Партії без лідера і лідери без партії

Введення санкцій проти телеканалів "112", ZIK і NewsOne – безумовно, найгучніша подія нового політичного сезону. Юридичну складову і наслідки цих санкцій, ще належить оцінити, але, поза сумнівами, медіа-імперії ОПЗЖ було завдавано серйозного удару.

Крім того, ці події можуть суттєво змінити розстановку сил всередині партії, де вже давно йде холодна війна між крилом Юрія Бойка та Віктора Медведчука, про що раніше писало РБК-Україна.

Втім, чим саме вона закінчиться – розколом або пошуком компромісів перед обличчям спільного, тепер вже персоніфікованого, ворога в особі президента, поки спрогнозувати складно.

Для інших же парламентських партій рік розпочався без особливих потрясінь, зате з купою хронічних проблем, які їм доведеться вирішувати, щоб у перспективі гарантувати собі майбутнє в українській політиці. Детальніше про це – в матеріалі РБК-Україна.

Українська політична система вже багато років тримається на партії лідерського типу. Ідеологічні політичні проекти один за іншим канули в лету.

Можна звинувачувати чергових творців українських політпроектів, в тому, що вони навіть не думають про ідеологічне sustainability, а значить і будівництві міцної електоральної бази "на століття", але таким український політичний ландшафт став не сьогодні і не вчора.

Блок Юлії Тимошенко, "Фронт змін" Арсенія Яценюка, Радикальна партія Олега Ляшко, Блок Петра Порошенка – з самого початку існування ці політсили були зайняті в першу чергу тим, щоб капіталізувати особисті бренди лідерів.

Останні пару років лідерський тренд став і зовсім домінуючим. Особливо після того, як партія "Слуга народу" зайшла в парламент на рекордно високому особистому рейтингу Володимира Зеленського.

Зрозуміло, партії лідерського спрямування – далеко не українська особливість. У багатьох країнах Європи все частіше з'являються партії, що роблять ставку на харизматичного лідера і його особистий бренд, який тягне всю партійну машину до влади.

Важко уявити, що в недалекому майбутньому українська політична арена серйозно зміниться і раптово стане перейматись будівництвом ідеологічних проектів, націлених на довгострокову стійкість і захист інтересів конкретно свого електорату. Тому можна бути цілком впевненим, що парламентські партії ще довго будуть залежати від "якості" лідерства, довіри виборців до перших номерів, і від того, наскільки лідери здатні повести за собою політичну силу.

Розібратися в тому, чого і кому чекати і на що сподіватися, допоможуть свіжі соціологічні дослідження, в яких відображені актуальні результати підтримки парламентських партій і рівень довіри і впізнаваності лідерів цих політичних сил.

Партія монобільшості

Згідно з даними останнього опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), якби вибори до Верховної ради відбулися найближчим часом, то найбільшу підтримку виборців серед парламентських партій отримали б партії "Європейська солідарність" (18,1%) і ОПЗЖ (16,8%). На третьому і четвертому місці розташувалися б "Слуга народу" (15,5%) і "Батьківщина" (13,2%). Підтримка "Голоси" (3,7%) і "За майбутнє" (1,6%) поки знаходиться нижче прохідного парламентського бар'єру.

Партія "Слуга народу" являє собою нетрадиційний тип лідерської партії, оскільки нероздільно пов'язана у свідомості виборців з президентом. Зворотний бік цієї медалі в тому, що всі претензії до Зеленського лягають тягарем і на рейтинги його партії. І навпаки.

За даними ще одного опитування, проведеного нещодавно компанією Info Sapiens, рівень довіри до лідера партії Олександру Корнієнко становить 7%, недовіри – 31%. Показник недовіри досить низький, хоча варто враховувати той факт, що 55% респондентів не знають, хто саме на чолі президентської партії.

Таким чином, у нинішній політичній реальності важко уявити партію "Слугу народу" без президента. І за час, який минув від перемоги на парламентських виборах, у фракції так і не вдалося висунути на перший план людини, який би зруйнував цю зв'язок.

Єдиний виходець із "Слуг", якому вдалося набрати не тільки політичну вагу, але і вийти на більш-менш прийнятний рівень впізнаваності та довіри виборців – спікер Верховної ради Дмитро Разумков, який досить тривалий час намагається вибудовувати свій порядок денний, незалежний від ОП. І це, як пишуть медіа, викликає ревнощі на Банковій, аж до бажання змінити голови парламенту на більш керовану фігуру. Додатковим подразником стають і соціологічні опитування, де Разумков, за різними даними, як мінімум, конкурує з Зеленським за найвищий рейтинг довіри серед українських політиків.

Фото: Володимир Зеленський і Дмитро Разумков (Віталій Носач, РБК-Україна)

У цілому ж майбутнє партії залежатиме від подальших кроків президента. Якщо Зеленський зможе запропонувати порядок денний, який виведе його рейтинг з піке, то й у його політичної сили будуть шанси протриматися на плаву. Інакше постійні чвари і скандали (при діяльній участі олігархів, які застовпили свої групи впливу) рано чи пізно вилізуть назовні.

Прикладом таких успішних рішень можуть стати санкції проти телеканалів з орбіти Медведчука. Згідно з даними опитування групи "Рейтинг", 49% українців підтримують рішення президента про санкції й припинення мовлення телеканалів 112 Україна, Newsone і ZIK.

Сірий шлях "Голоси"

В націонал-демократичній частині політичного спектру цікава ситуація складається з партією "Голос". Як і "Слуга народу", потрапити до парламенту "Голос" зміг завдяки особистій харизмі, довірі і впізнаваності свого на той час лідера – Святослава Вакарчука, який, як і Володимир Зеленський, був втіленням образу "нові обличчя в політиці".

Однак після того, як в березні 2020 року Вакарчук передав кермо правління партією в минулому IT-підприємниці Кірі Рудик, а потім і зовсім склав депутатський мандат, справи у партії йдуть не кращим чином, рейтинги коливаються в межах статистичної похибки (від 1% до 4% за даними різних досліджень).

Концепція нових і незаплямованих політичним минулим осіб, яку спочатку просував Вакарчук, отримала на виборах в цілому достатній кредит довіри і очікувань у прогресивної частини українського суспільства. Можливості і потенціал для зростання у "Голосу" були і поки ще є – депутати однойменної фракції, мабуть, єдині з усіх зуміли жодного разу не вляпатися у серйозні скандали, в корупції помічені не були, попри політичні та інші спокуси.

Фото: фракція "Голос" (РБК-Україна)

Однак це той випадок, коли "чогось не вистачає". Як мінімум, досвіду. Адже на тлі відвертих управлінських провалів влади запит суспільства на нові обличчя поступово змінюється попит на людей, які мають за плечима успішні кейси не тільки в бізнесі або громадській діяльності, але і в сфері державного управління.

Також не вистачає лідера – яскравого і зрозумілого виборцю. І це, напевно, в першу чергу. Адже, як ми говорили вище, в українській політиці домінували і, найімовірніше, будуть домінувати партії саме лідерського типу. Поки що з цієї точки зору ситуація в "Голосі" не вселяє оптимізму.

За даними згаданого дослідження Info Sapiens, рівень довіри виборців до лідера "Голосу" Кірі Рудик, яка вже майже рік очолює партію, становить 9%, недовіри – 15%. При цьому 73% виборців досі не знають, хто така Кіра Рудик.

Для лідера партії такі дані впізнаваності – як вирок, а для партії – сірий шлях забуття.

І, судячи з останніх новин, сьогодні в "Голосі" віддають перевагу саме "сірому шляху". Всупереч невдоволенню цілого ряду членів фракції, напередодні була переобрана політрада партії, з якої, в тому числі, "пішли" єдиного медійного, пізнаваного і харизматичного однопартійця Сергія Притулу, який одержав на виборах мера Києва досить високий рівень підтримки.

Як розповів у коментарі BBC Україна один із колишніх заступників голови партії Ярослав Юрчишин, рішення по Притулі прийняла сама Кіра Рудик.

"Тільки вона може пояснити логіку, навіщо одного з найбільш рейтингових і впізнаваних членів партії Сергія Притулу вивели з керівництва", - заявив він.

Ще раніше, наприкінці 2020 року, посаду голови фракції в парламенті покинув відомий журналіст Сергій Рахманін.

На додаток до всіх бід, останнім часом у "Голосу" намітилися проблеми з державним фінансуванням. Національне агентство з протидії корупції (НАЗК) підготувало висновок за підсумками аналізу звіту "Голоси" про майно, доходи та витрати про те, що у другому кварталі 2020 року, тобто якраз після того, як "Голос" очолила Рудик, партія почала здійснювати сумнівного роду операції по виведенню коштів зі свого рахунку через фізосіб-підприємців. Підсумком такого висновку НАЗК стало заморожування фінансування партії з державного бюджету.

Партії сильних лідерів

Що стосується "Європейської солідарності" і "Батьківщини", то в деякому сенсі вони схожі. Обидві політичні сили очолюють харизматичні та досвідчені лідери, які мають практично стовідсоткову впізнаваність серед виборців і свій ядерний електорат.

"ЄС", поза всяких сумнівів, цілком і повністю асоціюється з Петром Порошенком, і варто відзначити, що як лідер, він робив все можливе для того, щоб побудувати саме такий тип політичної сили. Водночас у Порошенка значний рейтинг недовіри серед виборців, який залишається таким вже кілька років.

За даними соціологів Info Sapiens його рівень довіри – 19%, що схоже, і є та сама позначка, навколо якої коливається рейтинг "ЄС". Це дозволяє партії займати свою нішу, зацементувавши патріотичний та націонал-демократичний електорат.

У "Батьківщини" показники підтримки виборців відносно стабільні. Однак відповідь на питання, якими способами вдихнути енергію в найстарішу політичну силу нинішнього скликання Ради для зростання її підтримки, залишається відкритим.

У Юлії Тимошенко, згідно соціології Info Sapiens, рівень довіри становить 24%. Але навіть такі відносно високі цифри вже давно не конвертуються в партійні рейтинги. Тим не менш Тимошенко вже багато разів доводила, що в змозі мобілізувати свого виборця в потрібний момент і завдяки особистій харизмі та лідерським якостям таки зберегти свою політичну силу в парламенті на черговий виборчий цикл.

Бойко проти Медведчука

По-своєму цікаві процеси відбуваються в стані ОПЗЖ, лідером якої є Юрій Бойко. Цілком очевидно, що зростаючий останнім часом вплив і медійність Віктора Медведчука не могли не розколоти цю політичну силу на групи інтересів.

Наприклад, за відомостями з багатьох джерел, група Бойко-Льовочкіна досить болісно сприйняла появу у вимірах президентських рейтингів самого Медведчука. Про те, як швидко "прокачався" Медведчук в середовищі електорату ОПЗЖ, свідчать і цифри соціологів – якщо у лідера партії Бойко рівень довіри/недовіри становить 23%/63%, то у Медведчука вже 15%/71%. А президентський рейтинг, згідно з даними КМІС, за останній час дійсно міг змінитись на користь Медведчука. У Бойка за даними соціологів 9,3% серед усіх респондентів, у Медведчука – 5,5%.

Фото: Сергій Льовочкін, Віктор Медведчук, Вадим Рабинович у Верховній раді (РБК-Україна)

Після блокування каналів Медведчука головним медіа-рупором ОПЗЖ може стати телеканал "Інтер", пов'язаний з Льовочкіним. І внутрішньопартійний вплив може кардинально зміниться на користь так званих "газовиків".

Група Коломойського

Ще один цікавий кейс в українському парламенті – партія "За майбутнє", іменована в кулуарах "Майбахом". Однойменна фракція в парламенті складається з мажоритарників, але як партійний проект вже встигла взяти участь у місцевих виборах, з перемінним успіхом.

Втім, у базових регіонах політична сила взяла своє. Але партії заважає одна вкрай вразлива на сьогоднішній день деталь – стійкий зв'язок з Ігорем Коломойським.

Голова партії Ігор Палиця регулярно користується медійним ресурсом (група "1+1 медіа") свого партнера і основного бенефіціара, хоча той і переживає непрості часи.

Згідно з дослідженням Info Sapiens, довіряють Палиці всього 8%, не довіряють 36%. Однак Палиця має вкрай непереконливий рівень впізнаваності. Про нього поки нічого не знають 48% опитаних.

Таким чином, партія, на яку ставить Коломойський і його бізнес-партнери, поки що перебуває у "непомітній зоні" українського політикуму. Але, при успішному позиціонуванні та ефективній медиарозкрутці свого лідера ще має шанси залишитися в парламенті і після того, як наступні вибори до Ради пройдуть за пропорційною системою.