Статистика зберігання і перевалки імпортної аміачної селітри в Україні вражає: в українських портах щомісяця зберігається і перевалюється від 100 до 150 тисяч тонн цієї речовини, імпортованої з Грузії, Болгарії, Туреччини та Румунії. Оскільки селітра активно використовується в Україні як ефективне добриво в агропромисловому комплексі, обсяги постачань традиційно збільшуються напередодні та під час посівних кампаній.

У ці періоди кількість продукції, яка перевалюється в українських портах (переважно в Миколаєві, Херсоні та портах Одеської області), а потім роз'їдуться на склади трейдерів по всій країні, збільшується в рази. Таких складів, за різними оцінками, понад 600 в країні.

Чи існує небезпека, що трагедія, що трапилася в Бейруті, повториться в Херсоні або Миколаєві, куди через морські шляхи в Україну щомісяця стікаються десятки тисяч тонн вибухонебезпечної суміші? Як ця продукція транспортується по Україні? Хто контролює виробників і трейдерів, які торгують імпортною продукцією? Як здійснюється перевалка і перевезення? Чи немає ризику вибухів на складах у різних точках України, де концентрується вибухонебезпечна речовина перед тим, як піти на поля?

За дорученням Володимира Зеленського усіма цими питаннями найближчим часом повинен потурбуватися Денис Шмигаль та Кабінет міністрів України. Оскільки аміачна селітра також дуже затребувана в ході осінньої посівної, тому досить великі обсяги цієї продукції найближчим часом з'являться на ринок. Скільки ж аміачної селітри зберігається в Україні в цей момент на складах – не піддається точному обчисленню.

Імпорт та внутрішнє виробництво: як ми захищені?

Аміачна селітра (або нітрат амонію) – використовується в якості компонента вибухових речовин, і як азотне добриво. У промисловому вигляді являє собою білий порошок, який має властивість гранулюватися з плином часу і за певних умов (температура, вологість, термін зберігання). Гранульований порошок селітри дійсно може вибухнути під впливом детонатора (відкритого вогню, іскри багаття або зварювання, непогашеного недопалка). Вибух можливий і без джерела, наприклад, при нагріванні вище 230 градусів в замкнутому просторі. Вибухонебезпечність гранульованої селітри підвищується при частих перепадах температури, а також при підвищеній вологості.

Діючі в Україні Правила охорони праці при перероблюванні та зберіганні аміачної селітри насипом були затверджені Кабміном у 2009 році і являють собою значний документ обсягом у двадцять з гаком сторінок. Відомо, що реальний контроль за дотриманням цих правил постійно проводиться на підприємствах хімічної промисловості. Банальна причина – їх легше контролювати, ніж розрізнені імпортні поставки десятків незалежних один від одного трейдерів.

Основних виробників аміачної селітри в Україні троє – це "Рівнеазот", "Азот"(Черкаси) і "Сєвєродонецьке об'єднання "Азот". Всі підприємства входять в холдинг "Остхем", який минулого тижня оперативно заявив про належні умови зберігання аміачної селітри на свої хімпідприємства, а також про те, що на об'єктах холдингу постійно проводяться комплексні планові та позапланові перевірки таких відомств, як СБУ, МНС, Держеконагляд на відповідність вимогам безпеки. Також у повідомленні компанії зазначалося, що склади заводів сертифіковані міжнародними аудиторами й повністю відповідають стандартам ISO.

Крім вітчизняної аміачної селітри, в Україні з року в рік зростає обсяг імпорту. За даними Держкомстату, якщо у 2016 році обсяг імпорту склав менш як 100 тисяч тонн, то у 2017 він був вже близько 340 тисяч, у 2018 – 440 тисяч і, нарешті, у 2019 році його обсяг склав 716 тисяч тонн.

Хто і як контролює весь цей обсяг, рівний 250 "Бейрутам", а також його шлях, починаючи від його потрапляння в Україну й аж до внесення в грунт? – питання, здається, риторичне.

Цікаво, чи дадуть відповідь на нього Кабінет міністрів України, Офіс президента України, РНБО? Поки що непереборною проблемою виглядає навіть вибухонебезпечний імпортний вантаж в порту "Южний". Що вже говорити про решту...

Імпортерами аміачної селітри в Україну сьогодні є, як мінімум, чотири десятки фірм, бенефіціарів яких, на відміну від вітчизняного виробника, не так легко прослідкувати. У питанні відповідальності імпортер, як правило, знаходиться в більш вигідному положенні, ніж внутрішній виробник. Також імпортер набагато менш прозорий для контролюючих органів. Не секрет, що часто імпортні добрива, включаючи й аміачну селітру, продаються через фірми-одноденки. В першу чергу це пов'язано з податковою оптимізацією.

Все це породжує питання – чи здатен хтось в Україні в принципі переконати імпортерів не жартувати з аміачною селітрою і нести максимальні витрати на безпеку? Та чи досить чітко і жорстко прописані ці правила безпеки для всіх без винятку гравців ринку – від нацвиробників до трейдерів?

Окремий пласт – питання контрабанди та незаконного ввезення мінеральних добрив в Україну, про що час від часу рапортує Служба безпеки України, викриваючи чергову злочинну схему, через яку на український ринок потрапляє заборонена російська продукція. Про те, що після закриття українського ринку для виробників з РФ як гриби після дощу почали виникати фірми, які імпортують добрива з країн, хімпідприємства яких пов'язані з російськими бізнес-групами, сказано вже багато. Проте адекватної реакції з боку уряду України, а також профільних відомств, на це немає.

Ліван і Україна: що спільного?

Поглянемо на "бейрутську схему", яка до болю нагадує ситуацію в Україні зі своїми "правила гри". В основі всієї історії – фірма-одноденка, пов'язана з російським бізнесменом Ігорем Гречушкіним (саме їй, як повідомляється, належав конфіскований за борги вантаж з порту Батумі).

Гречушкін допитаний владою Кіпру (де він проживає, і де на ньому зареєстровано кілька фірм, які у різний час займалися імпортом міндобрив в ряд країн), але вже сьогодні від нещасливого вантажу відхрещуються всі. Відхрещується виробник – грузинський "РуставіАзот", заступник директора якого Леван Бурдиладзе заявив: "Наша відповідальність — селітру навантажити на судно і все, там вже наша відповідальність закінчується". Відхрещується перевізник (судно, що перевозило селітру пливло під прапором Молдови, але там повідомили, що воно було виключено з держреєстру судів країни в лютому 2014 року. Знайти відповідальних за вибух, що забрав сотні життів і спричинив руйнування на мільярди доларів, буде непросто.

Українська ситуація з імпортом тих же речовин, як показує приклад "Южний", трохи відрізняється в кращу сторону.

До речі, левова частка імпорту нітрату амонію (він же – аміачна селітра) поставляється в Україну саме з "РуставіАзота", що належить російській корпорації АФК "Система" олігарха Володимира Євтушенкова. Грузинська аміачна селітра від російського виробника активно перевалюється через миколаївський порт "Ольвія". До речі, де там ембарго Кабінету міністрів України щодо російських виробників мінеральних добрив?

Окремо потрібно відзначити, що відсоток імпорту, що доставляється в Україну саме морем, зростає по експоненті. Якщо у 2017 році лише кожна п'ята тонна нітрату амонію потрапляла в Україну через порт, то торік українські порти взяли майже 70% всього імпорту, що відповідає обсягу в півмільйона тонн.

Це при тому, що до 2017 року українські порти практично не мали справи з перевалкою і зберіганням аміачної селітри: весь імпорт йшов з РФ, Узбекистану і Казахстану по суші. Багато українських портів, як і бейрутський, не мають ні спеціального обладнання, ні спеціалізованих складів для зберігання аміачної селітри.

У цьому місці можна навіть зробити обережний, але невтішний прогноз – при зростанні ціни на природний газ, який є основною сировиною для хімічних підприємств в процесі виробництва добрив, внутрішнє виробництво буде скорочуватися, оскільки буде падати його рентабельність. Водночас імпорт азотних добрив, включаючи аміачну селітру, в Україну буде тільки рости.

В Україні ці обсяги буде "зустрічати" не створена для цього інфраструктура, трейдери, спокуса яких скорочувати витрати при слабкому контролі буде тільки зростати, а також безпомічна держава.

Судна перевозять одноразово по 20 тис. тонн селітри, яка протягом місяця вагонами й машинами розвозиться з порту. З урахуванням сезонності товару в портах одноразово може зберігатися до 40 тис. тонн селітри (в Бейруті вибухнули 2,7 тис. тонн). Для порівняння: на вітчизняних заводах-виробниках навіть немає складів для зберігання таких обсягів – це занадто небезпечно.

Кінець лібералізму під питанням

Як не цинічно це прозвучить, але Україні пощастило, що сьогодні у новинах обговорюють наслідки вибуху у порту Бейрута, а не Херсона, Миколаєва або Південного. Пощастило і з тим, що трагедія в Лівані дала поштовх до повсюдного обговорення цієї проблеми. Однак разом з обговоренням спостерігаються і спроби просто "забалакати" питання. Тому те, що сьогодні робить десяток активістів в порту "Південний" - це серйозний подвиг і спроба не дати чиновникам прибрати питання з порядку денного на тлі відпусток, коронавіруса і місцевих виборів.

До речі, вибори – ще один фактор, який вселяє надію, що тема не буде похована, а буде підхоплена місцевими кандидатами та активістами. Нехай краще так. Адже тільки Херсонський морський порт перевалив торік понад 150 тисяч тонн нітрату амонію (ще 33 тисячі тонн припадають на річковий порт Херсона). Три миколаївських портів спільно перевалили ще близько 120 тисяч тонн за рік. Понад 200 тисяч тонн перевалено у портах Одеської області (Одеса, Чорноморськ, Южний, Ізмаїл та інші). Це прекрасна можливість для кандидатів у цих містах і областях не тільки зробити собі гарний піар, але і звернути увагу на проблему, що реально загрожує тисячам людей.

Якщо відійти від політики, і говорити про реальні заходи, які може зробити українська влада, то перше, що необхідно зробити – це визнати, що лібералізм у питанні постачання, зберігання, перевалки та транспортування аміачної селітри в Україні повинен закінчитися. Визнати, що є ризик для життя людей. Внутрішнє виробництво повинно перебувати під постійним моніторингом, якщо існуючих заходів недостатньо, а імпорт небезпечної продукції більше не може відбуватися з тими заходами обережності й контролю, з якими відбувався раніше.

Контроль за дотриманням стандартів зберігання, перевезення, перевалки таких небезпечних вантажів, як нітрат амонію – це, без перебільшення, питання національної безпеки. Навряд чи Україна може дозволити собі й далі не помічати проблему.

Хоча навряд чи хтось здивується, якщо навіть моторошна картинка вибуху в Бейруті і його наслідків нічому не навчить вітчизняних чиновників, і Україна продовжить сидіти на "пороховій бочці" в очікуванні необережно кинутого недопалка чи випадкових зварювальних робіт.