Одного разу Гаррі Каспарова запитали, на скільки кроків вперед, він продумує розвиток шахової партії, плануючи свій наступний хід. Відповідь видатного гросмейстера виявився досить несподіваною: "Головне в шахах не те, на скільки ходів вперед ти думаєш, а те, наскільки добре ти аналізуєш поточну ситуацію". Ця відповідь має змусити замислитися не тільки любителів шахів, але і будь-яку людину, мало-мальськи причетну до процесу вироблення і прийняття рішень.
Валентин Гладких, кандидат філософських наук,
політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна
Одного разу Гаррі Каспарова запитали, на скільки кроків вперед, він продумує розвиток шахової партії, плануючи свій наступний хід. Відповідь видатного гросмейстера виявився досить несподіваною: "Головне в шахах не те, на скільки ходів вперед ти думаєш, а те, наскільки добре ти аналізуєш поточну ситуацію". Ця відповідь має змусити замислитися не тільки любителів шахів, але і будь-яку людину, мало-мальськи причетну до процесу вироблення і прийняття рішень.
Дійсно, абсолютно очевидно, що без тверезої оцінки поточної ситуації і без розуміння її причин неможливо вибудувати адекватну стратегію - послідовність ходів, що можуть привести до бажаного результату. Особливо, якщо у суб'єкта прийняття рішень відсутнє не тільки чітке розуміння наявних в його розпорядженні ресурсів, але і ясне усвідомлення бажаної кінцевої мети.
На жаль, ці, на перший погляд, абстрактні роздуми, мають безпосереднє відношення до подій в Україні. Саме неправильна оцінка українським суспільством ситуації і нерозуміння її справжніх причин, дозволяє владі цинічно і майстерно маніпулювати народними настроями, перенаправляючи енергію мас в зовсім інше русло, ніж те, рух по якому міг би привести до реальних соціальних перетворень.
Ентузіазм і натхнення, з якими в суспільстві зустріли президентський законопроект "Про внесення змін до Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України і суддів)", свідчить про кричущу неадекватність і неефективність як вимог, висунутих суспільством, так і рішень, прийнятих владою в умовах невірного аналізу поточної ситуації.
Зокрема, В пояснювальній записці до законопроекту автор - Президент Петро Порошенко стверджує: "Настрої в суспільстві свідчать, що імунітет народних обранців виявився невиправданим, оскільки, по суті, перетворився на гарантію безкарності. Враховуючи суспільні настрої, виникла гостра необхідність скасування депутатської недоторканності".
Між тим, гарант Конституції, на відміну від більшості громадян України, безумовно, чудово знає, що стаття 80 Конституції зовсім не гарантує "безкарності", оскільки дозволяє за рішенням парламенту залучати народних депутатів до кримінальної відповідальності, затримувати і заарештовувати їх, у разі відповідного звернення прокуратури.
Більш того, в новітній історії України були примітні випадки, коли Верховна Рада йшла назустріч бажанням прокуратури і слідства. Наприклад, Рада давала дозвіл на притягнення до кримінальної відповідальності членів парламенту - Павла Лазаренка, Віктора Лозінського, Олега Царьова.
Беручи до уваги ці факти, стверджувати, що стаття 80 Конституції "стала гарантією безкарності" - це як мінімум перебільшення. Навпаки, виходячи з вищесказаного, можна стверджувати, що куди більшою гарантією безкарності народних обранців є бездіяльність прокуратури, яка в силу чи то якоїсь особливої, виняткової законослухняності депутатів, чи в силу інших вагомих причин, не так часто намагається залучати "мандатоносців" до кримінальної відповідальності. Хоча, судячи з усього, є за що.
До речі, "привілеєм безкарності" користуються в Україні не тільки народні депутати або судді. Уникати відповідальності за скоєні злочини вдається сотням, якщо не тисячам "мажорів", які не мають ніякої формально-юридичної недоторканності. Так що причина справжньої, а не формальної "недоторканності" і "безкарності" депутатів криється зовсім не в 80 статті Конституції, а в загальному стані правової системи України, де "господарі життя", що мають гроші і владу, абсолютно безкарно можуть красти, вбивати, гвалтувати, калічити людей, не побоюючись кримінальної відповідальності.
Безумовно, всі громадяни України, незалежно від матеріального і соціального статусу, повинні бути рівні перед законом. Під таким кутом зору депутатська недоторканність, може бути якщо не скасована повністю (оскільки тією чи іншою мірою вона існує в більшості цивілізованих, демократичних держав), то хоча б істотно обмежена.
Але проблема в іншому.
Скасування формально-юридичної депутатської недоторканності абсолютно не призведе до зникнення реальної "депутатської безкарності", яка насправді породжена зовсім іншими причинами і факторами. До речі, сам факт існування депутатської недоторканності є красномовним свідченням відсутності в Україні правосуддя, адже в державі, де панує законність, депутат може не побоюватися "політичної розправи" з допомогою Кримінального кодексу.
На жаль, замість того, щоб усувати реальні причини "безкарності" - для початку хоча б утилізувати номерні знаки для депутатських автомобілів серії ВР або притягнути до кримінальної відповідальності і відправити в місця не настільки віддалені пару-трійку депутатів (бажано зі складу коаліції, щоб не виникало підозр в політичній розправі) - нова влада вирішила пустити пил в очі суспільству епопеєю про скасування депутатської недоторканності.
Скасування депутатської недоторканності ризикує перетворитися на "мильну оперу", тривалістю як мінімум рік, оскільки закони про внесення змін до Конституції мають бути проголосовані конституційною більшістю парламенту (300 і більше голосів) на двох сесіях. Дає підстави сумніватися в щирості бажання нової влади скасувати хоча б формальну депутатську недоторканність і той факт, що депутати 16 січня 2015 року, замість того, щоб підтримати президентський законопроект, направили його до Конституційного суду на експертизу, яка може тривати досить довго, незважаючи на те, що КСУ вже виносив своє рішення з приводу можливості скасування депутатської недоторканності.
Та обставина, що президентський законопроект містить в собі положення про скасування не лише депутатської, але і суддівської недоторканності, ще більше розширює простір для маневру тим, хто хотів би зберегти рудименти "феодальних привілеїв" - мовляв я, звичайно, за скасування депутатської недоторканності, але підтримати законопроект не можу, оскільки не згоден з деякими положеннями щодо недоторканності суддів. І Президент не міг не розуміти цього, об'єднуючи питання зняття недоторканності з депутатів і суддів в один законопроект.
Крім того, беручи до уваги внутрішні суперечності в рядах "монолітної, реформаторської" коаліції можна припустити, що для отримання необхідних 300 голосів конституційної більшості Президенту доведеться піти на істотні поступки у вигляді обмеження свого власного імунітету та/або прийняття закону про імпічмент. А при такій постановці питання у Президента може суттєво поменшати прагнення "враховувати побажання суспільства".
Загалом, є підстави припускати, що, як і у випадках з "новими обличчями в парламенті", законом "Про очищення влади", створення Антикорупційного бюро, реформою МВС, іншими обіцяними реформами гора знову народить мишу і мильна опера "Про скасування депутатської недоторканності" закономірно закінчиться великою мильною бульбашкою. Яка неминуче лопне.
До тих пір, поки суспільство, принаймні, мисляча його частина, не навчиться тверезо, без пафосу і емоцій аналізувати поточну ситуацію, перш ніж вибудовувати стратегію подальших дій, будь-яка партія, навіть сама європейська, буде закінчуватися вітчизняним, недитячим матом.