ru ua

Залізна рука РНБО. Чим небезпечні жорсткі рішення української влади

Залізна рука РНБО. Чим небезпечні жорсткі рішення української влади

Інструмент рішень РНБО і закон про санкції для української влади виявився винятково зручним. Більш того, вперше за багато років вона зайняла жорстку позицію і непохитна у своїх рішеннях. Про проблеми, які можуть виникнути у зв'язку з цим – у колонці головного редактора РБК-Україна Сергія Щербини.

"Президент дуже задоволений. Каже, що ми заново відкрили інструмент РНБО, тепер будемо проводити жорстку політику", – відповіло нещодавно джерело РБК-Україна в оточенні Володимира Зеленського на питання про актуальні настрої на Банковій.

З початку лютого країна здригається від анонсів чергового засідання Ради національної безпеки і оборони, а політично підковані громадяни намагаються виловити крихти інформації про заплановані рішення.

А цієї інформації справді мало. Адже РНБО також хороша тим, що її члени – під підпискою про нерозголошення державної таємниці. Це дозволяє уникнути неконтрольованих передчасних зливів інформації про рішення, що готуються. Більш того, навіть порядок денний засідань не затверджується до останнього.

Ще один впливовий співрозмовник видання в розмові про нові віяння в президентському офісі нещодавно зазначив: "Стало набагато більше визначеності".

З цим твердженням важко не погодитися. Але переїхавши катком санкцій Віктора Медведчука та його соратників, відключивши підконтрольні цій групі телеканали і відібравши актив, що раніше належав Росії і був "перезахований" після початку війни, Зеленський також посіяв зерна сумнівів серед найвпливовіших людей держави. Питання "хто наступний" стало звучати в кожному більш-менш серйозному офісі.

Залізна рука РНБО. Чим небезпечні жорсткі рішення української влади

Це ж змусило багатьох уважніше придивитися до недавніх інтерв'ю президента західним медіа, де Зеленський міркував про необхідність скорочення політичного впливу олігархів. Війна з Росією – це одне питання, але вплив олігархів на зовнішню і внутрішню політику, виходячи зі слів президента, не менш суттєва проблема.

Не те щоб така риторика від президента України прозвучала вперше. Деолігархізацію обіцяв і Петро Порошенко. Щось схоже анонсував Віктор Ющенко. Навіть Віктор Янукович транслював меседжі про наведення справедливості в цьому середовищі.

Справедливість, правда, кожен з попередників Зеленського розумів по-своєму. Що виливалося то в зіткнення різного ступеня інтенсивності, то в домовленості, то в олігархічні війни. Президент же віддавав перевагу спочивати на лаврах всенародно обраного третейського судді, час від часу ініціативно втручаючись в найцікавіші питання.

За період існування політичного режиму, який західні аналітики часто називають "олігархічною республікою", будь-яка українська влада грішила тим, що прагнула здаватися, а не бути. За гучними промовами про справедливість слідували домовленості. Злі язики кажуть, що кожен раз – із інтересом.

Війна не сильно змінила цю концепцію. Ну адже якось же дісталися українські активи "Роснефті" групі, яку пов'язують з тим же Медведчуком в період активних бойових дій? Дісталися. І таких прикладів без ліку.

Складалося враження, що тріумфом актуальної політичної концепції стало обрання президента Зеленського. Кампанія якого полягала в тому, щоб бути і не холодним і не гарячим, а теплим рівно настільки, щоб подобатися всім. Це ж зумовлювало його рейтингові перспективи – будь-яке чітке позиціювання означало втрату частини електорату.

Почасти це і сталося. Зеленський зберігає лідерські позиції в соціології на тлі зміцнення позицій ОПЗЖ. Адже президент, наприклад, не реалізував таємні сподівання про дружбу з Росією багатьох своїх виборців, що історично орієнтуються на колишню "Партію регіонів".

Точно також, його, швидше за все, ніколи щиро не підтримають найвідданіші прихильники Петра Порошенка і прихильники націоналістичних ідей. Що не завадило Зеленському ініціювати і провести жорсткі рішення проти одного з лідерів ОПЗЖ.

Залізна рука РНБО. Чим небезпечні жорсткі рішення української влади

Вперше за багато років влада виявила бажання бути, а не здаватися, приймаючи жорсткі рішення і доводячи їх виконання до кінця. Більш того, рішення, які навіть опоненти влади вважають такими, що відповідають інтересам української державності. І анонсувала продовження політики встановлення справедливості залізною рукою РНБО.

Але за всім цим є три проблеми.

Перша. Один впливовий співрозмовник РБК-Україна так описав стосунки влади з одним з олігархів: "Пам'ятаєте казку про Бабу Ягу? От Ігоря Валерійовича на совочок вже посадили, в пічку ще не несуть, але скоро можуть понести". Наврядчи на совочку хтось буде сидіти спокійно.

Безглуздо думати, що нинішні і майбутні жертви жорстких рішень влади струнко підуть на ешафот. Вони будуть чинити опір, і опір буде жорстким, якщо не жорстоким. Мета "зберегтися" завжди виправдовує засоби її досягнення.

Друга проблема. Полягає вона у слові "справедливість". Як і всі президенти розуміли справедливість по-своєму, так її розуміє по-своєму кожен громадянин. Наводячи справедливість за допомогою позасудових засобів, можна легко скотитися в найчистіший більшовизм. Який, будемо чесні, дуже навіть притаманний українському суспільству.

Правила далеко не завжди справедливі. Приймаючи "політико-правові рішення" влада приймає і не політичні, і не правові рішення. Навіть якщо ці рішення продиктовані військовою або будь-якою іншою життєвою необхідністю. Аргумент "в країні немає суду, що заслуговує на довіру" розбивається про можливість і допустимість існування позасудових розправ. Адже краще поганий суд, ніж ніякого суду.

Немає сумнівів і в тому, що люди, викриті у фінансуванні тероризму або будь-яких інших формах відносин з терористичними організаціями, як і в сприянні агресору, повинні бути покарані. Але потребує врегулювання і юридичний статус війни. Адже юридична неузгодженість точно так само небезпечна.

Структурні зміни законодавства, проведені згідно з процедурою і ретельно продумані – це, безумовно, довго і нудно. Але без цього можна створити черговий вкрай неприємний прецедент. Можна припустити, що нинішня влада – хороша, добра і найсправедливіша на світі, довіривши їй на свій розсуд приймати швидкі і жорсткі рішення. Але якою буде наступна влада, яка скористається створеними прецедентами?

Третя проблема – найважливіша. Концепція "здаватися, а не бути" є альфою і омегою політичного життя в Україні. По-іншому просто ніхто працювати не вміє. І це б півбіди.

Так в принципі живе українське суспільство. Самий звичайний виборець часто сповідує ту ж філософію в повсякденному житті. Грубо кажучи, ненавидячи місцевого прокурора-хабарника, але всіма доступними методами "вступаючи" свою дитину на юрфак, тому що потім можна заробити, ставши прокурором.

У цьому сенсі, політичний клас в Україні – пряме продовження суспільства. Плюс в тому, що країна залишається демократичною. А якою вона стане, коли політичний клас з власної ініціативи зламає устрій, що склався навіть не роками, а століттями – ніхто не знає.

Це не означає, що цей устрій не слід змінювати. Слід, інакше Україна не тільки не зможе чинити опір зовнішній агресії, але і ризикує сильно постраждати від внутрішніх протиріч, що роздирають її роками. Які регулярно використовуються для досягнення своїх цілей всіма, кому не лінь.

Але, змінюючи устрій, слід пам'ятати, що демократія – це спочатку закон та процедура, а потім вже настає справедливість. Далеко не відразу.