Варяги в уряді: красива іграшка і проблема ресурсу
Валентин Гладких, кандидат філософських наук,
політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна
Лао-цзи - напівлегендарний засновник даосизму стверджував, що досягши межі, все переходить у свою протилежність. Якщо давньокитайський мислитель правий, то резонно запитати: невже, після подій Евромайдану Україна, ведена "новою проєвропейською владою", настільки успішно і динамічно "змінювалася, реформувалася, розвивалася, що результатом такого революційного прагнення до світлого майбутнього неминуче має стати повернення в далеке минуле до витоків, зафіксованих в переказах старовини далекої: "Земля наша велика і багата, але порядку в ній немає. Прийди і прав нами"? Невже зовсім скоро з вуст новоявлених українських "реформаторів" прозвучить фраза: "Ось приїде Рюрик, Рюрик нас розсудить".
Саме такі думки мимоволі виникають в голові, коли чуєш заяви про необхідність призначення на найважливіші державні пости іноземців -професіоналів, які приїдуть і наведуть лад в Україні.
На жаль, дискусія щодо доцільності і прийнятності такого кроку для України ведеться переважно або в правових термінах "законно - незаконно", або в термінах морально-етичних "образливо - неообразливо", "принизливо - непринизливо". Вести дискусію в таких аспектах абсолютно непродуктивно, тому варто перевести її в площину питання про ефективність такого рішення: наскільки призначення "варягів" на державні посади здатне вирішити проблеми, з якими зіткнулися українське суспільство і держава?
Прихильники "запрошення варягів" стверджують, що "легіонери" будуть більш ефективні, ніж аборигени, оскільки, по-перше, мають досвід проведення успішних реформ, а по-друге, будучи незаангажованими місцевими олігархічними кланами і не маючи власних політичних амбіцій, "найманці" зможуть працювати неупереджено.
З наведеними аргументами, мабуть, можна погодитися. Але, на жаль, прихильники "іноземного легіону" упускають з виду одну принципово важливу деталь. А саме - питання про повноваження і ресурсну базу, які отримають у своє розпорядження "іноземні фахівці".
Якщо мова йде про статус "радників", то ідея з самого початку може вважатися мертвонародженою - нинішня еліта сама прекрасно знає, що потрібно робити для того, щоб змінити ситуацію в Україні, і саме тому це і не робить, оскільки зміни неминуче "підкосять" її панівне становище. І будь-які поради - об стіну горохом, ніхто цим порадам слідувати не збирається і не буде.
Впевнений, що Петра Порошенка "радили" не тягнути свого талановитого сина у депутати, так само як і Віталію Яремі швидше за все "натякали" про недоцільність та несвоєчасність призначення свого високопрофесійного синочка і дуже перспективної донечки свого заступника на високі державні посади.
Боюся, що "порадники" виявилися не просто почуті, але і швидше за все - зараз вже десь подалі від престолу і ближче до Тмутороканя або зоні АТО.
Коротше кажучи, "іноземні радники" в Україні потрібні в кращому випадку для відводу очей, мовляв дивіться з нами працюють незалежні експерти!
Загалом, ключовим питанням є обсяг наданих "варягам" повноважень і ресурсів для їх реалізації. Природньо, що отримати повноваження і відповідний обсяг ресурсів, необхідних для проведення реальних, а не декоративних псевдозмін в державі і суспільстві "варяги" зможуть лише в разі консенсусу місцевої еліти, що практично неможливо, оскільки "вожді аборигенів" кровно зацікавлені у збереженні існуючого соціального порядку, який забезпечує їм панівне становище.
Не потрібно обманювати себе самим і тим більше не варто дозволяти іншим вводити себе в оману: всі ці розмови про призначення "іноземних" фахівців - це елемент все тієї ж схеми: як створити ілюзію реформ нічого принципово не змінюючи.
При існуючих розкладах "варяги" приречені на провал. Власне, як і вітчизняні фахівці, яких при всій повазі, в Україні точно не менше, ніж у Грузії.
Одним словом, проблема не в тому, хто буде робити реформи: українці, грузини або костариканці, бо немає ніяких секретних методик і універсальних рецептів. Питання в тому - чи є у нинішньої влади є політична воля проводити реальні реформи.
Наприклад, коли в Московському царстві з'явилася політична воля проводити радикальні реформи два різних государя по-різному вирішили цю задачу. Іван Грозний спирався на місцевих кадрів - опричників, а Петро Перший - на іноземців. Причому обидва досить успішно впоралися з поставленими завданнями. Правда і в першому, і в другому випадку довелося зламати запеклий опір боярства.
