробити: багато вчених - інтроверти, вони не знають, як говорити з аудиторією. Зі старшим поколінням - взагалі все сумно. Вони виховані в іншій парадигмі, не розуміють, навіщо їм потрібно продати себе і свою науку. Друге - людям треба спрощувати, а вчені не люблять спрощувати. Для вчених це – дуже болюча річ, тому що для них диявол криється в деталях. Коли ти спрощуєш, ти починаєш боятися, що ти десь набрешеш або перекрутиш. Якщо ти це зробиш, твоя репутація як науковця може постраждати. Фактично репутація - єдине, що залишилося у вчених.

Можу як популяризатора порадити стежити в соцмережах за Антоном Сененко - його легко читати, він пише з гумором і спрощує так, як треба, без помилок. Він відстежує людей на Facebook, які вміють простими словами розповідати про складні речі і часто просто радить на когось підписатися. Хотілося, щоб людей, які пишуть легко і доступно про науку на регулярній основі, було більше. Але це не тільки про талант, необхідно й час. Навіть я ледар в цьому відношенні.

Одна аудиторія для нас - це звичайні люди, яким ми намагаємося пояснити, навіщо потрібна наука. Інша - різні чиновники, яким ми доводимо, що ми потрібні. Третя аудиторія - самі вчені, яких ми намагаємося вмовити не розбігатися. Ми весь час їм повинні щось говорити, показувати перспективу, конкретні кроки. Але все йде повільно, ми не встигаємо за темпами падіння рівня життя. Або виходить Арсеній Яценюк (екс-прем'єр-міністр, - ред.) і перед камерами ляпає, мовляв, хто вони такі, ці вчені, папірці тільки продукують. Напевно, не дуже приємно чути це фізику-експериментатору, який свою установку збирає рік. У нас зараз не те, щоб "зрада", але те, що робиться, просувається дуже повільно. Вчені - народ скептичний і, в принципі, паникерський, вони схильні бачити "зраду" і змову навіть там, де їх немає. Іноді з боку людей, які приймають в країні рішення, видно суцільну дурість, а це ще гірше, ніж злий умисел. Молоді вчені бачать і жахаються, що за багато речей треба або платити, або носитися з непотрібними папірцями, і їдуть зі словами "Йдіть ви!". А що я їм скажу? "Батя, я старалася"? У нас, на жаль, так: два кроки вперед - один назад.

Дуже мало хто здатний вийти на трибуну з державних мужів і чесно сказати: "Нам наука не потрібна, у нас немає грошей, у нас - аграрно-сировинна країна, ми зараз орієнтуватимося на експорт сільгосппродукції". Навіть якщо хтось там так і вважає, поки вони не можуть вийти і сказати. Якщо говорити про суспільство, то воно найчастіше і гадки не має, що таке наука, безперервно плутає її з технологіями, Ілоном Маском і айфонами. Тобто, є запит на якісь прикладні штуки. Якщо цього немає, то іноді говорять, що, будь ласка, розважте мою дитину. Давайте почнемо хоча б з цього.

Батьки до кінця не розуміють, що вчені роблять, але дитина щаслива після походу на Дні науки. Тому дорослі думають, що, напевно, вчені не зовсім не потрібні. Коли якийсь Гройсман (Володимир Гройсман, прем'єр-міністр, - ред.) вчергове почне говорити, що давайте їх ліквідуємо, хтось із цих батьків може подумати, що Гройсман не правий, тому що дитина після доторку до науки була задоволена і щаслива. Тому давайте починати з дуже простих речей, з популяризації, а потім уже перейдемо до більш глобальних. Наприклад, якщо ви хочете ліки від раку, то дайте нам ввезти в країну щурів певної генетичної лінії. Ми щурів, блін, не можемо ввезти без купи поганих папірців і дозволів. На багато що в науці потрібні гроші, але ми щурів ввезти спокійно не можемо, які ліки від раку?

Я залишаюся в науці, тому що думати - це здорово, дізнаватися щось нове - це здорово. Ось я лажу рік-два в якихось річках-болотах. Це важко фізично, тому що я не піпетку тримаю, а весло в руках. А потім ти раптом бачиш картинку, до тебе приходить осяяння, і все вистрілює. Це краще, аніж секс. Ти щось знаєш, ти щось зрозумів, а ніхто ще цього не знає і не зрозумів, і ти просто Бог! Це абсолютно окреме задоволення і тобі дуже добре серед таких, як ти, хто  розуміє це. Я розумію людей, які не хочуть взагалі з цього стану виходити. Навіть не знаю з чим це порівняти. У мене не вистачає слів, щоб описати це відчуття всередині, і заради нього і хочеться далі займатися наукою. Дуже інтимна річ з розряду "чому ти любиш маму". Якщо цього більше ніколи не відчувати - для мене це втратити частину себе. Я дуже не хочу думати, що коли-небудь мене життя може змусити припинити цим займатись.