«Коли замість бажаного, предрешенного, майже приказанного сина Олександра народилася тільки я, мати, самолюбиво проковтнувши зітхання, сказала: "принаймні, буде музыкантша"» - так представить своє народження Марина Цвєтаєва в оповіданні «Мати і музика».
«Коли замість бажаного, предрешенного, майже приказанного сина Олександра народилася тільки я, мати, самолюбиво проковтнувши зітхання, сказала: "принаймні, буде музыкантша"» - так представить своє народження Марина Цвєтаєва в оповіданні «Мати і музика». За новим стилем вона народилася 8 жовтня 1892 року в родині професора Московського університету і засновника Музею витончених мистецтв (згодом Державного музею образотворчих мистецтв імені А. С. Пушкіна) Івана Цвєтаєва і учениці Антона Рубінштейна, піаністки Марії Мейн.
Червоною китицею
Горобина запалилася.
Падали листя.
Я народилася.
Сперечалися сотні
Дзвонів.
День був суботній:
Іоанн Богослов.
Знаменита фраза євангеліста Іоанна: «На початку було Слово» стала благословенням і фатальним спокусою для цієї жінки, відкритої заворожливої глибині мови цілком, жертовно і без залишку. У Цвєтаєвої «слово» завжди було «на початку», а вже «потім» розгорталася повсякденне життя з її радощами і печалями, «потім» були сім'я і діти. Ризикну припустити, що навіть любов залишалася «на потім»!
По суті, лише «слово» відповідало їй повною взаємністю, оголюючи приховану магію творчості з усіма її изнанками і подноготными смислами. Ця беззахисна, і, в той же час, мужня відкритість речі і «у слові» слагала стрижень трагічної біографії одного з тих, кого, використовуючи вираз Поля Верлена, можна з повною підставою назвати «проклятими поетами». Реальна причетність диву словотворчості і усвідомлення своєї місії обертається для цих людей неймовірними труднощами і стражданнями, які слугують своєрідною платою за таємний дар геніальності.
Два сонця холонуть, - о Господи, помилуй!-
Одне - на небі, інше - в моїх грудях.
Як ці сонця,- прощу собі сама?-
Як ці сонця зводили мене з розуму!
І обидва холонуть - не боляче від їх променів!
І то охолоне першим, що гарячої.
Писати вірші Марина почала з шести років, причому відразу ж російською, німецькою та французькою мовами. А в чотирнадцять років трапляється перша з, на жаль, нескінченної в її випадку низки бід і трагедій, - від сухот помирає мати. Марина і її молодша сестра, Анастасія, залишаються сиротами.
«Після смерті матері я перестала грати. Не перестала, а поступово звела нанівець. Радувати своєю грою мені вже було нікого - всім було все одно, вірніше: тільки їй одній моє нестарание було б стражданням. Вчительки моїх численних шкіл, спочатку ахавшие, незабаром ахать перестали, а потім вже і по-іншому ахали. Я ж мовчки і наполегливо зводила свою музику на немає. Так море, йдучи, залишає ями, спочатку глибокі, потім мелеющие, потім трохи вологі. Ці музичні ями - сліди материнських морів - в мені назавжди залишилися», - напише згодом Марина Цвєтаєва. І ще - назавжди залишилася музика поетичного слова, його звучання, яке, часом, бере за душу не гірше фортепіанних мелодій!
Всі блідни лазурний острів - дитинство,
Ми одні на палубі стоїмо.
Видно смуток залишила у спадок
Ти про мама дівчаткам своїм!
У 1910 році в друкарні А. А. Левенсона тиражем 500 примірників виходить перша поетична збірка Цвєтаєвої, «Вечірній альбом». Хоча книга присвячена Марії Башкирцевої (1858-1884) - талановитої художниці, рано померла від сухот, думаю, багато її мотиви і сюжети навіяні раннім відходом матері.
Це був друкований дебют Цвєтаєвої - до «Вечірнього альбому» вона не опублікувала жодного рядка. Сто дванадцять віршів збірки стали першою цветаевской «рукавичкою», кинутої на суд публіки. При цьому, як зауважує літературознавець Ірина Шевеленка: «Юний автор явно не бажав відбирати вірші, замінивши принцип вибірковості принципом по можливості повного представлення своїх поетичних дослідів».
Критика досить приязно сприйняла книгу. У числі тих, хто помітив і відгукнувся були Максиміліан Волошин, Микола Гумільов, Маріетта Шагінян. Метр символізму Валерій Брюсов зазначав: «Коли читаєш її книгу, хвилинами стає ніяково, немов заглянув нескромно через напівзакритий вікно в чужу квартиру і підгледів сцену, яку не повинні бачити б сторонні».
Дійсно, Цвєтаєва гранично щира і відкрита у своїх віршах. Поезія - це та реальність, якій вона віддає всю себе до останнього, до найпотаємніших і інтимних глибин.
У важкій мантії урочистих обрядів,
Невблаганна, мене не зустрінь.
На площі, під тисячами поглядів,
Дозволь мені померти.
Цвєтаєва і смерть - тема для окремої розмови, що дозволяє відкрити завісу таємниці над її долею. Практично з перших віршів тема смерті присутня у цветаевском творчості, живлячи його якимись містичними еманаціями. Складається враження, що Марина Цвєтаєва з якимось неймовірним завзяттям з юних років передрікає свій трагічний фінал.
Йдеш, на мене схожий,
Очі спрямовуючи вниз.
Я їх опускала - теж!
Перехожий, зупинись!
Прочитай, - курячої сліпоти
І маків набравши букет, -
Що кликали мене Мариною
І скільки мені було років.
Не думай, що тут - могила,
Що я з'явлюся, погрожуючи...
Я занадто сама любила
Сміятися, коли не можна!
І кров приливала до шкіри,
І кучері мої вилися...
Я теж була, перехожий!
Перехожий, зупинись!
Вражаюче, що ці вірші написані вельми благополучній 21-річною дівчиною, яка одержала освіту в приватних пансіонах Лозанни і Фрейбурга, яка могла дозволити собі поїздку в Сорбонну лише для того, щоб прослухати курс лекцій про давньофранцузька літературі. Цвєтаєва кликушествоала, закликаючи лиху долю, або ж, подібно легендарній Кассандрі, просто не могла мовчати про те, що бачила на власні очі? Тут, безумовно, присутня містика і таємниця, настільки часто супутні життя генія. Набагато пізніше, у 1934 році, вона напише про це так:
Розкрила жили: неостановимо,
Невідновно хльостає життя.
Підставляти миски і тарілки!
Кожна тарілка буде - дрібної,
Миска - плоскою.
Через край - і повз
В землю чорну, живити очерет.
Неповоротно, неостановимо,
Невідновно хльостає вірш.
Слідом за «Вечірнім альбомом» публікуються нові книги віршів «Чарівний ліхтар»(1912) і «Із двох книг»(1913). «Моїм віршам, як дорогоцінним винам, настане своя черга» - так безапеляційно резюмувала Цвєтаєва аж ніяк не блискучий комерційний успіх цих видань. В цей же час відбуваються значні зміни і в особистому житті поета - вона знайомиться, а в 1912 році виходить заміж за Сергія Ефрона.
Я з викликом ношу його кільце!
- Так, у Вічності - дружина, не на папері. -
Його надмірно вузьке обличчя
Подібно шпазі.
Безмолвен рот його, кутами вниз,
Болісно-чудові брови.
В його особі трагічно злилися
Дві стародавніх крові.
Незабаром у подружжя народжується донька. «Аля - Аріадна Ефрон - народилася 5 вересня 1912 року, в половину шостого ранку під дзвін дзвонів. Я назвала її Аріадна, всупереч Сергію, який любить російські імена, тата, який любить прості імена, друзям, які знаходять, що це «салонно». Назвала від романтизму і зарозумілості, які керують усім моїм життям» - пізніше згадувала Марина Цвєтаєва.
Ти будеш невинної, тонкої,
Чарівній - і всім чужий.
Чарівною амазонкою,
Стрімкої пані.
Все буде тобі покірно,
І все при тобі - тихі.
Ти будеш, як я - безперечно -
І краще писати вірші...
У тому ж 1914 році, коли з'явилися ці зворушливі рядки, присвячені дочки, Цвєтаєва фактично йде з сім'ї. Починається її майже дворічний роман з Софією Парнок. Своїй коханій Цвєтаєва присвятить віршований цикл «Подруга»(1915). Добре знайомі з фільмів Ельдара Рязанова романси Андрія Петрова «Під ласкою плюшевого пледа» і Мікаела Таривердієва «Хочу біля дзеркала, де каламуть і сон туманящий...» написані на вірші, присвячені Парнок. Мабуть, це найкращий цикл любовної лірики Марини Цвєтаєвої.
Я Вас люблю. - Як грозова хмара
Над Вами - гріх -
За те, що Ви язвительны і жгучи
І краще за всіх,
За те, що ми, що наші життя - різні
У темряві доріг,
За Ваші натхненні спокуси
І темний рок,
За те, що Вам, мій демон крутолобый,
Скажу прости,
За те, що Вас - хоч розірвися над труною!
Вже не врятувати!
За цю тремтіння, за те, що - невже
Мені сниться сон? -
За цю іронічну принадність,
Що Ви - не він.
Тим часом навколишній світ вступає у низку воєн і соціальних катаклізмів. 1 серпня 1914 року Німеччина оголошує війну Росії. Починається кривава Перша світова війна. На тлі панувала в більшості друкованих видань анти-німецької риторики різким контрастом звучить голос Цвєтаєвої, яка не вважає за потрібне приховувати свою симпатію до ворожої і проклинаемой відтепер країні:
Ти світу віддана на цькування,
І рахунку немає твоїм ворогам,
Ну, як же я тебе залишу?
Ну, як же я тебе зраджу?
І де візьму благоразумье:
"За око - око, кров за кров", -
Німеччина - моя безумье!
Німеччина - моя любов!
У фатальному 1917 році у Марини Цвєтаєвої народжується друга дочка, Ірина. Вона помре від голоду у віці трьох років у дитячому притулку. Біографи зазначають, що Марина Іванівна не відчувала до молодшої дочки теплих почуттів, вона, як коли-то її власна мати, чекала сина... Тяготи революції та громадянської війни Цвєтаєва переживала в Москві. Сергій Ефрон був в армії і зв'язок з ним на довгий час перервалася. Про ставлення Цвєтаєвої до братовбивчої смуті добре говорять написані в грудні 1920 року фантасмагоричні рядки:
Ох, грибок ти мій, грибочок, білий груздь!
То хитаючись голосить в полі - Русь.
Допоможіть - на ногах нетверда!
Затуманила мене кров - руда!
І справа і зліва
Криваві зеви,
І кожна рана:
- Мама!
Та тільки й це
І виразно мені, п'яної,
З утроби - і в черево:
- Мама!
Всі рядком лежать --
Не развесть межею.
Подивитися: солдат.
Де свій, де чужий?
Білий був - червоним став:
Кров зачервонила.
Червоним був - білий став:
Смерть побілила.
У 1922 році Цвєтаєва дізнається, що Сергій Ефрон живий і знаходиться в Празі. Недовго думаючи, вона оформляє документи і їде в еміграцію.
Змінюють один одного міста: Берлін, Прага, і, нарешті, Париж, роман з Костянтином Родзевичем, народження в 1925 році сина Георгія - ось основні події цветаевской життя тих років. В 1928 році в Парижі виходить останній прижиттєвий поетична збірка Цвєтаєвої «Після Росії». Ще була пристрасна листування, своєрідні «епістолярні романи» з Борисом Пастернаком і Райнер-Марія Рільке. Примітно, що одну зі своїх останніх віршів Рільке присвятив саме Цвєтаєвої.
О, ці втрати Всесвіту, Марина! Як падають зірки!
Нам їх не врятувати, не заповнити, який би порив не здіймав нас
Увись. Всі смерено, все постійно в космічному цілому.
І наша раптова загибель
Святого числа не зменшить. Ми падаємо в першоджерело
І, у ньому исцелясь, повстаємо.
Так що ж все це? Гра невинно-проста, без ризику, без імені, без знахідок? -
Хвилі, Марина, ми - море! Глибині, Марина, ми - небо!
Ми - тисячі весен, Марина! Ми - жайворонки над полями!
Ми - пісня, догнавшая вітер!
У тридцяті роки Цвєтаєва пише, в основному, прозу. Вона публікує спогади про Максиміліана Волошина, Андрія Білому, Михайла Кузмине. Виходять оповідання і повісті «Будинок біля старого Пимена»(1934), «Мати і музика»(1935), «Мій Пушкін»(1937). Гонорари від письменницької діяльності стають чи не єдиним доходом, який існує сім'я. «Ніхто не може уявити бідності, в якій ми живемо» - скаржиться у ті роки Цвєтаєва. У віршах 30-х років звучить глибоке самотність, розчарування в житті і, в той же час, непохитна впевненість у своїй особливій місії.
Туга за батьківщиною! Давно
Викрита морока!
Мені абсолютно все одно -
Де абсолютно самотньою
Бути, за яким камінню додому
Брести з кошелкою базарній
В будинок, і не знає, що мій,
Як госпіталь або казарма.
Не обольщусь і мовою
Рідним, його закликом молочним.
Мені байдуже - на якому
Непонимаемой бути зустрічним!
(Читачем, газетних тонн
Глотателем, доильцем пліток...)
Двадцятого століття - він,
А я - до всякого століття!
Проте в 1937 році в СРСР повертається Аріадна, а потім туди ж змушений бігти замішаний в політичному вбивстві Сергій Ефрон. В червні 1939 року в Москві виявляється і Марина Цвєтаєва з сином. Але вже в серпні цього року співробітники НКВС заарештовують її старшу дочку, а в жовтні - дружина.
Кінець 1939 року і весь 1940 рік Цвєтаєва провела в мандрах по знімних хатах, клопоти з приводу заарештованих близьких (відомо про двох її листах, надісланих на ім'я Лаврентія Берії 23 грудня 1939 року і 14 червня 1940 року), і заробітками на життя перекладами. Останньою її роботою на літературному терені стали переклади Федеріко Гарсія Лорки. Збірка віршів, який повинен був вийти в Гослитиздате, отримавши негативну рецензію критика Корнелія Зелінського, так і не побачив світло. Як це нагадує до болю знайомий булгаковський сюжет c критиком Латунским!
А потім була війна, евакуація. Було (або не було) легендарна історія з мотузкою від Бориса Пастернака. Було і відому заяву з проханням влаштуватися посудомийкою в їдальні Літфонду в Чистополе, підтримане більшістю голосів літераторів... 31 серпня 1941 року в Єлабузі Марина Іванівна Цвєтаєва звела рахунки з життям.
Знаю, помру на зорі! На якій з двох,
Разом з якою з двох - не вирішити за замовленням!
Ах, якщо б можна, щоб двічі мій смолоскип погас!
Щоб на вечірній зорі і на ранковій відразу!
Танцюючим кроком пройшла по землі! - Неба дочка!
З повним фартухом троянд! - Ні паростка не наруша!
Знаю, помру на зорі! - Яструбину ніч
Бог не пошле за мою лебедину душу!
Ніжною рукою відвівши нецелованный хрест,
У щедре небо рванусь за останнім привітом.
Проріз зорі - і у відповідь посмішки проріз...
Я і в передсмертній гикавці залишуся поетом!
Сергій Курбатов, Центр російських та євразійських досліджень Університету Упсали (Швеція)