Війна гне своє: як живуть звичайні люди на лінії зіткнення перед перемир'єм

Гуманітарна допомога як привід для конфлікту

- Мені просто цікаво - хто подає списки?! Скільки ми ще будемо терпіти - тим годиться, тим не годиться, на тих накладено! У людей по 2-3 акта - нічого їм не положено, повбивало - нічого не треба! - істерично кричить Ганна, стоячи посеред кабінету амбулаторії в Курдюмовке, на її обличчі і тілі видно сліди від численних опіків. - Вугілля не купити, дров не купити! Нам не треба допомоги, я без допомоги жила і ходила працювати! Хай заберуть, хай не бомблять! Та хай воно все зникне! Хай ще кілька разів бомбануть Курдюмовку і подивлюся, кому "положено"! Я зараз ляжу пластом і жодна машина (з гуманітарною допомогою - ред. ) не проїде!

- Анютка, випий заспокійливого! - жалібно просить молоду жінку місцевий фельдшер Тетяна Теплюк. - Бачите, увесь такий народ, що робити... Але це крик душі! Я не знаю, як їй допомогти, і таких у селі у нас дуже багато.

Ганна вилітає з кабінету, але залишається в коридорі амбулаторії. Звідти й далі лунають її крики та прокляття. Фельдшер Тетяна Миколаївна розповідає, що в селищі міського типу, що знаходиться в 10 кілометрах від лінії розмежування, назріває бунт - місцеві жителі не задоволені тим, як розподіляють гуманітарну допомогу. Минулого тижня в Курдюмовці виникла, як каже медсестра, "складна ситуація".

- Один чоловік закидав гранатами сусідній будинок, - пояснює вона. - Алкашам, які тупо п'ють, дали 7,5 тисяч гривень - ні дров не купили, ні вугілля і ще вкрали кролика в одного хлопчини. Той прийшов і закидав їх "лимонками". Де він їх взяв - невідомо.

Працювати фельдшеру через постійні розборки тут теж моторошно - частину будівлі позаду займає пошта, на якій і роздають гуманітарну допомогу. Але Теплюк продовжує кожен день ходити на єдиний автобус, який о 5 годині ранку відправляється з Торецька, де вона живе, і добирається на роботу в Курдюмовку за 20 кілометрів від міста. Зараз закінчується ремонт будівлі амбулаторії, який провели за рахунок коштів МКЧХ. Тетяна Миколаївна мріє про те, що її амбулаторія буде "європейського рівня", але поки що вийшло тільки утеплити будинок і відремонтувати дах.

Покрівля була частково зруйнована від осколків снаряда, що розірвався в 10 метрах від будівлі в середині минулого року. Амбулаторію обігрівають за допомогою звичайної грубки, якій вже близько 70 років, тепло від неї неможливо розподілити по всьому невеликому приміщенню і там сиро. Незважаючи на всі труднощі, фельдшер звітує, що в Курдюмовці вона наглядає за 600 хворими. Найбільше серед її пацієнтів людей похилого віку, які часто звертаються до неї з підвищеним тиском. Тетяна Миколаївна каже, що гіпертонічні кризи у них в основному через близькі розриви снарядів. Всього за часи військових дій в Курдюмовці загинуло 6 осіб. Когось розірвало снарядом при доїнні корови, хтось вийшов покурити, когось осколками вбило при рубанні дров. Останній випадок стався у лютому - осколок пробив в будинку кілька дверей і потрапив у 15-річного підлітка.

- Я сказала вам полежати, - вичитує Теплюк одну з пенсіонерок, які зібралися біля задньої частини амбулаторії в очікуванні гуманітарної допомоги. - Куди ви стоїте? У вас же тиск 220 на 120!

Але ніхто на її заклики не реагує - хтось чекає продуктів і засобів гігієни, інші прийшли з'ясувати, чому їм відмовляють у видачі гуманітарної допомоги.

За цим всім спостерігає кочегар Тетяна, яка намагається обігріти амбулаторію залишками вугілля. Вона живе в сусідньому з Курдюмовкою селищі Зеленопілля. Але за її словами, всі їх там кинули, і ніхто не привозить їм ніяких гуманітарних наборів, хоча війна у них теж йде.

Ще в 2014 році на її подвір'ї розірвався снаряд і пошкодив будинок. Найбільше вона нарікає на дороге вугілля, якого вона потребує, щоб обігріти свій будинок. На сезон їй треба близько 4 тонн, а це - 15 тисяч гривень, при тому, що пенсія у неї - 1300 грн. Але їй доводиться купувати дешеве вугілля і дрова, на які вона заробляє протягом усього року, продаючи саджанці, троянди і полуницю з власного городу.

- У нас лісопосадок навколо селища вже немає, все попилено, - розповідає пенсіонерка. - Звичайно, люди бояться, що можуть в лісах на снаряді підірватися, але гроші роблять своє, не замерзати ж нам. Не забувайте нас!

Тим часом до амбулаторії під'їжджає легкова машина, з якої виходять дві дівчини зі списками в руках. Через кілька хвилин натовп, в якому починаються сварки при з'ясуванні хто за ким стояв у черзі, пересувається до сусіднього з амбулаторією двору. Знову на вулиці з'являється Ганна, яка відчайдушно хоче добитися допомоги. Після розмови протягом декількох хвилин з представниками благодійної організації вона з сердитим обличчям і швидкими кроками відходить від машини.

- Я не принижуватимуся, я їм ще покажу! - нервово вигукує жінка, ховаючись в сусідньому провулку.

На лінії вогню

Наближаючись до селища Майорськ, відразу видно, що лінія розмежування недалеко і жителі постійно знаходяться поблизу, а іноді і в епіцентрі бойових дій. Вікна практично всіх приватних будинків забиті і заставлені важкими дерев'яними або залізними щитами. Деякі жителі, які не змогли захистити себе таким чином від осколків і куль, привалили до віконних прорізів стовбури спиляних дерев. Є в селищі і пошкоджені снарядами будинку, на місці деяких з них - обвуглені руїни.

За контрольно-пропускним пунктом в'їзду та виїзду "Майорськ" -  п'ятиповерхівка, в якій дуже складно знайти вцілілі шибки. Частина вікон під'їзду повністю вибиті, деякі з них забиті фанерою, яка часто прошита кульовими отворами. Дах будинку пошкоджений снарядами і жителям постраждалих верхніх поверхів доводиться вічно жити з розставленими по квартирі відрами і чорною пліснявою на стінах.

За словами одного з мешканців п'ятиповерхівки, пенсіонера Михайла, до війни в будинку були заселені усі 50 квартир. В особливо важкий час до середини 2015 року, коли в будинку не було ні світла, ні води, жилими були лише 8 квартир. Виживали люди за рахунок гуманітарної допомоги, що видається, в тому числі, і МКЧХ. Але випадків мародерства з зачиннених квартир, як кажуть місцеві мешканці, у них в будинку не було. Зараз люди почали повертатися, будинок вже наполовину заселений. За цей час від хвороб і холоду померло кілька його мешканців.

- Один не витримав і повісився. Його шукали , а знайшли лише за 40 днів, коли сніг почав сходити, он там за вагонами, - вказує старий на залізничні колії, які на видніються вдалині перед будинком.

Звідси до позицій так званої ДНР - кілометр, а звідти рукою подати до окупованою багатотисячної Горлівки. Поруч стоять українські війська.

- По цих позиціях б'ють - долітає до нас. Тому ти весь час у напруженні, але найстрашніше, коли починають стріляти з обох сторін, - ділитися своїми переживаннями Михайло.

- А куди я поїду? Ось моя квартира, - вказує на побиті віконні рами на першому поверсі ще один мешканець будинку, пенсіонер Євген. - Ремонт зробив, а що толку - побили вікна, двері, куди я можу поїхати?

Вдалині чути розрив снаряду.

- Он, вже бухають, - спокійно реагує Євген, який, здається, більше переживає за розбиті шибки балкона і не вивезене протягом кількох років сміття , ніж через вибух.

Фото: пенсіонер Євген не збирається залишати свою квартиру в будинку, який знаходиться постійно під обстрілами

- У мене 1270 грн пенсія, Червоний Хрест продукти дає, Ахмет дає ( Рінат Ахметов - ред.), - розповідає ще одна мешканка будинку, пенсіонерка Людмила, яка також нікуди з власної квартири не їхала. - Вистачає, заєчка, а що робити? Аби не стріляли, ми вже звикли до всього.

- А що це таке? Чия ковбаса? - перериває розмову жінка, яка виходить з під'їзду. - Нам вже ковбасу кидають у під'їзди.

- Чия ковбаса не знаю, - статечно відповідає тій Людмила.

За кілька хвилин ковбасу і сумку, в якій вона лежить, забирає чоловік, а Людмила йде віддавати документи в єдиний місцевий магазин, в якому всі можуть залишити свої довідки для оформлення субсидій.

Тим часом Михайло погоджується показати квартиру в останньому під'їзді на п'ятому поверсі, в якому, за його словами, був "Правий сектор". Він каже, що добровольці жили там довго, все тому що огляд з квартири в різні боки гарний. Спочатку вони звідти вели спостереження, потім вже і стріляли. З балкона спорожнілої та розгромленої квартири позиції дійсно добре проглядаються.

- Обережно - можна, але обережно, - каже з побоюванням пенсіонер на запитання одного з журналістів вийти на балкон. - Якщо снайпер влупить, то я не відповідаю.

Через безпосередню близькість лінії зіткнення постраждало і сусідня з п'ятиповерхівкою будівля колишнього дитячого садка. Половина крила приміщення повністю закрита, частина вікон обгоріли, частина - закладені цеглою. Про те, що раніше тут знаходився дитсадок, "кажуть" складені в ряд двоярусні дитячі ліжка, розкидані журнали відвідування і розмальовані стіни з фрагментами з мультфільму про кота Леопольда і неоднозначною, в умовах війни, намальованої фрази з нього "Хлопці, давайте жити дружно!". Зараз там - військово-цивільна адміністрація селища Зайцево. Журналістів і представників МКЧХ зустрічає її голова Володимир Веселкин і трьохкольоровий, з відрубаним хвостом, кіт Коша.

Глава адміністрації починає невеликий екскурс в історію населеного пункту. Зараз до Зайцево приєднані чотири вулиці селища Майорськ, яке до війни було частиною Горлівки. Однак частина Зайцево окупована. Але чітко розмежованій лінії там немає. За словами Веселкіна, одна вулиця підконтрольна Україні, а інша - вже ні і фактично розділ територій проходить по городах. Із-за поділу селища розриваються родинні зв'язки, навіть відвідування кладовища на непідконтрольної частини Зайцево займає багато часу. Зараз дорога до нього через всі блокпости сепаратистів займає, в кращому випадку, три години. Раніше, до війни, на машині можна було доїхати туди за кілька хвилин.

Особливо страждає від обстрілів частина селища, яка називається Жованка. До війни ця місцевість була мальовнича, а зараз вона перетворюється в руїни. Якщо треба зібрати його мешканців, скажімо, коли привозять гуманітарну допомогу, то про це, буквально по трубах, повідомляє одна з місцевих вчительок - вона голосно стукає по газопроводу. Цей звук, який чути мешканцям, і збирає їх разом. Незважаючи на постійні обстріли залишати район люди не збираються - і досі там живе близько 150 осіб.

- Після обстрілу минулого тижня поруч з будинком мого співробітника згорів будинок, - розповідає Веселкин. - Ми хотіли забрати звідти його батьків та їх речі. Батьки речі віддають - холодильник, телевізор, килими згортають. Кажуть, що якщо, не дай бог, будинок згорить, то це хоч залишиться, а самі відмовляються їхати. Ті, хто хотів, той давно вже поїхав.

Зараз Володимир Веселкин хоче через суд домогтися визнання всіх будинків на території селища власністю територіальної громади Зайцево. За документами власність й  досі відноситься до Горлівки, тому добитися фінансування з держбюджету, наприклад, ремонту дахів або опалення - неможливо. Зараз це проводиться за рахунок благодійних організацій. Крім того, в Зайцево треба вирішити і питання електропостачання та водопостачання, які надходили сюди з Горлівки. А ось з доступом до інформації у його жителів проблем немає, правда, в разі якщо в будинках є світло. Глава військово-цивільної адміністрації навіть знає, яким  – українські чи сепаратистські ЗМІ - віддає перевагу той або інший житель селища.

- Якщо антени повернені і виходять на Горлівку, значить люди дивляться російські канали, якщо на Торецьк - значить українські, - каже Веселкин, посміхаючись. - Кожен дивиться те, що хоче побачити.

Не витримують  ані будинки, ані люди

Руйнування інфраструктури через війну видно не тільки по знищеним домівкам, але і по дорогах. Траса від Бахмута до Світлодарська зараз у величезних ямах, в тому числі і через виведення українських військ та важкої техніки з ними в лютому 2015 року з Дебальцево. В той момент не витримували навантаження багато об'єктів. За словами директора моргу в Бахмуті Руслана Федонюка, кількість убитих було таким, що їх не встигали вчасно забирати і відвозити. Тоді доводилося складати тіла один на одного в кілька рядів у вузькому приміщенні моргу, виносити їх взимку на задній двір за одноповерховим будинком.

Людям найближчих міст і селищ з Дебальцево доводилося жити, поки йшла ця операція, у підвалах. Жителька Світлодарська Юлія згадує, що у підвалі багатоповерхівки прожила майже два місяці. Їжу вони швидко готували на вулиці на мангалах і знову ховалися в сховище. Через сильні обстріл її родина змушена була залишити свій приватний будинок. Туди навідувався тільки її чоловік, щоб погодувати домашніх тварин. Прийшовши туди в черговий раз, він побачив замість будинку руїни – в будівлю було пряме попадання снаряду. В результаті чого знесло кілька внутрішніх стін, вилетіли шибки, обвалилась в декількох місцях стеля, а дах став схожим на решето. Уцілів тільки телевізор.

- Згадуєш все це, і знову ті емоції вспливають, - каже Юлія. - Ми жили, як могли, ставили тазики, де текло. Нам не під силу було зробити ремонт, навіть на дах не вистачило, але нам її восени Червоний Хрест повністю замінив.

Остаточно весь ремонт в будинку планують закінчити вже за кілька тижнів. Хоч Юлія і сподівається на краще, але не перестає хвилюватися. Через загострення конфлікту на Светлодарской дузі в грудні минулого року їх район знову постраждав від обстрілу.

- У підвалах хоч ти нижче рівнем знаходишся, а в своїх будинках - страшно, - каже вона.

Здається, що частина жителів міста Мар'їнка, з якого практично щодня приходять новини про обстріл, вже втомилися боятися. За словами 75-річного колишнього шахтаря Івана, який живе на вулиці Заводській, вони з дружиною у разі обстрілів нікуди вже не ховаються.

- Уб'ють так уб'ють, - відповідає пенсіонер. - Що в підвалі сидіти? Взимку в підвалі довго висидиш?

Фото: Колишній шахтар, житель Мар'їнки Іван найбільше переймається за долю своєї правнучки Марусі

В його будинку залишилося менше половини жителів, в основному пенсіонери. Але якими руйнуваннями і смертями може закінчитися може будь-який обстріл, нагадує їм сусідній будинок на Заводський,6. Його світлини часто вспливають у мережі, коли намагаєшся знайти в Інтернеті фото зруйнованих будинків на Донбасі. На шматку вцілілої стіни під номером будинку хтось написав чорною фарбою "Навіщо?"

За словами адміністрації Мар'їнського району, будинок відновленню не підлягає, його треба повністю зруйнувати. Вже є проект будівництва нового житлового будинку на його місці зі збільшенням розміру житлової площі на третину. Кошторис - 750 тис. євро. З держбюджету гроші поки відмовляються виділяти через близькість активних бойових дій. Чиновники сподіваються на допомогу міжнародних донорів.

Але Івана не турбує доля цього будинку, хоча він і задоволений тим, що йому змінюють вибиті шибки у його квартирі на першому поверсі. Але особливо він заводиться, коли згадує про свою правнучку Марусю.

- Як тільки починає стріляти - відразу ховається, - розповідає старий. - Що з цієї дитини буде, хто мені скаже? Нам-то все одно, але я ж за правнучку...

За появою представників МКЧХ стежать дві мешканки будинку Заводська,9. При наближенні людини в накидці з червоним хрестом вони відразу накидаються на нього, розпитуючи коли їм поміняють вікна. Дійсно, багато вікон у будинку вибиті або розбиті, хтось навіть до віконних шибок всередині квартири приклеїв ікони, сподіваючись на їх захист. З 24 квартир у цьому будинку живуть постійно тільки в 4-5 з них. Жінка середніх років Олена зі сльозами починає розповідати про обстріл минулого тижня, в результаті якого у неї побилися вікна - в п'ятий раз за весь цей час. Вона практично перестає говорити через сльози, коли згадує, що її квартиру вже обкрадали, коли вона виїхала з неї в 2014-му році.

- Ми їхали звідси , але в цю зиму просто не було сил пакувати валізи і виїжджати, так і страшно, - каже вона. - Ось у нас йдуть бойові дії, але у нас затопило підвал, там по коліно води! Он, бачите, як його стіни пошкоджені осколками. Як вибігти туди, добіжиш? Де гарантія...

- ...Де гарантія, що поки я до підвалу добіжу, мене тут швидше вб'є, ніж у квартирі привалить! - підхоплює її слова сусідка, пенсіонерка Галина. - Ніде ти нікому не потрібен. Коли ж буде цьому кінець? Я народилася, коли була війна, доведеться помирати, напевно, на війні.

Школа за кілометр від передової

В умовах війни в Мар'їнці живе і міська школа №2. Практично всі вікна, де на половину, а де на третину, закладені мішками з піском, які захищають від дрібних осколків і куль. Самі шибки затягнуті спеціальною армованою сіткою. При попаданні, наприклад, кулі у вікно, вона не дає склу розсипатися і поранити школярів. На зовнішній стіні будівлі розклеєні стрілки, які вказують напрям до сховища. Всередині самої будівлі можна побачити також червоні і зелені смужки по стінах. За словами директора школи Людмили Панченко, в разі обстрілу дитина не може зупинятися біля червоної стрілки, тому що там небезпечно. Раз на два тижні проводять тренування в школі, за яким дається навчальна тривога. Діти намагаються максимально організовано спускатися за визначеними маршрутами до сховища. Якщо вони розуміють, що не встигають, то залишаються в тих місцях, де найменша небезпека, можуть лягти на підлогу. При цьому кожного з батьків учнів вчителі не обдзвонюють - є група батьків, яка переповідає вже іншим, що не варто панікувати або терміново забирати дітей зі школи. Це робиться також для того, щоб самі дорослі не постраждали. В останній раз, 2 лютого, через сильний обстріл майже 160 учням довелося просидіти в сховище протягом двох годин.

- За півтори хвилини всі спустилися в сховище, - згадує Панченко. - Я вже не боюся таких ситуацій, ми багато чого бачили, але в цей раз я серйозно злякалася. Зібрала ще якісь речі, паспорта. Але потім вчасно збагнула, зібралася, фух і вперед.

Сховище розташоване у  шкільному підвалі. У його першій частині на стільцях вздовж коридору розсідаються учні молодших класів, трохи далі в кімнаті - вже старші діти. Там же знаходяться спальні мішки, біотуалети, ковдри. У 2014-му році половина міста могла тут бути, навіть з грудними дітьми сюди приходили.

Привчають до сховища школярів буквально з перших днів, першокласникам відразу ж показують цю кімнату і вчать як туди організовано спуститися. Потім вчителі розпитують батьків, як це все сприймає їх дитина.

- Для них треба провести спеціальну роботу, щоб у них не було паніки, - розповідає директор школи. - Не у всіх дітей є підвали, і вони при обстрілі просто ховаються в куточках. Тому коли вони спускаються в підвал, потрібно їх до цього всього підготувати.

По всій школі і класах розклеєні плакати про те, як вести себе з мінами і що робити в таких ситуаціях. Про це повторюють ще раз під час уроків та спеціальних тренінгів. За словами Людмили Панченко, просто сувора заборона "не чіпати незрозумілі предмети" не спрацьовує, а навпаки, підігріває інтерес дитини. Спеціальні тренінги проводилися і для батьків, тому що і дорослі іноді самі можуть принести небезпечні речі додому.

- Відійти на безпечну відстань і зателефонувати 101, - жваво розповідає про свої дії при знахідці підозрілого предмету першокласник Єгор Шевчук на питання тренерів з МКЧХ на занятті з мінної безпеки.

Тренери нагадують дітям про недавній трагічний випадок у Вугледарі - хлопчик підняв з дороги предмет, схожий на запальничку. Але він вибухнув у нього в руках і підліток загинув. Вони також кажуть, що близько 30% випущених снарядів не вибухають.

- Що на картинках? Ви впізнаєте що-небудь? - запитує він у дітей.

- Так, ось цю я бачила, - кричить з першого ряду маленька дівчинка, вказуючи на мінометну міну.

За всі ці майже три роки саме в будівлі школи ніхто з дітей не загинув. Але через попадання снаряду в будинок в січні 2015 року загинув 9-річний учень школи. Є проблеми і зі здоров'ям у них через пережитий стрес. За словами Людмили Панченко, за цей час вже поховали двох учениць 2 і 5 класу через онкологію.

- Якщо б ви потрапили до школи під час навчального процесу, ви навіть і не зрозуміли б, що у нас бойові дії, все як завжди, - говорить Людмила Панченко. - У школі в мене все під контролем, коли вони тут - хоча мене завжди лають за те, що я це кажу - мені здається, вони більше в безпеці, тому що тут є сховища. А вдома не у всіх є підвали.

Після тренінгу діти весело розбігаються по домівках. Зі сторони здається, що це звичайна школа, а не навчальний заклад на відстані одного кілометра від лінії фронту. "Видає" її купа мішків з піском для захисту від осколків біля надпису подяки у дворі "Рідна школа, ми тебе любимо" і отворів від куль в деяких вікнах.

Точка дотику з ДНР

Життя біля лінії розмежування нерозривно пов'язана з контрольними пунктами в'їзду і виїзду. При наближенні до КПВВ " Мар'їнка" все частіше чуєш російські радіостанції і вухо ріже оголошення ведучим московського часу. Крізь музику прориваються і випуски новин з так званої "ДНР". Голосом та інтонацією, ніби читає новини радянське інформбюро, диктор рапортує про висадку "молодих дубочків" з Росії біля одної з донецьких бібліотек, досягнення глави бойовиків Олександра Захарченко і його обіцянки "покарати українську владу за законами військового часу".

До КПВВ з підконтрольної території вишикувалася черга приблизно з 70 легкових машин, що вважається не дуже проблематичним. Колона машин МКЧХ з'їжджає з основної дороги направо і чекає розпоряджень від прикордонної служби. З КПВВ видно вже Петровський район м. Донецька. Блокпост з тієї сторони звідси не видно, він знаходиться на відстані кількох кілометрів.  По узбіччю МКЧХ розставив щити, що попереджають про небезпеку сходити з дороги - територія вздовж неї заміновано. Також організація виставила і модульні туалети вздовж дороги до КПВВ. На кожному з них - телефон, куди можуть зателефонувати ті, хто розшукує своїх близьких, які зникли безвісти під час конфлікту.

Тим часом потік людей, що йдуть до КПВВ або вже звідти, не припиняється. Хтось тягне за собою важкі сумки на візку, хтось несе свою поклажу в руках. Безпосередньо поблизу від пункту пропуску люди потрапляють в захищений від проїжджої частини дошками і плівкою і накритий дахом коридор. Групи людей обнюхують службові собаки. Вони засовують морди у відкриті пакети, ретельно до них принюхуючись. Прикордонники проводять огляд автомобілів.

За словами прес-офіцеру Краматорського прикордонного загону Ігоря Заруднєва ,основна претензія до тих, кто перетинає лінію - це перевищення дозволеної ваги вантажу. За нормами дозволено ввозити до 75 кілограм. Кількість людей, що перетинають лінію розмежування, залежить від дня тижня, свят, соціальних виплат - тоді їх кількість значно зростає. У середньому за останній тиждень через КПВВ проходило в день 9300 пішоходів, транспортних засобів - 1200. У середу довелося відкрити додатковий модуль для пішоходів, щоб прискорити процес їх перевірки і пропуску на непідконтрольну територію.

Відразу  видно, що більшість людей - похилого віку. Повільно з паличкою до КПВВ підходить і пенсіонер Юрій, який проживає за окупованною Макіївкою. Він перетинає лінію розмежування раз в два місяці, щоб відзначитися на підконтрольній території як переселенець і отримати пенсію. Його прогноз - "що все це обов'язково закінчиться бійнею" - і скаржиться на дії влади.

- Якої влади? - уточнюю у нього.

- Української, звичайно ж, - без сумніву відповідає Юрій. - Там же до влади прийшли фашисти!

У натовпі пенсіонерів видно обличчя двох молодих дівчат. Тетяна і Надія живуть в Донецьку і їздили в гості до батьків в Українськ, який знаходиться за 50 кілометрів від Донецька. Але відвідують батьків вони 1-2 рази в рік. Добиралися вони туди п'ять годин, зробили сім пересадок і на двох витратили 164 гривні. Але це економ-варіант, кажуть дівчата, а так можна витратити і 200-300 гривень на людину.

- За три роки можна було щось придумати, це ж ненормально! - обурюється Тетяна. - Якщо раніше з Донецька в Українськ на машині можна було доїхати за 40 хвилин, то зараз з пересадками і пішки до КПВВ можна витратити на дорогу до 6 годин. А якщо на машині, то взагалі можна простояти добу.

Їх батьки не мають наміру до них переїжджати у Донецьк - через вік їм важко все кинути і почати все заново. Дівчата теж не виїдуть через роботу, друзів і звичного для них способу життя. За їх словами, серед їхніх знайомих небагато людей виїхало.

- Ми теж їхали на півроку в Росію, але повернулися, - каже Надія. - Все одно додому хочеться.

Практично на виїзді з КПВВ з сумками в руках стоїть в очікуванні автобуса Ірина. Вона працює кранівницею в Донецьку вже протягом шести років. Через відсутність роботи у Вугледарі, незважаючи на окупацію Донецька, вона своє місце не кинула і тепер постійно змушена їздити туди. Дорога їй обходиться у 200 гривень. У Донецьку вона знімає гуртожиток. За її словами, можна було б виїхати в Росію, але для цього треба гроші на оформлення документів, оренду житла, і за великим рахунком, там вони все одно нікому не потрібні.

- Поки тримаємося за цю роботу, - каже жінка. - Все одно є надія, що колись це все скінчиться, підприємства запрацюють, не буде ж постійно все парализовано. Колись ж припиняться військові дії, сподіваємося, що скоро.

Через кілька хвилин до Ірини прямо до узбіччя дороги під'їжджає темний автобус на Вугледар. Клуби степового пилу звиваються вгору. Вона швидко сідає, і автобус, забравши єдину людину, залишає КПВВ. Але вже через кілька днів Ірина з'явиться тут - вона знову перетинатиме лінію розмежування, знову піде на своє робоче місце кранівника в окупованому Донецьку і знову сподіватиметься на швидке закінчення війни.