Нагірний Карабах: як живе й воює невизнана республіка
Квітень приніс на Південний Кавказ гуркіт гармат і запах пороху. Карабахський конфлікт, вже забутий багатьма за межами цих гір, раптом нагадав про себе найкривавішим загостренням з часів мирного договору 1994 року.Про те, як живе невизнана республіка, і чи можливе примирення між вірменами і азербайджанцями - в репортажі РБК-Україна.
Квітень приніс на Південний Кавказ гуркіт гармат і запах пороху. Карабахський конфлікт, вже забутий багатьма за межами цих гір, раптом нагадав про себе найкривавішим загостренням з часів мирного договору 1994 року.
За 4 дні зіткнень вірмени і азербайджанці встигли застосувати чи не весь асортимент наявного у них арсеналу: артилерію, системи залпового вогню, танки, вертольоти і літаки, змусивши весь світ говорити про початок нової великої війни. Тільки за офіційними даними по обидві сторони фронту загинуло понад сто чоловік, з них не менше 10 цивільних.
Бої зупинилися так само раптово, як і почалися - ось вже майже два тижні в регіоні зберігається крихке перемир'я. Але, незважаючи на затишшя, кореспондент РБК-Україна, все ж побачив в Карабасі війну - війну, ось уже 22 роки не стихающую в головах у людей.
Про те, як живе невизнана республіка, і чи можливе примирення між вірменами і азербайджанцями - в репортажі РБК-Україна.
Стежка війни
З столиці Вірменії, Єревані, в Степанакерт за єдиною трасі їхати більше 6 годин. Втім, мальовничі пейзажі засніженого високогір'я з лишком компенсують не тільки витрачений час, але і дискомфорт під зав'язку набитого таксі.
Ще в Єревані кмітливий водій примудрився утрамбувати в невеликій загалом-то мінівен мене і ще шістьох пасажирів, а на даху розмістити два десятки сумок і коробок. Що поробиш - всім треба їхати. Трафік між Вірменією і невизнаної Нагірно-Карабахської республіки (НКР) і не думає скорочуватися з-за якоїсь там війни.
Тим більше, що війни вже добу немає. У вівторок, 5 квітня, Азербайджан і Вірменія домовилися про тимчасове припинення вогню, щоб вже на наступний ранок звинуватити один одного в його порушенні. Та й у всі наступні теж.
Перемир'я помічаєш навіть тут, на трасі. Ще вчора, за розповідями колег-журналістів, на ній то і справа доводилося обганяти автобуси з вірменськими добровольцями, кинулися захищати Нагірний Карабах “від азербайджанської агресії”. А сьогодні - ні автобусів, ні танків.
В Єревані розповідають, що черга перед місцевим центром військово-патріотичної організації “Союз добровольців “Еркрапа” вишикувалася вже вранці 2 квітня, через кілька годин після початку боїв у Карабасі.
Само собою, тут ніхто не сумнівається, що в цей, так і в будь-який інший раз, першими вистрілили азербайджанці - для цього не обов'язково навіть включати телевізор або читати ранкові газети.
У найближчі кілька днів у дворі “Еркрапа” буде не проштовхнутися - сюди з усієї країни будуть стягуватися ветерани першої карабаської війни, вихованці молодіжного крила організації, чоловіки і жінки, студенти і домогосподарки - всі хочуть на війну.
Ну, або хоча б працювати в госпіталях. Більшість потрапляє лише в резерв - на фронті в людях поки що немає особливої потреби, армія справляється, пояснюють їм. З 5 тисяч відправлених в Нагорний Карабах добровольців незабаром після оголошення перемир'я повертається половина. До цього часу в списки резервістів записані вже понад 10 тис. осіб. Причому, далеко не всі з них з Вірменії - “Еркрапа” активно працює і за кордоном, серед 12-мільйонної вірменської діаспори. Так, за словами прес-секретаря організації Вартана Вартаняна, що з України прийшов список із понад ста добровольців, готових воювати за Нагірний Карабах.
Третій ряд пасажирського сидіння по дорозі в Степанакерт я ділю з чоловіком середніх років в спортивному костюмі і його сином. Хлопчина років 12 дрімає, затиснутий між нами, то і справа заваливаясь на крутих гірських серпантинах. Його батько говорить про щось з тим, хто сидить попереду знайомим. З вірменської мови я вихоплюю російські слова: “майор”, “розвідка”, “гаубиця”.
Коли водій на півдорозі оголошує привал, я питаю в інших попутників: не військові чи вони?
- А ти звідки знаєш?- насторожено дивуються чоловіки.
Рубен і Арік служили в цих місцях наприкінці 1990-х. У першу карабахську воювати не довелося - обидва були ще підлітками. З обережних натяків Рубена я розумію, що зараз він збирається надолужити згаяне. Питаю, чому, на його думку, знову почалася війна?
- Ти вчив історію? Що таке Азербайджан? Звідки взявся Азербайджан? - з ходу заводитися Арік. - Не було до 1918 року ніякого Азербайджану. Які в них можуть бути територіальні претензії? Вірмени в Карабасі тисячі років живуть. Це все Ленін - Туреччини Західну Вірменію віддав, Азербайджану - Карабах. Я цього Леніна маму е**л.
Історичні претензії вірмен до азербайджанців мені належить вислухати ще не раз. Багато тут дійсно добре знають історію, особливо свою, йде корінням чи не у II тисячоліття до нашої ери.
Хизуючись давнім походженням, вірмени нерідко зневажливо відгукуються про більш “молодих” азербайджанців. Або взагалі, заперечуючи етнічну ідентичність, називають “турками”. А з турками у після геноциду вірмен 1915 року все ще гірше, ніж з азербайджанцями. Яке вже тут примирення.
Чим ближче до кордону з Нагірним Карабахом, тим частіше на трасі попадається військова техніка. За містечком Горіс ми обганяємо чотири тягача з самохідними артилерійськими установками. Ще один пригальмувала на повороті до пункту пропуску в НКР, водій у формі Збройних сил Вірменії, прикидає, як краще зманеврувати між скупчилися на КПП легковиків.
Вірменської технікою і військовими, що рухаються в Карабах тут особливо нікого не здивуєш. Активна участь Збройних сил Вірменії у підготовці та постачанні Армії оборони НКР видно неозброєним оком.
Проте останні 22 роки Єреван із завидною завзятістю твердив, що в Карабасі немає і ніколи не було вірменських солдатів і військової техніки. Втім, несподівана ескалація конфлікту змусила президента Вірменії Сержа Саргсяна, який стояв біля витоків збройних сил Карабаху, говорити не тільки про відкрите військове співробітництво з НКР, але й про можливе офіційне визнання самопроголошеної республіки.
КПП на в'їзді в невизнану Нагірно-Карабахську республіку - двоповерхова башточка з жовтого туфу. Протягуючи паспорт у віконце карабахського поліцейському, прошу не ставити ніяких позначок - формально зараз мені доведеться порушити державний кордон Азербайджану, неконтрольовану вже ось уже 24 роки. Будь відмітка в паспорті про в'їзді в НКР чревата в Азербайджані депортацією, а то й арештом.
Провозившись з документами, ми пропустили поперед себе тягач з САУ і тепер йдемо слідом по вузькій гірській дорозі - знаменитому Лачинскому коридору, місцевої “дорозі життя”, що з'єднує Вірменію і Нагірний Карабах. Зараз, як і 24 роки тому, вірменські війська везуть по цій дорозі не тільки зброю, але і надію на перемогу.
Рубен з сином виходять, не доїжджаючи до Степанакерта, біля Шуші.
- Приїхали. Ми звідси до військкомату вже самі,- військовий прощається зі мною по-російськи.
Борсатися з примотанными до даху мінівена валізами, він раптом починає про щось сперечатися з водієм. Відкинувши багаж чоловіки переходять на крик і люту жестикуляцію.
- Ні, ти уявляєш, він хотів дати мені грошей?! - щиро обурюється наш таксист, вже сівши за кермо. - Що я, азер якийсь, щоб з добровольця гроші брати?!
Виноград під “Градами”
Вранці 7 квітня перед готелем “Вірменія” на центральній площі Степанакерта метушиться натовп журналістів. Деякі, особливо приїхали в останні два дні, не приховують професійної досади - перемир'я не припиняється, війна закінчилася. Втім, військові обіцяють сьогодні кудись звозити.
Біля входу в готель вже кілька днів стоїть ПТС держтелебачення Вірменії, телеканал навіть організував в холі студію прямого ефіру.
“Війна для наших журналістів вже давно стала штатною ситуацією”, - згадую слова директора центру громадських зв'язків апарату президента Вірменії Ари Сагателяна.
Тиняючись по холу готелю, спостерігаю, як, готуючись до ефіру, молодий ведучий змінює розтягнутий різнобарвний светр на приталений піджак камуфляжного забарвлення. Само собою, з загостренням конфлікту вірменські медіа, незалежно від політичної приналежності, різко встали “під рушницю“. У перервах між новинами з лінії зіткнення телеканали крутять військові фільми і патріотичні концерти.
Наша поїздка до лінії фронту теж віддає військово-патріотичною пропагандою - така організована екскурсія на війну. За словами колег, які знаходяться в Азербайджані, там ситуація нічим не краще.
Допуск до лінії зіткнення сильно обмежений, лише зрідка журналістів возять на похорон загиблих військових або показують руйнування від обстрілів НКР в південній частині країни. Слідом за політиками, ЗМІ Азербайджану і Вірменії обмінюються звинуваченнями в брехні - заниження даних про втрати, фальсифікації військових злочинів.
Сьогодні колона машин і мікроавтобусів з журналістами їде в Мартунинский район. Попереду показує дорогу “Нива” військових, біла, як і більшість автомобілів в Карабасі - так менше помітна пил гірських доріг.
В околицях села Бердашен (азерб. Каракенд) розкидано кілька позицій Армії оборони НКР. Траншеї артилеристів щетинятся стовбурами на схід - до контрольованих Азербайджаном територій звідси 2-3 кілометри.
Ерік і Тигран, 18-річні “строковики”, позуючи перед телекамерами наводять свою гаубицю кудись у бік ворожих позицій. Дитячі обличчя під сталевими, ще радянськими касками і обшарпані “калашникови” ніяк не вписуються в грізний образ героїчної карабахської армії. Втім, 25 років тому тут воювали хлопці і молодші.
“Відкосити” від призову в Карабасі практично неможливо, навіть навчання у Вузі дає юнакам відстрочку тільки на один рік, пояснює мені пізніше міністр освіти НКР Славік Асрян. Строкова служба і непогані зарплати для кадрових військових роблять Армії оборони НКР наймасовішою на Кавказі - з 150 тис. людина, що живуть у самопроголошеній республіці, служить близько 20 тис. Ще стільки ж у будь-який момент можуть закликати з резерву.
Вздовж ґрунтової дороги, що з'єднує позиції артилеристів тягнеться великий виноградник. 40-річний Андронік з Бердашена спішно поливає лозу - ще не зрозуміло надовго затягнеться перемир'я.
- Взагалі-то ми тут вже звикли - на кордоні постійно стріляють. Але в цей раз було жорстко - долетіло навіть до села, напевно, “Граду”. Хоча все одно ніхто не поїхав - всі готові захищати свою землю.
“Ми готові воювати, але не хочемо війни”,- цю суперечливу фразу повторюють у ці дні багато карабахці.
- Ми ведемо війну за світ, - говорить президент НКР Бако Саакян на своїй першій з початку конфлікту прес-конференції 7 квітня, - Ось вже 25 років наша мета - побудувати демократичну державу. Успіху в цьому напрямку ми домоглися тримаючи в одній руці зброю, інший - обробляючи нашу землю.
Фото: президент невизнаної НКР Бако Саакян (Карабах, 2016 рік)
У своєму виступі Саакян жодного разу не вимовляє слово “Карабах” - замість тюркської назви регіону, і переводить як “чорний сад”, тут воліють використовувати вірменський топонім “Арцах” - “сонячний ліс”. У конституції самопроголошеної республіки закріплені обидві назви, але зараз всі віддають перевагу більш патріотичне.
Перед журналістами Саакян виступає у військовій формі і м'яких цивільних туфлях. Незважаючи на хороше знання російської та велика кількість іноземних кореспондентів, Саакян каже вірменською, раз у раз поправляючи перекладача, путающегося в складнопідрядних фразах.
Фото: прикордонна зона в Нагірному Карабасі, 2016 рік
- Взагалі, він використовує своєрідний літературний варіант мови, дуже відрізняється від розмовної - це складний, офіційний мову політиків,- пояснює мені кореспондент російського Forbes Артем Галустян.
- Це багато що пояснює. Може бути тому тут ніяк не домовляться про світі.
Те, що мирні переговори за останні 22 роки так і не дали ніяких результатів визнає і Саакян. Однак, на його думку, причина в іншому:
- Нинішній формат переговорів збитковий і не дозволяє досягти прогресу, поки в них офіційно не бере участь Арцах.
війна в Нагірному Карабасі вважається конфліктом між Вірменією і Азербайджаном. Генасамблея ООН вважає регіон окупованій частиною Азербайджану. Визнати суверенітет НКР не може навіть “мати Вірменія”, як називає її Саакян.
Так звана “Мінська група ОБСЄ”, створена в 1992 році для пошуку мирного врегулювання конфлікту, в ці дні все ж зустрілася з керівництвом самопроголошеної республіки. Втім, добитися від її представників хоч якоїсь певної позиції не вдається.
Останній варіант виходу з кризи група пропонувала в 2009 році - так звані Мадридські принципи припускали повернення НКР під контроль Азербайджану, надання їй тимчасового права на самоврядування, повернення біженців і проведення референдуму про подальшу долю регіону. Ні Вірменія, ні Азербайджан не погодилися з усіма запропонованими пунктами.
Фото: на лінії конфлікту в Нагірному Карабасі, 2016 рік
Невидимий ворог
- Про що з азербайджанцями можна домовлятися?! - обурюється 50-річна мешканка Мартакерта (азерб. Агдере) Світлана, показуючи сусідський двір, куди 3 квітня потрапив снаряд з азербайджанського “граду”. - Як ми з ворогом знову поруч зможемо жити?
У ході квітневого загострення в Матракерт потрапило близько десятка снарядів. Один з них розірвався поруч зі школою - в будинку вибило всі шибки. Після цього місцева влада вирішила евакуювати з міста дітей, частина з них тепер живе в моїй степанакертской готелі. Ще через тиждень після перемир'я, багато жителів Мартакерта на ніч роз'їжджаються по сусідніх селах, боячись обстрілу.
Фото: Мешканка Мартакерта, Карабах, 2016 рік
Села Талиш і Мадагис, розташовані вище в горах, евакуйовані повністю. Влади НКР стверджують, що 2 квітня, азербайджанські війська, зайшовши на околицю Талиша жорстоко вбили трьох місцевих людей похилого віку.
У Мартакерт Світлана приїхала в 1988 році з Баку, рятуючись від погромів, як і багато місцеві вірмени. З 1992 року воювала за незалежність Карабаху, хоча в той час ледь говорила по-вірменськи - в багатонаціональному Баку мовою міжетнічного спілкування була російська.
- Ось будинок, тут до війни азербайджанці жили, потім поїхали в Росію, я їх і не застала навіть,- показує жінка на занедбаний будинок на іншій стороні вулиці,- Так от, у нас тут 10 років тому ремонт був, так діти в піску граються і риють окопи. Від азербайджанців, кажуть. Так і треба, мені здається, дітей виховувати, нехай будуть готові до війни.
В Степанакерті міністр освіти НКР Славік Асрян довго розповідає мені про військово-патріотичному вихованні у місцевих школах. Юнаків і дівчат тут в старших класах вчать поводитися зі зброєю, надавати першу допомогу пораненим. На моє запитання про те, чи називає школа тут азербайджанців ворогами Асрян втрачається.
- Так цього і не треба. Розумієте, тут на минулій війні в кожній родині хтось загинув. Тут всі це пам'ятають, а не як раніше з азербайджанцями поруч жили.
В один із днів, відбившись від журналістських груп, я на автобусі вирушаю один в Мартуни (азерб. Ходжавенд) - колись місто зі змішаним вірмено-азербайджанським населенням. 2 квітня від вибуху впав у передмісті снаряда загинув 12 річна дитина, ще двоє отримали поранення.
- Та нормально ми раніше жили, на бройлеиной фабриці працювали разом,- згадує 53-річний автомеханник Степан Степанян з міста Мартуни, показуючи руїни сусідського будинку, в якому колись жили азербайджанці, - А потім всі почали щось ділити. Після погромів в Баку вони поїхали - розуміли, як тут до них належать і не витримали. А будинок вже потім хтось спалив.
Фото: місто Мартуни (Ходжавенд), в якому проживають вірмени і азербайджанці (Карабах, 2016 рік)
Ми п'ємо чай на маленькій веранді у дворі. Степан зізнається, що йому важко згадувати події тих днів і, намагаючись змінити тему, приймається показувати мені домашню живність: бджіл, голубів, котів, кроликів.
- цього разу он там, снаряд упав - махає він рукою в бік новобудов, - Мені на дах осколок влучив, а на ній ще з минулої війни дірки від куль.
Добродушний механік чи не єдиний зустрінутий мною тут вірменин, який запевняє, що не відчуває ніякої ненависті до азербайджанців. Але і він не може собі уявити мирне спільне життя.
- Знаєш, в кінці кінців може через сто-двісті років все це припиниться. Але я цього не побачу.
Ось уже понад 25 років між вірменами і азербайджанцями Карабаху немає жодних контактів на побутовому рівні. Вздовж всієї лінії зіткнення немає жодного пункту пропуску, Азербайджан взагалі не пускають етнічних вірмен - нібито для їх же безпеки.
- А до нас, будь ласка, нехай в'їжджають. Тільки з мирною метою,- примирливо каже мені поліцейський, повертаючи документи після напрочуд ввічливою, як для прифроновой зони, перевірки.
Ні одного азербайджанця
Патруль в Мартуни зупиняє мене вже другий раз - поліцію викликають місцеві жителі, з підозрою ставляться до незнайомців. Спроби пояснити, що я український журналіст допомагають погано - напередодні український МЗС заявив про підтримку територіальної цілісності Азербайджану.
- От ви там у себе Україні чомусь проти Криму?, - насідає на мене група літніх чоловіків у парку, - Чому не визнаєте право на самовизначення...
Розповідати про ситуацію в Україні мені доводиться частіше, ніж хотілося б - більшість місцевих черпають інформацію з російських джерел. Взагалі, вплив Росії в НКР та Вірменії помітно неозброєним оком. Однак той факт, що останні обстріл Карабаху велися Азербайджаном, в тому числі, і з купленого в РФ зброї, змусили багатьох переглянути свою позицію.
Після чергової розмови про Україну та через спілкування з поліцією, я розумію, що запізнився на останній автобус в Степанакерт. На зупинці зі мною знайомиться компанія молодих хлопців.
- Ти не ображайся на людей похилого віку, вони скрізь шукають шпигунів, - вибачається за земляків 20-річний Мікаел. - Сам знаєш, нас тут днями з “Градов” бомбили - жах.
Хлопці вирішують провести мене до виїзду з міста, разом ми намагаємося зловити попутку до Степанакерта. Мікаел - найстарший в компанії - він краще за всіх говорить по-російськи і вже встиг відслужити в армії.
- Взагалі-то я зараз тут в музучилищі співу вчуся, вокалу. Але днями мобілізують, напевно,- розповідає він, - Я ж артилерист-навідник.
- Теж будеш з “Градов” стріляти?
- А що робити, якщо накажуть? Це ж не ми почали, а ці кляті азики-тазики, відпускає він пару грубих вірменських лайок і раптом несподівано додає:
- Знаєш, в житті не зустрічав ні одного азербайджанця.
Всі фото: Ігор Бурдига