Життя "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТО

В Станиці Луганській знаходиться єдиний пункт пропуску в Луганській області (фото Олександр Кохан)
В Станиці Луганській знаходиться єдиний пункт пропуску в Луганській області (фото Олександр Кохан)

Жителі прифронтових територій намагаються забувати про війну. За допомоги волонтерів і міжнародних організацій вони намагаються відремонтувати свої будинки, школи, лікарні та повернутися до нормального життя. Але близькість до лінії розмежування в зоні АТО вносить свої корективи. Як живуть "на нулі" - у матеріалі РБК-Україна.

Незважаючи на те, що навіть у тих українських населених пунктах, які знаходяться близько до лінії розмежування, ось вже два роки немає активних бойових дій, жителі прифронтових міст не можуть самостійно впоратися з наслідками війни. Вони відновлюють свої будинки і інфраструктуру або власними силами, або за допомогою міжнародних організації та волонтерів.

З Міжнародним комітетом Червоного Хреста (МКЧХ) РБК-Україна вирушило в Станицю Луганську і Попасну - населені пункти Луганської області, які перебувають фактично "на нулі". Чим ближче до лінії розмежування, тим ознаки війни помітніші. Якщо в Попасній, яка всього в чотирьох кілометрах від фронту, люди думають про те, як утримати молодь, де шукати роботу і бояться, щоб війна не повернулася, то в Станиці Луганській ситуація абсолютно інша. Багато жителів цього селища, через яке пройшла лінія розмежування, все ще не можуть повернутися до свої зруйнованих осель. Як живуть люди "на нулі" і чого чекають від своєї країни - в матеріалі РБК-Україна.

"Повинні переконатися, що люди живі"

Зараз в невеликому селищі Станиця Луганська офіційно проживають 13 тисяч осіб. Ці цифри не особливо відрізняються від тих даних, які були до війни. В основному – за рахунок переселенців з окупованих районів Донбасу. Насправді населення Станиці не перевищує восьми тисяч. Оскільки селище не просто розташоване біля лінії розмежування, а фактично, частково знаходиться в нейтральній ("сірій") зоні, тут діє єдиний в Луганській області пункт пропуску через лінію фронту. У 2014-2015 роках в Станиці велися активні бойові дії, в результаті її околиці нагадують місячний ландшафт, і навіть метровий шар снігу не може приховати воронки від вибухів. Цю частину селища місцеві називають "Сталінград".

Заступник голови Станично-Луганської РДА з соціальних питань Юрій Гриценко розповів кореспонденту РБК-Україна, що всього в Станично-Луганському районі зареєстровано понад 15 тисяч переселенців. За його словами, кожен день через пункт пропуску проходить до семи тисяч осіб. В основному це пенсіонери з окупованих територій, які у місцевому відділенні "Ощадбанку" проходять перереєстрацію, відкривають рахунки, щоб отримати "українську" пенсію. Заодно в Станиці ті, хто прийшли "з того боку", запасаються продуктами і ліками.

Але у МКЧХ інші дані. У Червоному Хресті порахували, що щодня через КПВВ в Станиці Луганській проходить близько 10 тисяч осіб. Іноді для того, щоб перейти на підконтрольний Україні бік, люди змушені стояти в чергах по 6-7 годин. При цьомуті, хто перейшли кордон, часто чекають вирішення своїх питань в різних відомствах і за два місяці, особливо, якщо це пов'язано з роботою Держміграційної служби, через яку жителі відновлюють документи.

- Ми повинні переконатися, що люди живі, - говорить Гриценко. - Черги в нас великі через це, приміщення не розраховані на таку кількість людей, вони скаржаться.

З обох боків переходу МКЧХ в листопаді 2017 року відкрив пункти обігріву та надання першої допомоги. Лілія, волонтер Червоного Хреста, розповідає, що за кілька годин до пункту обігріву звернулося майже півтисячі людей. І ця цифра не виняткова. Близько тисячі осіб, які переходять на підконтрольну територію, щодня звертаються до Червоного Хреста за допомогою. Люди приходять зігрітися, попити чаю, прийняти ліки, перекусити.

Життя "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОЧервоний Хрест надає допомогу жителям прифронтових районів (фото Олександр Кохан)

- У нас тут в основному люди похилого віку приходять, гіпертоніки, тиск міряють. Коли черги, хитрують, згадують старі болячки, щоб швидше їх провели на ту сторону. А так, серйозних випадків у нас мало, - розповідають чергові фельдшери.

За словами медиків, вони забезпечені ліками та витратними матеріалами, отримали від Червоного Хреста дефібрилятор. Він необхідний, так як швидка допомога не може під'їхати безпосередньо до медпункту.

Життя "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОЖиття "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОЖиття "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОЖиття "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОЖиття "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТО

До пункту обігріву в Станиці Луганській щодня звертаються близько тисячі чоловік (фото Олександр Кохан, Олег Грищак)

"Петрушка" з пенсіями

72-річний Віктор Михайлович теж зайшов у пункт обігріву на зворотному шляху з Станиці в окупований Довжанськ (раніше – Свердловськ, Луганська область). Через великі черги він добирався близько чотирьох годин для того, щоб, за його словами, "відзначитися на Україні". Раз у два місяці - офіційно 59 днів - жителям окупованого Донбасу потрібно відмічатись на підконтрольній території. Віктор, що з його слів все життя пропрацював водієм, ось вже майже два роки не отримує "українську" пенсію. Він сподівається, що коли-небудь уряд відновить йому виплати, які з незрозумілих для пенсіонера причин припинилися. Старий цих причин не знає, але каже, що і раніше регулярно відзначався в Станиці. До війни він отримував пенсію в 1375 гривень.

- А на "тій стороні" вам яку пенсію платять?

- Отримую 2970 рублів (близько 1,5 тис. гривень; нагадаємо, окупаційні власті ввели на захопленій території російський рубль, - ред.). Це мені "ті" платять. А "ці" не платять нічого. Як так - 51 рік безперервного стажу? Прикро.

Хто буде платити йому пенсію, і в якій державі він буде жити, 72-річному Віктору неважливо. Головне, щоб "дали з Божою допомогою померти своєю смертю в своєму будинку, і не жебраком".

- Якщо по-чесному, то люди у нас більше підтримують "місцевих". Тому, що Україна відмовляється від нас, - відверто каже Віктор Михайлович.

Люди, які прийшли за "українською" пенсією з окупованих районів, розповіли РБК-Україна про існування своєрідного бізнесу щодо повернення їм пенсійних виплат з підконтрольній території. За їх словами, існує можливість відновити українську пенсію "за гроші". Правда, скористатися такою "схемою" – недешеве для старих задоволення.

- Є хитрі, які збирають групи по 10 чоловік (на окупованій території, - ред.). В середньому, кожен платить по 5-6 тисяч гривень. Їх і "протягують" (на підконтрольній території, - ред.). І через місяць-півтора починає їм приходити пенсія і навіть за ті місяці, коли вони її не отримували. Ось така петрушка.

- Я цю петрушку знаю, - вторить йому 77-річна Валентина Кузьмівна, яка прийшла в Станицю відзначитися і оформити документи для отримання допомоги за померлого чоловіка.

- Є такі, що оформляють по совісті, а є, що гроші беруть. Люди річну пенсію платять, щоб отримати "українську". Збирають по 10-15 чоловік. Бабки-то у нас малограмотні.

- А як вам живеться в Луганську?

- Погано. Пенсії мізерні, а ціни - ахові. Плотницький був, зараз Пасічник став (представники так званих влади нелегітимних "республік", - ред.). Влада прийшла - пішла, а ми все ті ж. Ми люди похилого віку, що ми можемо змінити? Молоді адже поїхали, - розповідає Валентина, яка сама виїхати з Луганська не може, адже на підконтрольній території їй ніде жити.

Ліжка є – лікарів немає

Головний лікар Станично-Луганської районної лікарні Валерій Іванов не скаржиться на відсутність медикаментів і не на велику кількість пацієнтів. У лікарні, морг та пральня якої були зруйновані снарядами і відновлені МКЧХ, серйозна нестача лікарів і медичного персоналу. За словами головлікаря, зі 120 співробітників зараз працює 64 людини, а з 200 ліжок в стаціонарі зайнято 160. В лікарні функціонують всі відділення, окрім пологового.

Життя "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОВалерій Іванов вважає, що основна проблема лікарні в Станиці - нестача персоналу (фото Олександр Кохан)

- Населення повертається. Сподіваємося, лікарня запрацює. Допомагають медики-волонтери. Приїжджали з різних регіонів, але з тих лікарів, які виїхали до Луганська, не повернувся жоден. Вони залишилися працювати на тій стороні. Ніякого особливого статусу нам не дають. Ми подавали списки співробітників, які тут працювали під обстрілами, нікому нічого не дали. Більше того, через скорочення бюджету, лікарям не можна платити більш ніж півтори ставки. Це п'ять тисяч гривень. Так що зарплатами нам сюди лікарів теж не заманити. Хоча нам обіцяли підняти зарплату.

Валерій Іванов каже, що в лікарню періодично надходять люди з вогнепальними пораненнями або ті, хто підірвався на мінах. Але кількість випадків головлікар назвати відмовляється, уточнивши лише, що останній "такий пацієнт" надходив до них місяць тому.

За даними червоного хреста, за останні два роки, на підконтрольній території Луганської області від наслідків війни постраждали близько 40 осіб.

Життя "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТО

Під час обстрілу в лікарні в Станиці були зруйновані морг та пральня (фото Олег Грищак)

Життя триває

Станиця Луганська досі не оговталася від обстрілів 2014-2015 років. Багато будинків зруйновані повністю, а деякі потребують ремонту після попадання снарядів. Влітку 2015 року Валерій і Тетяна – сусіди по вулиці Лермонтова - майже одночасно позбулися даху над головою. Валерій розповідає, що коли в будинок потрапив снаряд, його сім'ї не було в селищі.

- Подзвонили сусіди, сказали, що будинок згорів, - розповідає Валерій, який тоді з сім'єю виїхав з селища. - Дуже прикро було, нещодавно закінчили ремонт.

А ось його сусідка Тетяна в момент обстрілу перебувала в Станиці. Від вибухів її сім'я ховалася в підвалі.

- Вдень жили у себе, займалися теплицями, на ніч їздили до друзів, - розповідає Тетяна. - В січні 2015 року у нас здали нерви, ми поїхали до батьків у Луганськ. Прикро, всю війну просиділи вдома, а "прилетіло" в перемир'я. Ми повернулися додому, коли відкрили КПВВ. Все розбито, теплиці розбиті. А ми з них годувалися. Але все одно додому хочеться, де б не жив. Сусіди у нас деякі поки не повертаються, але коли спокійніше буде, повернуться.

Життя "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОМешканка Станиці Тетяна чекає допомоги від України (фото Олег Грищак)

Будинки Тетяні і Валерію допоміг відбудувати МКЧХ – у місцевої влади грошей немає, а для постраждалих це непідйомні витрати. До того ж повернутися в Станицю можуть не всі. Ті, у кого житло виявилося "на нулі", бояться, що ремонт може виявитися марним, і в будинок у будь-який момент знову прилетить".

Люди, які пережили обстріл і втратили дах, вважають, що винні "і ті, і ті" - так називає сторони військового конфлікту на Донбасі Тетяна.

- Ви зрозумійте, я ж не бачила, звідки "прилетіло" в мій будинок. Не знаю, кого звинувачувати, ми ж один народ! Навіщо ця війна? Ми ж нормально жили тут, добре. І зараз теж хочеться жити добре, хочеться ясності.

Але запитань більше у жінки все-таки до України, ніж у проросійським сепаратистам:

- Я - українка і люблю свою країну. А ось чи любить вона мене? Ось де Україна, коли вона мені потрібна? Коли нам вдома розбомбило, прийшли норвежці (NRC - Норвезька рада у справах біженців, - ред.), прийшов Червоний Хрест допомагати. А в селищній раді дали лише 2500 гривень на відновлення будинку. Але життя триває, війна забувається...

Життя "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОЖиття "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОЖиття "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОЖиття "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТО

Станиця Луганська постраждала від обстрілу в 2014-15 роках (фото Олег Грищак)

Стали ближче

Після Станиці – приїжджаємо в Попасну. Це місто, в якому багатоквартирний житловий фонд зараз виглядає практично неушкодженим. Але це певною мірою ілюзія, оскільки Попасна швидше відновлюється, ніж Станиця - позначаються чотири кілометри відстані від лінії фронту. Мер міста Юрій Онищенко розповідає, що в Попасній під час активних бойових дій було пошкоджено 1900 приватних будинків, з них 60 - повністю знищені. Але на сьогодні відновлено лише вісім. При цьому в місто поступово повертаються мешканці: під час обстрілу чисельність проживаючих у населеному пункті не перевищувала трьох тисяч осіб, тоді як у мирний час населення Попасній становила 22 тисячі. Онищенко уточнив, що зараз у місті проживає 16 тисяч чоловік, з яких 1,5 тисячі - переселенці.

Попаснянський мікрорайон Черемушки ближче інших районів до лінії розмежування - з вікон будинків жителі бачать територію так званої ЛНР. І в 2014-2015 роках саме цей район міста максимально постраждав, житловий фонд був практично знищений, а водонапірну вежу зруйнував снаряд. Зараз інфраструктура Черьомушок відновлена на 80-85%, і на місці водонапірної вежі збудовано два нових за кошти МКЧХ.

З вікон попаснянської школи №1 також видно непідконтрольну територію. До війни в ній навчалося 365 дітей, а зараз – 240. За словами директора школи Віктора Шуліка, коли були обстріли, класи були порожні - вчитися продовжували тоді лише 20 осіб. Зараз в школі, говорить директор, проблем з нестачею вчителів немає, її відвідують, в тому числі, діти з сімей, що переселилися в Попасну з окупованої території. "Ще чотири школяра з Луганська навчаються в установі дистанційно. Здавати іспити приїдуть сюди. Тут і отримають атестати", - говорить Шулік.

Життя "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОЖиття "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОЖиття "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОЖиття "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОЖиття "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОЖиття "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТО

Вчителі школи в Попасній кажуть, що війна на Донбасі їх зблизила з учнями (фото Олександр Кохан)

Вчителі розповідають, що учні з високою успішністю виїхали з Попасної. Що залишилися в місті школярів війна змінила, кажуть педагоги, покращилася дисципліна.

- Ми з дітьми стали ближче, - каже вчитель англійської мови Ольга Анатоліївна. - Вони часто з нами радяться з якихось особистих питань, по навчанню. Ми з ними спілкуємося на рівних.

Всього в школі 15 одинадцятикласників. Після закінчення залишатися в Попасній багато з них не хочуть: підлітки просто не бачать можливостей для реалізації в рідному місті. "Я хочу зробити свою країну краще, - розповіла РБК-Україна учениця випускного класу Аліна, яка мріє вступити до Харківського університету внутрішніх справ і стати слідчим. - Але в Попасній у мене не буде такої можливості".

У попаснянському дитячому садку ситуація дещо інша. За словами завідуючої Олени Чуприни, до війни вони не могли прийняти всіх дітей в дитсадок, адже на 140 місць претендувало 157 осіб. Зараз, навпаки, садочок відвідує 80 дітей, зате вихователі не роз'їхалися. За весь час конфлікту звільнилося лише чотири співробітника.

Незважаючи на те, що з допомогою волонтерів і МКЧХ відремонтований дитсадок після обстрілу, у будівлі є серйозна проблема, каже Чуприна. І ця проблема – відсутність підвалу. У разі небезпеки вихователям з дітьми нічого не залишається, як ховатися у глухих коридорах на першому поверсі.

- Діти ще маленькі, і всі сприймають як гру. Коли були вибухи, ми їм говорили, що або щось впало, або грюкнули двері, - розповідає вихователь Світлана.

Щоб вберегти дитячу психіку, кожен виховати придумав свою гру, яка дозволяє швидко організувати дітей і направити їх в безпечне місце.

- Я кажу дітям, що вони - мишки. І що в момент, коли наближається небезпека, я кажу їм "мишки, ховайтеся від кішки". Це означає, що вони повинні кинути всі свої заняття і йти за мною, - каже Світлана.

Життя "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОВ 2015 році на територію попаснянського дитсадка "прилетів" снаряд (фото Олег Грищак)

Живуть надією

За даними червоного хреста, в Україні 1,5 тисячі осіб вважаються зниклими без вести через конфлікт на Донбасі. У Слов'янську (Донецька область) РБК-Україна зустрілося з родичами зниклих.

Жінка старше п'ятдесяти, яка представилася Мариною Анатоліївною, у якої 3,5 роки тому у вже звільненому Слов'янську пропав син Євген, відмовляється говорити про нього на камеру. Боїться, що її знову обдурять.

- Коли мій Женя пропав, я спілкувалася з журналістами. Після цього мені подзвонили з Луганська і зажадали викуп за сина. Я віддала частину грошей – дві тисячі гривень, але зі мною просто перестали виходити на зв'язок. Один раз телефонували з Києва, говорили, що Женя там. На цей раз просили заставу в 4,5 тисячі. Я приїхала, але зрозуміла, що мене знову обдурили. Вони не давали поговорити з сином, зі мною під виглядом Жені говорив інший чоловік. Розповідали, що Женя поранений, скидали фото людини в бинтах, але це був не мій син.

Життя "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТО

Марина не втрачає надію знайти свого зниклого безвісти сина (фото Олег Грищак)

За словами матері, Євгенія викрали з власної квартири в липні 2014 року, незабаром після того, як Україна повернула контроль над Слов'янськом. Викрадачі, яких побачили сусіди Марини, в камуфляжі без розпізнавальних знаків, в балаклавах і з автоматами вивели її сина на вулицю і відвезли на його ж автомобілі. Євген сам відкрив двері викрадачам – слідів злому не виявлено.

Марина стверджує, що її син не підтримував сепаратистів, але вважає, що причина зникнення сина не пов'язана з його громадянською позицією. Мати думає, що, ймовірно, викрадачі викрали його, зазіхнувши на новий спортивний автомобіль Євгенія. Втім, пояснити, чому, в такому разі грабіжники просто не забрали машину, вона не змогла. Друга версія викрадення, до якої схиляється Марина, минуле її сина – до 2010 року Євген працював у міліції.

- Коли син пропав, я написала заяву, міліція відкрила справу. Воно там три роки лежить. Я їздила і в СБУ, і в МВС в Київ. Зверталася і на "той бік", але відповіді не отримала. У минулому році зважилася, і здала біоматеріал на тест ДНК, боялася отримати збіг з неідентифікованими загиблими. Три місяці очікування були найважчими. Коли отримала негативну відповідь, знайшла нову надію.

У моргах України, за даними червоного хреста, зараз неідентифіковано останки більше тисячі людей. Комітет допомагає родичам зниклих без вести провести аналіз ДНК і звіряє їх з зразками загиблих, чия особистість не встановлена.

Поки правоохоронні органи допомогти Марині не можуть, але вона не втрачає надію: "Зверталася до ворожок. Кажуть, що живий, - каже мати, ледве стримуючи сльози. - Звичайно, може мені кажуть, що я хочу почути. Але коли немає жодних від Жені звісток, ці слова дають мені надію".

У 28-річної Даші Сухорукової в Слов'янську в серпні 2014 пропав батько Олександр після того, як її батьки повернулися з Харкова до визволеного від бойовиків міста.

- До нас приїхали на машині без номерів озброєні люди в камуфляжі без розпізнавальних знаків і забрали тата. Вони не сказали навіщо, чому і куди його везуть. Мама, коли пішла в поліцію писати заяву, каже, що побачила у відділенні тих людей, які його забрали. У поліції заяву спочатку не прийняли, поки ми в прокуратуру не звернулися. Потім сказали, що не знають, хто це був, і що ті люди там не працюють.

Життя "на нулі": як живуть українці на лінії розмежування в зоні АТОДарина не вірить, що її зниклий без вести батько повернеться додому (фото Олександр Кохан)

Дівчина не розуміє, кому і навіщо міг знадобитися її батько. За словами дочки, він не підтримував ні бойовиків, ні українських військових, не робив гучних політичних заяв. Даша, як і Марина Анатоліївна, пройшла ДНК-тест, але збігів серед загиблих не отримала. Та в те, що її батько живий, вона вже не вірить: "Мама ще сподівається, я ж думаю, що його вже немає серед живих. Розумієте, він останнім часом багато пив, здоров'я у нього не дуже було. Він потребував медичної допомоги".

Найскладніше, за словами дівчини, відсутність будь-якої інформації. - Я часто думаю за що його не стало.

On Top
Продовжуючи переглядати www.rbc.ua, ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом, і погоджуєтеся з Політикою конфіденційності
Пропустити Погоджуюся