Принципова вимога суспільства провести швидкі й радикальні реформи в Україні та прагнення нашої держави в осяжній перспективі стати повноцінним членом Європейського Союзу поставили на порядок денний два принципово важливих, нерозривно пов‘язаних між собою завдання у сфері законотворення
Валентин Гладких, кандидат філософських наук,
політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна
Принципова вимога суспільства провести швидкі й радикальні реформи в Україні та прагнення нашої держави в осяжній перспективі стати повноцінним членом Європейського Союзу поставили на порядок денний два принципово важливих, нерозривно пов‘язаних між собою завдання у сфері законотворення:
• забезпечити проведення необхідних реформ, шляхом створення відповідного правового поля;
• наблизити вітчизняне законодавство до вимог та положень Європейського Союзу (acquis communautaire).
Ефективне вирішення цих завдань можливе лише за наявності цілісного стратегічного бачення майбутніх перетворень та політичного консенсусу щодо напрямів та змісту реформ серед панівної еліти, представників всіх гілок влади, громадянського суспільства.
Створення парламентської більшості та коаліційного уряду певною мірою свідчить про наявність такого консенсусу. Більше того, у тексті коаліційної угоди окреслені пріоритетні напрями діяльності парламентської більшості, зокрема, у сфері законотворення. Уряд у свою чергу також розробив та затвердив план заходів з імплементації Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом на 2014-2017 роки.
Водночас, необхідно зазначити, що, на превеликий жаль, доволі загальні й абстрактні положення як коаліційної угоди, так і урядового плану заходів, досі не знайшли своєї конкретизації у детально розробленому плані законотворчої роботи. Між тим, саме перспективний план законотворення, розвиваючи загальні положення коаліційної угоди та урядової програми, мусив би конкретизувати коли і які законопроекти мають бути розроблені та внесені до парламенту.
Як показує досвід країн Східної Європи, зазвичай, такий план розроблявся у структурах виконавчої влади, яка, маючи підтримку у суспільстві та парламенті, не лише визначала магістральний напрямок реформ, але й розробляла та/або координувала розробку відповідних законопроектів, які пізніше проходили опрацювання у законодавчому органі та підтримувалися коаліцією.
Принагідно, необхідно зазначити, що у цивілізованих, демократичних державах левова частка всіх важливих законодавчих ініціатив, розробляється у структурах виконавчої влади, яка має незрівнянно більший фінансовий, кадровий, організаційний і навіть інтелектуальний потенціал, ніж влада законодавча. Крім того, вивчення практики законотворення розвинених країн свідчить, що переважна більшість законопроектів, які вносяться членами парламенту, є такими, що або підготовлені певними "лобістськими групами", або носять відверто популістський, малопрофесійних характер.
Отже, як би парадоксально це не звучало, але, зазвичай, парламенти є органами, де закони доопрацьовуються і схвалюються, але розробляється переважна більшість законопроектів у стінах урядових структур.
Причому, це зовсім не свідчить про порушення принципу розподілу влади чи про домінування виконавчої влади над владою законодавчою, оскільки:
• по-перше, виконавча влада - уряд формується та контролюється коаліцією, яка розглядає уряд не як потенційного конкурента, а як партнера, більше того - як свій виконавчий орган;
• по-друге, всі законопроекти, розроблені урядом, проходять відповідне опрацювання у парламенті, отже, парламентська більшість на цьому етапі може внести всі необхідні корективи, або зрештою відхилити законопроект чи відправити його на доопрацювання.
Між тим, в Україні дедалі більшою мірою стають помітні паростки латентного протистояння між виконавчою та законодавчою владою, які різною мірою підконтрольні тим чи іншим групам впливу. Проявляється це й у своєрідному "соцзмаганні на ниві законотворення", коли депутати та Уряд навипередки клепають законопроекти переважно пропагандистського та популістського характеру.
В таких умовах законотворча діяльність може звестися до хаотичних та спорадичних, подекуди неузгоджених та взаємовиключних законодавчих ініціатив, результатом яких стане не системне реформування, а лише подальше "розхитування" правового поля України різновекторними законодавчими ініціативами.