Сьогодні в Україні відзначають День пам'яті жертв Голодомору 1932-33 рр. За останні роки паралельно з офіційними заходами склалася традиція запалювати свічки в останню суботу листопада у пам'ять про загиблих. Досі достовірних даних про кількість померлих від голоду немає. Цифри називаються різні - від майже 2 млн до 10 млн осіб. В Інституті історії називають кількість жертв у 3,5 млн осіб. В Інституті демографії і соціальних досліджень НАНУ - 3,9 млн осіб. Кореспондент РБК-Україна відправився по селах Київської області, у пошуках живих свідків цієї, однієї з найстрашніших трагедій в історії країни. Їх спогади - у репортажі РБК-Україна.
Село Тарган знаходиться за 100 кілометрів від Києва, їхати туди дві години. Тут під час Голодомору 1932-33 рр загинули 360 осіб. Чотири роки Другої світової війни забрали мешканців менше - більше 130 осіб. За пару сотень метрів до цього села знаходиться ще одне селище - Надросівка. В одному з його дворів досі живе Григорій Юхимович Бадьора. Коли почався голод, йому було всього сім років. Зараз йому вже 90.
- Не треба роззуватися, - посміхаючись, каже він, і, незважаючи на поважний вік, досить жваво зустрічає мене біля дверей.
До зустрічі він готувався заздалегідь - надів піджак, сорочку і краватку. На грудях орден "Вітчизняної війни". Пізніше зізнався, що спеціально навіть поголився.
Дідусь проводить у вітальню, сідаємо на диван.
- Значить, починалося так: мій батько був в Америці. В 1909 році він поїхав туди на заробітки, - починає він з подій, які, на перший погляд, нічого спільного з Голодомором початку 30-х років, не мають. - Коли почалася революція в Росії, а батько був звідси, зібрали українців, які були на заробітках, і запитали: хто співчуває революції, підняти руки. Ось і мій батько підняв, тому що обіцяли землю селянам, а заводи - робітникам.
Передісторія виявилася не такою вже й довгою. Батькові спочатку дали землю, на якій він збирав урожай, а з початком колективізації в 1928 році у нього забрали і землю, і інвентар.
- В 1932 році почали все забирати, людям нічого не давали із вирощеного, і почався голод. Голод був, я вважаю, влаштований спеціально, щоб винищити людей, - каже Григорій Юхимович.
Він підкреслює слово "спеціально", а його вираз обличчя змінюється - вимовляє його як би з огидою.
- Була створена група з комсомольців, комуністів, - продовжує він. - Такі активісти ходили по домівках. Навіть якщо кожух був, то і його забирали. У сестри батька знайшли борошно в колисці, і ця сім'я майже вся вимерла. Залишилося двоє дітей.
Про жахи голоду він розповідає досить спокійно, ніби казку. З одним застереженням - така "казка" має вікове обмеження через наявність жорстоких сцен.
- Якось мій батько пішов до куми, і вона його пригостили м'ясом. Вона зарізала свою дочку, зварила і пригостила. Батько прийшов і хвалиться матері, - все таким же спокійним тоном, ніби в сотий раз, він переказує історію. - Мій батько помер від голоду десь влітку 1933 року у мене на очах. Він лежав на припічку, я кричав: "Не вмирайте! Мати линди принесе". Линда - це перемішане і зварене борошно з водою.
За словами Григорія Юхимовича, цей випадок канібалізму - не єдиний, всього на його пам'яті їх п'ять. Здається, що страшніше історій про голод, коли мати зарізала свою дочку, і бути не може. Але вона є.
- Були такі люди, які м'ясо з мерців навіть на кладовищі обрізали, - продовжує він. - Там була канава, і туди звозили мертвих на спеціальному возі. За кожного привезеного мерця давали по 200 г хліба.
Григорій Юхимович додає - його батька поховали саме в цій ямі.
Фото: Григорій Юхимович Бадьора
Під час розмови він, склавши долоні, сидить обличчям до столу з маленької іконою на ньому. Раз за разом він дивиться то на стіл, то на іконку, і зрідка на мене.
- Мене врятувало те, що мати ходила на роботу, - каже він, вперше змінюючи позу, і закладає ногу на ногу. - У сім'ї було двоє дітей і нас обох забрали до ясел. А там давали якусь страву, так ми вижили. Був також майдан - так називали місце в колгоспі для дорослих дітей-сиріт. Там за ними доглядали, давали поїсти.
В кінці бесіди Григорій Юхимович повторює:
- Голод був зроблений спеціально. Спеціально.
З двох сіл - Тарган та Надросівка - пережили Голодомор, і дожили до сьогоднішнього дня - більше 20 осіб. Але лише одиниці з них можуть розповісти про той період за власними спогадами.
У тій же Надросівці живе Борис Матвійович Гаврилюк. Коли почався Голодомор, йому було п'ять років. Все дитинство пройшло саме в цьому селі. На відміну від Григорія Юхимовича, у нього не таке міцне здоров'я - він зустрічає на порозі, пересуваючись на милицях. Але поговорити відразу в прохідній кімнаті за столом з яблуками і сливами він відмовляє і запрошує в дім. Розміщуємося у вітальні за круглим столом з тарілкою з цукерками на ньому.
- Для прояснення голови треба випити вина, - пропонує він спочатку.
Борис Матвійович дістає з буфету домашнє вино з власного виноградника, повільно наливає його.
- Образно кажучи, люди ходили тоді, як п'яні, як прибиті, - він починає розповідь про життя у Надросівці у часи Голодомору. - Нестача їжі, організм виснажився. Люди між собою мало спілкувалися, більше про себе думали - де і що поїсти.
Він згадує історію про власні пошуки їжі у полі. Там він знайшов перемерзлу картоплину і спробував запекти її у вогнищі. Але вітер здув вугілля прямо на сарай, який за кілька хвилин згорів повністю.
- Привели додому, а я відразу сховався під ліжко і чекаю, коли буду покараний, - розповідає він. - Мати бере кочергу і б'є куди бачить. Вона не дивилася, куди саме тому, що нагнутися не могла. Щоб голову не пробила, я повернувся спиною - і вона, скільки могла, стільки й била по спині. Чую, вона заплакала ... я виліз ... як згадую ...
На цих словах у Бориса Матвійовича навертаються сльози в очах, і він мало не розплакався. Щоб "відпустило", знову наливає вино і завершує історію:
- Виліз з-під ліжка, вийшов у двір, весь у синцях і думаю - і картоплю не спік поїсти, а синців заробив.
У пошуках їжі Борис Матвійович одного разу мало не помер від отруєння.
- Голодомор продовжував мучити нас, - продовжує він. - На третій-четвертий день нестерпно хотілося їсти. Здавалося, що землю їв би, якщо б була користь від цього. Пішов у ліс, виліз на білу акацію. На ній залишився минулорічний колір, який вже перетворився на зерно. Я почав його їсти... Знайшли мене вже без свідомості. Будинки почали рятувати - силою заливати водою, відкачували, пальці в рот пхали - і я все вирвав.
Фото: Борис Матвійович Гаврилюк
Борис Матвійович розповідає, що в селі ніхто нікому не міг пояснити, чому вмирають люди. Але своїми очима бачив, як мертві тіла масово звозили на кладовище.
- Ясла були розміщені навпроти кладовища, там же на кладовищі викопали яму для загиблих від голоду - до чотирьох-п'яти метрів у довжину і три метри у ширину, - розповідає очевидець. - Ми бачили, як під'їжджають підводи з тілами. Якщо один мрець - просто брали за руки і ноги і викидали у яму. Якщо двоє-троє, то воза перекидали і тіла падали. Ніхто не ховав, ніяких почестей не робили. Щоб мухи не набридали, присипали тіло, обличчя і руки землею.
Незважаючи на те що у Надросівці під час Голодомору померло менше людей, ніж у Таргані, село все одно спорожніло.
- Все менше і менше було людей, яких можна було бачити на дорозі біля будинку. Люди були замкнені. І менше ходили по селу, як зазвичай буває, - каже Борис Матвійович.
З Василем Євгеновичем зустрічаємося у центрі Володарки. Останні 11 років він - голова Тарганівської сільради, яка підпорядковується Володарці. Ми йдемо до машини, біля якої голову чекають літній чоловік і жінка. Як з'ясувалося, чоловік - директор сільської школи. Він сідає попереду, а всі інші - позаду.
- Це буде акція "Запали свічку"? - запитує директор, дивлячись на дорогу. Тому тільки з загального контексту ситуації можна здогадатися, що він звертається саме до мене.
- Начебто так, - відповідаю. - А ви теж запалюєте свічку у цей день?
- Так, - швидко і гордо відповідає він, - виводимо дітей зі школи ...
По дорозі до Таргану заїжджаємо до будівельного магазину. Поки Василь Євгенович купує матеріали для ремонту приміщення сільради, жінка в машині запитує у мене:
- У мене є книга "Голод-33" (швидше за все, мова йде про книгу свідчень очевидців трагедії "33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал", - ред.). Вам віддати її?
- Якщо вам не потрібна...
- Така книга, що я боюся її читати, - пояснює вона.
Доставивши пасажирів додому, а будматеріали до сільради, Василь Євгенович везе до першого пам'ятника жертвам Голодомору в Україні. Його встановили в селі ще за радянської влади у 1988 році. Тоді головою сільради був його старший брат.
- А де стоїть пам'ятник? - уточнюю у нього, проїжджаючи по центральній вулиці.
- В центрі, - небагатослівно відповідає він.
Виявляється, "в центрі" - це на кладовищі. Його територія огороджена бетонним парканом. Вхід - через залізні свіжопофарбовані чорні ворота.
Пройшовши через відкриті ворота, Василь Євгенович хреститься і відразу повертає праворуч. Проходячи повз могил, підходимо спочатку до трьох чорним плит з іменами померлих жителів села під час Голодомору. Вони встановлені на місці братської могили, де поховані загиблі.
За плитами - сам пам'ятник у вигляді жінки з сумним виразом обличчя. Вона тримає чорний залізний хрест, перев'язаний чорною хусткою з тканини. Позаду пам'ятника - високий земляний насип з великим чорним хрестом - ще одним місцем поховання загиблих селян від голоду. Біля ніг жінки - три лампадки з минулорічного Дня пам'яті жертв Голодомору. На фундаменті пам'ятника вмонтована табличка з написом: "Вічна пам'ять 360 жителям і немовлятам, які померли від голоду у 1933 с. Тарган".
Нинішній пам'ятник - вже реконструкція попереднього. Спочатку замість хреста жінка тримала дитину, а перед пам'ятником не було чорних плит з іменами загиблих.
- Встановили пам'ятник у 1988 році, - майже офіційним тоном каже Василь Ушинський, ніби проводить екскурсію. - Збір за встановлення імені жертв розпочався ще у 1987 році. Ініціатором були місцеві жителі.
Голова сільради вказує на дві сусідніх з пам'ятником могили.
- Ось похована Масло Олександра Антонівна і Овдіюк Олександра Іванівна, - продовжує він.- Остання працювала вчителем місцевої школи. Вона говорила, що все життя її мучило те, що вона не могла дітям розказати про цю трагедію. Але вже на пенсії вона все-таки зібрала списки полеглих поіменно, на вулицях. За її словами, багато людей вижило завдяки керівництву тодішнього колгоспу, яке йшло назустріч селянам. Якусь жменю зерна брали, з комори крали, варили і роздавали.
Поруч - могила Миколи Нікітенка, місцевого скульптура-самоучки, який сам пережив голод. Саме він спроектував пам'ятник.
Незважаючи на те, що стоїмо на цвинтарі, невелика відстань від сільських будинків дає про себе знати - під час розмови то і справа чути то звуки працюючої бензопили, то домашніх тварин.
- Я був інженером. У місцевому господарстві була будівельна бригада. І разом ми давали людей, щоб вони робили ті роботи, які вимагав скульптор. Він керував ними. Всі матеріали на спорудження пам'ятника було виділено за рахунок колгоспу.
Василь Євгенович каже спокійно і тихо, опустивши голову. Він дивиться на землю під ногами, яка майже 90 років тому була братською могилою, лише зрідка поглядає на пам'ятник.
- Тоді на рівні району встановлення пам'ятника не підтримували, - розповідає він. - На себе відповідальність взяв голова сільської ради та голова місцевого господарства. Тоді всі були партійні. Тоді це не озвучувалося, не оприлюднювався, замовчувалося. У Олександра Євгеновича (його брата, - ред.) були деякі проблеми.
- Які? - уточнюю у нього.
Але чомусь голова сільради не хоче докладно розповідати про це.
- Йшли свого роду переслідування, проблеми з роботою ... історія про це замовчує.
Зате чітко говорить, що після незалежності - ніяких заборон щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору не було.
- При будь-якій владі це підтримувалося на державному рівні, тим більше, після Ющенка, - говорить він. - Тому що Ющенко був великим реформатором цієї справи. Утисків з цього питання не було.
На виході з кладовища Василь Ушинський тричі хреститься. Через те, що пам'ятник стоїть на території кладовища, що у селі згадують загиблих не один раз на рік - в останню суботу листопада - а тричі.
- У нас два рази на рік - поминальні дні, каже голова. - У Таргані - на Великдень, і на Пречисту. Люди збираються на цвинтар і поминають батьків, усіх померлих. І заодно - всіх, хто загинув від голоду. А 26 листопада - це само собою. Це такий районний (офіційний, - ред.) вже день.
Поки фотографую пам'ятник, Василь Ушинський відходить убік, до бетонного паркану, що відокремлює кладовище від городу. За огорожею росте яблуня, частина гілок яких звисають над кладовищем.
- Мороз був, але яблука залишилися, - дивується він.
Він починає збивати яблука. Відкушуючи шматок від вже збитого ним яблука, він намагається збити ще два. Вони падають на територію кладовища в декількох метрах від братської могили.
- Будеш? - запитує в мене. - Хороші яблука.