Кіра Рудик: На рейтинги "Голосу" в тому форматі, в якому він був раніше, вже не варто звертати увагу

Найменша за чисельністю фракція Верховної ради, "Голос", часто генерує інформаційні приводи. Однак чи не всі з них пов'язані із внутрішньою боротьбою у політсилі, яка особливо загострилася після відходу з політики фронтмена "Голосу" Святослава Вакарчука.

Лідер партії Кіра Рудик у розмові з РБК-Україна визнає, що внутрішні чвари стали однією з причин суттєвого падіння партійного рейтингу. Але обіцяє, що обов'язково піде на наступні парламентські вибори — вже з "новою командою".

— Партію "Голос" за рішенням суду вкотре позбавили державного фінансування. Як за таких умов партія існуватиме далі? Чи зможе "Голос" в принципі нормально функціонувати без держфінансування?

— Історія була наступна: на початку року НАЗК склало протокол, що вони буцімто знайшли певні порушення у наших звітах про те, як ми витрачали держфінансування. Ми пішли в суд, виграли першу інстанцію, потім апеляцію. Зараз в касації справу повернули на розгляд в першу інстанцію.

Ми впевнені у своїй правоті, будемо відстоювати її в суді, ми абсолютно не погоджуємося з тими зауваженнями, які зробило НАЗК. І суд вже по одному колу це підтвердив.

Закон не передбачає того, що зараз робить НАЗК. За законом не треба перевіряти суть послуг, які партії надає підрядник. У нас стільки партій надають звіти, ми ж не можемо усе перевіряти на відсутність плагіату чи подібні речі.

Тому у НАЗК можуть бути зауваження, але за законом ми абсолютно праві.

— Все ж таки, якщо судовий розгляд затягнеться, і ви не будете отримувати кошти з бюджету, партія існуватиме?

— Це буде для нас надзвичайно складно. Тому що у нас є донори – це малий і середній бізнес, який щомісячно дає певні кошти, внесками або через наш сайт. Але, звісно, ми залежимо від державного фінансування.

Історія з НАЗК у нас триває вже довго, не дивлячись на те, що ми виграли всі суди. У нас були історії з тим, як нам видавали кошти, це кожного разу була бійка. Всім розподіляли – нам ні. Ми бачимо, що є упередженість, НАЗК вже давно не незалежний орган.

Ми можемо бачити, як по-різному розглядаються декларації провладних і опозиційних депутатів. Тому ми можемо тільки вимагати перезавантаження НАЗК як органу.

— Переважна більшість новин про партію і фракцію "Голос", які широко розходяться в медіа – пов'язані з вашими внутрішніми проблемами, конфліктами, взаємними звинуваченнями тощо. Як ви дійшли до цього? В березні цього року в інтерв'ю РБК-Україна ви розповідали, що всі події в "Голосі" – це проблеми росту. Але те що ми бачимо зараз – це вже точно не проблеми росту.

— Тоді у нас не було всієї інформації і розуміння, хто за цим стоїть. З початку літа ми знаємо, що частина наших колег, яка відкололася, співпрацює з Офісом президента. Це видно, зокрема, і по голосуваннях – за так званий закон про олігархів, зняття Разумкова тощо. Двоє депутатів отримали соцеконом на свої округи. Ви бачили ще хоч одного опозиційного депутата, який отримав соцеконом?

Коли нам стало все зрозуміло, у мене не лишилось уже жодних сумнівів, що спільної роботи далі не буде. Сумно, але як є.

— Колишні соратники нерідко стають найжорстокішими ворогами. Складається таке враження, що зараз найголовнішими вашими політичними опонентами є якраз група "Справедливість".

— Насправді ми сконцентровані більше на зовнішній роботі. Ми на з'їзді, який відбувся влітку, вирішили, що у випадку появи якихось закидів, ми на них будемо відповідати. Але ми вже зрозуміли, що це не проблема росту.

Це нагадує ситуацію з розлученням: коли пара вже розійшлася, але з якихось причин і далі вимушена жити в одній квартирі. От у нас зараз така ситуація.

— 17 грудня перший віце-спікер оголосив, що головою фракції обрали Олександру Устінову замість Ярослава Железняка. Ви виграли боротьбу за партію, але програли фракцію?

— Ми не визнаємо законності цього оголошення, бо ніякого засідання фракції, згідно з положенням про фракцію, яке підписали усі нардепи від "Голосу", не відбулося. Ми розцінюємо це як спробу рейдерського захоплення фракції, бо для обрання керівника фракції потрібно ⅔ голосів. Ми ще в 2019 прописали цю норму та всі з нею погодилися саме для того, щоб унеможливити подібне захоплення фракції.

— Чому ви звинувачуєте у цьому владу? У вас є докази?

— Ми знаємо, як одіозний ОАСК забезпечив реалізацію плану влади та так званої "Справедливості". Розповім хронологію подій, коли голову фракції "Голосу" Ярослава Железняка та його заступника, "кіборга" Романа Костенка "усунули" від керівництва фракцією.

Зранку 17 грудня до ОАСКу надійшов позов від членів так званої групи "Справедливість". О 12 було призначено суддю. О 13 суд виніс забезпечення за позовом. О 14 відбулось засідання фракції, на якому були присутні виключно члени "Справедливості". О 14:15 перший віце-спікер зачитує з трибуни рішення фракції. Кожна людина, яка була вимушена звертатися до українських судів, чудово знає, що будь-яка справа не розглядається за неповні 2 години. І за кілька днів ОАСК де-факто ще й "скасовує" конкурс по САП. І більшість депутатів "Справедливості" про це мовчать.

— Припустимо, що все так. Для чого це владі?

— Вони хочуть отримати кишенькову "фракцію" у Раді. Псевдоопозицію. Бо колеги зі "Справедливості" — вже така собі опозиція.

Ми вважаємо всі ці події помстою "Голосу" за принципову патріотичну позицію. За вимогу розслідувати "справу вагнерівців". За критику некомпетентної економічної та енергетичної політики влади. За провал вакцинації та підготовки до трьох хвиль коронавірусу. За відстоювання реальної судової реформи. За захист ЗМІ від тиску. За правду, яку ми говоримо на всіх українських та міжнародних майданчиках.

— Яка, на ваш погляд, головна причина падіння рейтингів "Голосу" (наприклад, за даними КМІС ви впали на 1,8% за останній рік)?

— Я думаю, частково з цим пов'язано. Звичайно, людям не подобається, коли хтось свариться, особливо патріотичні сили.

Думаю, до наступних виборів ситуація суттєво зміниться. Ми зараз збираємо нову команду. Ми розуміємо, що ми не підемо разом з колегами із групи "Справедливість".

Тому нам потрібна команда, яка відстоюватиме наші ліберальні цінності, малий і середній бізнес. Відстоювати середній клас – це те, чого зараз не робить жодна інша політична сила. Тож на рейтинги "Голосу" в тому форматі, в якому він був раніше, вже не варто звертати увагу.

— А серед кого ви будуєте команду? Чи можливе ваше об'єднання з якимись дрібнішими партіями та ініціативами, які знаходяться приблизно у вашому політичному секторі?

— Ми спілкуємось з багатьма, але поки рано говорити про якісь домовленості. Загалом, це малий і середній бізнес, люди, які вміють керувати, мають досвід, люди нові – але досвідчені.

— Мова не лише про Київ, а й про регіони? Бо в ході цих ваших внутрішніх конфліктів окремі ваші парторганізації на місцях повністю розсипались.

— Ви ж прекрасно розумієте, що історія про те, що харківський осередок партії "Голос" зріс з 50 до 150 людей – не така цікава, як історія про те, що якийсь осередок заявив про свій розпад чи вихід з партії.

Позитивні речі не зроблять новин, але вони показують, що партія жива, вона існує, люди які зайшли від нас в місцеві ради, працюють і показують результат.

Тому у мене дуже оптимістичний настрій. Собаки гавкають, але караван іде. Він іде поступово, але впевнено.

— На наступні парламентські вибори, коли б вони не відбулися, "Голос" точно піде? В якому форматі?

— Піде, але формат і все інше ми ще обговорюємо.

— Ви персонально також плануєте балотуватися до наступного парламенту, з "Голосом"?

— Звичайно, я планую балотуватися, з командою, яка зараз є зі мною. Як ми її сформуємо і як це буде називатися – це вже інше питання.

— Давайте перейдемо від партійних до загальнодержавних питань. Напевно, найважливіше з них – можливість нового російського вторгнення. На вашу думку, воно станеться чи ні?

— На мою думку, ризики стали нижчими.

Я була в Штатах нещодавно – це був той період, коли в Україні ще повністю заперечували ці ризики. Ми приїхали в США – і потрапили в зовсім інший контекст. Нам кажуть: у вас там таке робиться, така концентрація військ…. Так ми це вже вісім років таке бачимо, – відповідаємо ми. Ні – кажуть нам – цього разу все інше.

Потім тиждень тому я була в Римі на конгресі європейського альянсу лібералів та демократів (ALDE), членом якого є "Голос". Дві речі я винесла з цих поїздок – дипломатична комунікація на поганому рівні. У нас зараз є можливість спілкуватися з ким завгодно. Звідки у нас тоді такий розрив зі США і Європою?

— Про який "розрив" ви говорите?

— Інформаційний, перш за все. На конгресі ALDE були представники тридцяти політсил майже з усіх країни Європи. Вони дуже дивувались, що "Північний потік-2" – це, виявляється, загроза… Нам довелося пояснювати їм, що це не просто проблема, а проблема нагальна.

Загалом, є дві речі, які стримують Росію: українська армія і українська ГТС. Це зберігає статус-кво, щоб РФ не напала.

Після розмови Путіна з Байденом градус справді трошки впав. І зараз із достатньо агресивних перемовин все перейшло у більш якесь дипломатичне русло. Але як казав один із німецьких колег, російська дипломатія виглядає так: якщо не хочеш говорити з Лавровим, ти поговориш із Шойгу (Сергій Шойгу, голова російського Міністерства оборони, – ред.).

— І що в такій ситуації може зробити Україна?

— Мене дуже дратує, коли ми багато думаємо і говоримо про те, хто і як нам може допомогти, і дуже мало – про те, на що ми реально можемо вплинути самі.

У нас унікальна ситуація, коли є гроші на армію, але ми їх не можемо витратити. Чому? Бо всі шукали, під які конкретні тендери провести ці закупівлі, як освоїти гроші.

Нам кажуть: ви просите у нас зброю, а ви її самі купили, за ваші гроші?.. У адекватних людей це не вкладається в голові.

Друге питання – це інформування людей. У мене є багато друзів в Ізраїлі. Знаєте, в чому полягає принципова відмінність між нами і ізраїльтянами? Хоча обидві країни фактично перебувають в стані війни.

Але в Ізраїлі кожен чоловік, кожна жінка знають, що їм робити на випадок, якщо щось почнеться: хто буде стріляти, хто буде підносити патрони, як це все буде організовано. Які у нас проблеми, щоб не зробити такий план в Україні?.. Ми вже мільйон разів це пропонували. Якби ми вирішили ті організаційні проблеми, які нам цілком під силу, у нас було би набагато менше причин для хвилювання.

Візьмемо питання кордону з Білоруссю – це тисяча кілометрів загрози. Виходить міністр внутрішніх справ, каже: треба 17 мільярдів. В результаті приймається бюджет, де на це передбачено 900 мільйонів. Я не знаю, мабуть лише сітку-рабицю можна закупити і поставити там.

— Може, насправді у влади є якесь відчуття, що все якось владнається і Росія не нападе?

— Так, основний підхід влади – "якось пропетляємо", на цьому все базується.

Ми сподіваємось на допомогу міжнародних партнерів. Що для них важливо – щоб ми виконували домовленості і щоб у нас був якийсь зрозумілий план дій. Немає ні того, ні того.

Оскільки ми постійно не виконуємо взяті зобов'язання, то від нас справді вимагають підписів, на папірчиках, щоб все зафіксувати. Наприклад, візьмемо конкурс на голову САП. Коли обіцяли його провести? В листопаді. Зараз вже кінець грудня. Провели конкурс? Ні, не провели. І так з усім.

Як взагалі виглядає наша стратегія – сподіваюсь, що вона у нас є? Спочатку була ідея прямих переговорів з Путіним. Потім вирішили залучити міжнародних партнерів – щоб коли ми сядемо за стіл переговорів з Путіним, по нашу сторону сиділо ще багато партнерів. Була якась робота для цього зроблена за два роки. А потім президент у своєму зверненні в парламенті знову каже, що він хоче прямих перемовин з Путіним.

— Активніше залучення американців до цих процесів збільшує шанси на успіх, з точки зору інтересів України? Чи є ризик того, що може бути укладена "велика угода" між Вашингтоном І Москвою, і в цьому є ризик для нас?

— Америка грає у велику гру по всій планеті. А Україна, на превеликий жаль, є не суб'єктом, а об'єктом. Американці захищають Україну як частину західного продемократичного світу, вони не можуть її не захищати. Чи вигідно це нам? Так.

Чи є ризики? Звичайно, вони завжди є. Чи є ризики, що з участю американців ситуація загостриться? Думаю, ні. Крім того, я бачу ризик в тому, що якось занадто багато стало слова "Мінськ".

— Ви ведете до того, що нас будуть наполегливо просити реалізувати політичну частину мінських угод, на не до кінця вигідних нам умовах?

— Ризик переходу війни в активну фазу зараз нижчий, ніж був. Але зростає ризик того, що буде виконання політичної частини Мінська не на наших умовах. Тому ситуація непроста, але треба концентруватися на тому, що в наших силах.

Подивіться – монобільшості зараз точно немає. Закони приймаються з "Довірою" і "За майбутнє", без них нічого не вдається владі.

Ми з парламентських канікул вийдемо тільки в кінці січня, і ситуація може бути зовсім іншою. Перший момент – ситуація з російським вторгненням, про це ми вже поговорили. Друге – ситуація з тарифами і як ми взагалі пройдемо зиму. Зараз же усі сподівання на погоду. Вся надія – на теплу зиму.

— Тобто майбутня внутрішня конфігурація парламенту значною мірою залежить від градусів за вікном?

— Так, більшість "слуг" зараз розуміють, що в рамках СН вони в новий парламент не потрапляють. Є діючі нардепи, є міністри, є регіональні еліти – всі у список точно не помістяться. І кожен починає задумуватись про своє політичне майбутнє. Залишилось два роки, це насправді дуже небагато, особливо з огляду на постійну можливість якихось дочасних виборів.

— Ви таку можливість бачите?

— Я її оцінюю менше ніж в 50%, але вона є.

Зараз у України є чотири проблеми: коронакриза, енергетична криза, економічна криза і загострення війни на Донбасі.

Давайте візьмемо коронавірус. Вакцинацію було провалено. Відсоток вакцинованих дає можливість уникнути зовсім вже колапсу, але це не те, чим можна пишатися.

— А хто в цьому винний? Вакцини ж є.

— Це провал інформаційної кампанії. При тому, що наші проблеми ж не унікальні! Бери приклад інших країн, дивись як вони їх вирішували – і вперед.

Так, у нас є вакцина, але ще на початку року треба було проводити кампанію і казати, що вакцинуватися треба. Коли з'явилася вакцина, була невелика частина людей дуже свідома, яка одразу побігла вакцинуватися, як тільки з'явилася така можливість.

Є певна частина, яка має категорично антивакцинаторські погляди, насправді їх не так вже й багато. І є велика частина людей, які індиферентні, і вони пішли вакцинуватися, коли ввели обмеження на доступ до робочих місць для невакцинованих.

— Концепцію "локдаунів для невакцинованих" ви підтримуєете? Може, треба було вводити ці обмеження ще раніше?

— Звичайно. Ми знову повертаємося до досвіду інших країн, де живуть такі самі люди як в Україні, і де такі самі проблеми, як в Україні. Якби ми на початку літа ще почали закривати кав'ярні для невакцинованих, у нас зараз була би набагато краща ситуація.

Вакцинація – це півбіди. Інші півбіди – це фінансування і оснащення лікарень. Там ситуація складна: гроші виділяються, потім вони кудись губляться і т.д. Що треба для того, щоб койкомісце стало придатним для лікування хворого на ковід?

— Кисень.

— Саме так. Кисень потрапляє через кисневі станції. Але до осені знаєте, скільки держава закупила цих станцій? Нуль. Все, що куплялось, куплялось благодійними фондами, волонтерами тощо – так, як це зазвичай робиться в Україні. І тільки зараз починаються якісь закупки, і може десь там наступного року вони почнуть поставлятися…

Що нам чекати далі? Оскільки у нас так мало вакцинованих людей, буде ще хвиля, і не одна. Плюс у людей, які першими зробили укол, імунний захист скоро почне падати. Тобто не варто думати, що от у нас 30 з гаком відсотків вакцинованих і далі буде тільки краще. Ні, цей процент ще цілком може зменшитись, може і 15% бути. Тобто буде локдаун, потім літом все відступить, а наступна осінь буде дуже складна. І сам же вірус мутує активно, тому тут я покращення ситуації не бачу.

Єдиний спосіб – щоб лідери думок постійно говорили-говорили-говорили про те, що вакцинація потрібна.

— Ви думаєте, тут кількість перейде в якість?

— Так, десь перейде. Тут будь-які методи підходять.

Другий проблемний момент – енергія і енергоефективність. Наша короткотермінова стратегія – це пережити зиму. Але питання – що робити далі? Проблема в тому, що ми не можемо споживати менше газу, хоча повинні були би. Тому треба зараз гроші вкладати в енергоефективність.

Ми якраз на місцях дуже активно займаємося цією темою: робимо проекти зі школами, садочками тощо, і вони на сорок, на шістдесят відсотків скорочують свої витрати на опалення. Цим треба займатися на рівні всієї країни – фокусуватися на тому, за що ми відповідаємо. Не на світових цінах на газ – тут ми нічого не зробимо – а ось утеплити все, що можна утеплити, це якраз нам під силу.

Третій момент – я би дуже хотіла, щоб в Україні всі могли заробляти гроші, а держава займалася безпекою і обороною. Натомість зараз держава займається тим, щоб залізти в кишеню до тих, хто не може за себе постояти. У нас олігархи можуть за себе постояти, великі підприємства можуть постояти, а середній клас – не може. В цьому році ми подавали правки до бюджету, щоб виділили 10 мільярдів гривень на його підтримку, кредитні програми тощо – все глухо.

Ми перевиконали план по бюджету на кілька десятків мільйонів гривень – це значить, що можна було би зменшити податкове навантаження. Якщо наступний рік стане роком зменшення податків, за що ми виступаємо, то тоді з'явиться хоча б надія на те, що в наступному році все буде добре.

— А зараз немає такої надії?

— Ні, зараз відчуття що далі буде тільки гірше.

— Наступний рік для України буде важчим чи легшим ніж поточний?

— Думаю, буде важчим, бо багато помилок, зроблених в цьому році, будуть нам відгукуватись.