Захистити своїх. Як Україна повинна вибудовувати політику щодо імпорту

Жодна країна, інтегрована у світову торговельну систему, не може обійтися без великої присутності імпортних товарів на внутрішньому ринку. Але при цьому критично важливо знаходити баланс між свободою торгівлі та захистом національного виробника. Попри те, що в України вже є сумний досвід кризи цілих галузей, викликаний неправильною політикою щодо імпорту, в ряді галузей ці згубні практики тривають досі. Детальніше – в матеріалі РБК-Україна.

У міру інтеграції України у світові і зокрема європейські ринки, знімаються різні торгові бар'єри і обмеження. Про важливість дотримання зобов'язань, взятих Києвом в рамках Угоди про зону вільної торгівлі з ЄС, Україні регулярно нагадують європейські партнери.

При цьому самі країни Європи, в тому числі і найбільш економічно розвинені, про захист свого національного виробника ніколи не забувають. Це видно хоча б по тому, з якими зусиллями Україна вибиває собі збільшення квот на експорт до ЄС окремих категорій товарів – наприклад, м'яса птиці. У 2019 році ця квота становила 18,4 тисячі тонн на рік, в поточному році – вже 70 тисяч тонн, що стало результатом довгих переговорів між Києвом і Брюсселем.

Проте диспропорції в торгівлі зберігаються, що особливо помітно по продукції сільського господарства. Так, який рік поспіль Україна вже в січні використовувала всю відведену на 2021-й рік квоту на безмитне ввезення в Євросоюз меду, а також 74% річної квоти на кукурудзу, 43% – на цукор тощо.

Показовою є ситуація на ринку вершкового масла – в 2020 році імпорт цього продукту з Євросоюзу в 1000 (тисячу!) вкотре перевищив український експорт до ЄС.

Така ситуація стала можливою завдяки планомірній і великій державній підтримці європейськими країнами свого сільського господарства-загальний бюджет с/г субсидій в 2014-2020 роках склав понад 370 млрд євро.

Масштабний імпорт в Україну окремих категорій товарів, на зразок електроніки, можна легко пояснити – українці повинні мати доступ до якісної техніки світових виробників, якщо вже вітчизняні поки не можуть запропонувати їм продукцію аналогічної якості по багатьом категоріям товарів. Але імпортувати те, чого в країні і так більш ніж достатньо, наприклад, електроенергію, – це вже відверте економічне самогубство.

Від цукру до картоплі

Одна з галузей, що зазнали найбільших втрат за часи незалежності України –цукрова промисловість, рівень виробництва в якій впав у кілька разів. На початку 90-х років в країні було до 200 цукрових заводів, зараз залишилося трохи більше тридцяти.

Причини цього очевидні: розрив налагоджених ланцюжків "виробник-покупець", втрата зарубіжних ринків, помилки при приватизації, відсутність державної підтримки тощо. Багато підприємств банально порізали "на метал".

Але вирішального удару по цукровій галузі завдав безконтрольний імпорт цукру-сирцю з очерету, що почався в кінці дев'яностих. У 1998-2004 роках щорічно в країну ввозилося близько 646 тис.тонн сировини, а експортувалося – тільки 299 тис. тонн цукру. За рахунок нижчої собівартості – на 100 доларів за тонну-тростинний цукор добив місцевих виробників продукту з цукрових буряків.

При цьому закриття цукрових заводів стало справжньою соціальною катастрофою. У сільській місцевості вони, як правило, були головними якщо не єдиними роботодавцями, по суті, на них трималася все життя в довколишніх селах і хоч якесь благополуччя цілих районів. Швидко знайти іншу роботу або зовсім змінити професію – в реаліях українського села чи здійсненне завдання.

Вийти з кризи галузь так і не встигла – площі посівів цукрових буряків планомірно скорочуються рік від року, виникають регулярні проблеми з несприятливими кліматичними умовами, падає цукристість і врожайність. А інтенсивне ввезення цукру з-за кордону стимулюватиме подальше скорочення посівів цукрових буряків і ставить галузь на межу виживання.

Показові цифри поточного року – за перший квартал Україна експортувала тільки 2,2 тис.тонн цукру, а імпортувала в 17 разів більше – 37,6 тис. тонн. Головними постачальниками знову-таки стали країни ЄС: Польща, Німеччина і Литва.

Крім того, з початку травня, як повідомило Мінекономіки, в країну почалися поставки тростинного цукру-сирцю в рамках тарифної квоти в 260 тис.тонн на рік, визначеної законом "про встановлення тарифної квоти на ввезення в Україну цукру-сирцю з тростини", в рамках зобов'язань України перед Світовою організацією торгівлі.

При цьому, всього в 2020/21 маркетинговому році Україна виробила близько 1,1 млн.тонн цукру.

Активне витіснення імпортними товарами спостерігається і в інших секторах сільського господарства і виробництва продуктів харчування. При тому що вже в цих галузях, здавалося б, в України є чудові стартові умови.

Так, цього року Україна ризикує перетворитися з експортера на імпортера молочної продукції. У 2020 році імпорт сирів виріс на 97% і продовжив оновлювати рекорди вже в поточному році. Українські аналоги впевнено витісняються з полиць супермаркетів. Активно заходять на український ринок зокрема польські та інші європейські виробники.

З полиць супермаркетів витісняється вітчизняна молочна продукція
(фото: Віталій Носач, РБК-Україна)

Це не дивно з урахуванням багатомільярдних субсидій, які отримують європейські фермери – українцям елементарно складно вступати в цінову конкуренцію з ними. Подальше заплановане зниження мит на ввезення молочки з ЄС тільки погіршить ситуацію.

Схожа ситуація складається і на ринку вин, хоча за останні кілька років було прийнято ряд регуляторних рішень, спрямованих на стимулювання крафтового винного виробництва в Україні, наприклад скасування 140 дозвільних документів. Попри це, в країні з'явилося лише 26 крафтових виробників – для порівняння, в Німеччині їх налічується близько 10 тисяч. Падіння продажів українських виноробів на внутрішньому ринку щорічно вимірюється вже двозначними цифрами – при тому що з початку року було встановлено нульове мито на ввезення вин з ЄС.

В рази зростає і імпорт свинини (в три рази за перший квартал 2021-го) – за заявами вітчизняних виробників, якщо тенденція збережеться, то 2021 рік галузь закінчить зі збитками. Навіть банальну картоплю імпортують все більше і більше (минулого року імпорт зріс утричі) – хоча зовсім недавно Україна входила до трійки найбільших світових експортерів цього овоча. Знову-таки конкурувати з європейськими виробниками, яких підтримують бюджетні дотації, українським виробникам вкрай складно.

Скорочується частка ринку – значить, скорочуються і доходи, отже, можливість модернізувати виробництво, як результат – здатність конкурувати з імпортними виробниками, і в кінцевому рахунку – знову-таки втрата внутрішнього ринку. Це замкнуте коло характерне для багатьох галузей українського сільського господарства.

У перспективі – втрата податків до бюджету, робочих місць і можливість в цілому утримувати на плаву депресивну українську провінцію, для якої аграрний сектор залишається ключовим. Боротися з так званим "субсидованим імпортом" і проводити компенсаційні розслідування, за прикладом інших країн, українська влада чомусь не поспішає.

Проти принципів

Якщо сільгоспвиробники мають право скаржитися на те, що українська держава їм не допомагає, то в інших галузях вона взагалі відверто шкодить своєму ж національному виробнику.

Найяскравіший приклад останнього часу – періодично поновлюваний імпорт електроенергії з Росії та Білорусі. Вперше з 2015 року він став можливим після прийняття у вересні 2019 року Т.зв. "поправки Геруса" – змін до закону "Про ринок електроенергії", пролобійованих головою профільного комітету ВР Андрієм Герусом. Відтоді імпорт то припинявся, то відновлювався. У першому кварталі поточного року він виріс майже в більш ніж 10 разів порівняно з аналогічним періодом 2019-го – до 604 млн кВт-годин.

Навіть якщо винести за дужки чисто моральний аспект – фінансування країни-агресора і її головного нинішнього сателіта – це рішення виглядає просто економічно недоцільним. Адже в Україні цілком достатньо власної генерації.

У той час як подібна співпраця несе в собі цілий ряд ризиків різного рівня. Непотрібний імпорт струму з РФ несе в собі загрозу вітчизняній енергетичним і вугледобувним компаніям. Тоді як ТЕС і особливо шахти є ключовими роботодавцями в багатьох регіонах країни (якими були цукрові заводи в маленьких містечках і селах), їх зупинка і банкрутство – це гарантований соціальний вибух. Під загрозою опиняється і українська атомна генерація.

Імпорт електроенергії з РФ та Білорусі загрожує інтеграції України з європейською енергосистемою (фото: Віталій Носач, РБК-Україна)

Те, що імпорт електрики призводить до кризи в галузі, вже кілька разів було доведено на практиці, що не заважає владі знову повертатися до цього питання.

До того ж, в останні місяці офіційний Київ дуже багато говорить про енергетичну безпеку, в контексті будівництва "Північного потоку-2", закликає Захід вжити максимально жорстких заходів проти цього проекту, обурюється ослабленням санкцій. І при цьому сама Україна в енергетичній сфері діє всупереч заявленим принципам, співпрацюючи з країнами, які не входять до Європейського Енергетичного Співтовариства і використовують енергоресурси як інструмент політичного тиску.

Під удар ставиться й інша заявлена мета – повна інтеграція України з європейською енергосистемою. Тим більше, що РФ намагається відверто демпінгувати на українському ринку, продаючи електроенергію набагато дешевше (іноді більш ніж на третину), ніж для внутрішніх споживачів.

На поставки з Росії, а з недавніх пір і з Білорусі, покладатися в принципі не можна, особливо якщо мова йде про стратегічні товари або сировину. Імпорт, наприклад, енергоносіїв – на зразок вугілля – можливий лише в крайніх випадках і лише як тимчасовий захід. Але не тоді, коли в ньому немає об'єктивної потреби, зате є об'єктивні ризики соціальних, економічних і навіть геополітичних проблем. Однак поки що "захист національного виробника", на жаль, для українських чиновників часто залишається лише побитою риторичною фігурою, а не керівництвом до дії.

Та й в цілому, в Україні якась відповідальність настає (якщо настає, звичайно), тільки в разі прямої крадіжки бюджетних грошей. А якщо внаслідок непродуманих дій чиновників бюджет залишається без додаткових доходів – це сприймається як належне і нікого не дивує. Концепція "упущеної вигоди" в українських умовах досі залишається явищем незрозумілим. Хоча за неї теж повинна наступати відповідальність, причому не тільки політична.

У випадку з імпортом електроенергії з РФ і Білорусі ситуація виглядає цілком прозоро. Замість того, щоб українські виробники енергії змогли реалізувати на внутрішньому ринку більше свого продукту, отримувати більше доходів і платити з них податки в український бюджет, додаткові доходи, навпаки, отримує російський бюджет – від місцевих виробників струму, що експортують його в Україну безпосередньо або через Білорусь.

Причому з початком російської агресії проти України ця проблема стосується вже не тільки податківців. Більше грошей у російському бюджеті – більше можливостей для Москви проводити агресивну політику і далі. Поки Україна все більш наполегливо вимагає від своїх західних союзників зайняти жорстку лінію щодо РФ, зокрема в секторі енергетики, вона сама ж одночасно допомагає зміцнювати російську економіку. Причому без будь-якої необхідності, яку можна було б списати на концепцію "гібридної оборони від агресора".