Минулого тижня у київському метро загинув підліток-зацепер. Він намагався проїхатися на даху поїзда між станціями "Дарниця" та "Лівобережна". Минулими вихідними, зірвавшись з верхушки Пішохідного мосту в Києві, розбився насмерть 16-річний парубок. Незважаючи на такі смертельні випадки, українські підлітки не кидають екстремальні заняття. Психологи стверджують, що, окрім отримання адреналіну і вдалих кадрів, за такими захопленнями може "ховатися" і неусвідомлене прагнення померти. Тим часом, в інтернеті продовжують розвиватися суїцидальні квести у стилі "Синього кита". Що думають психологи про сучасні розвагах підлітків і що розповідають про свої найризикованіші пригоди самі екстремали - у матеріалі "РБК-Україна".
Останніми роками серед підлітків набули популярності такі екстремальні розваги, як руфінг і зачепінг. Руферами називають тих, хто полюбляє досліджувати дахи багатоповерхівок. Їх приваблює висота, адреналін, а також фото та відеозйомка краєвидів, які вони потім викладають у соцмережі. Руфінг в Україні знаходиться поза законом. Схожий напрям називається скайуокінг, що перекладається як "прогулянка по небу". Скайуокери забираються на найвищі точки міста - мости і башти - без страховки і спорядження.
Серед української молоді також популярний зачепінг. Найчастіше зачепери використовують у своїх цілях громадський транспорт. Вони полюбляють їздити на підніжках трамваїв, тролейбусів, електропоїздів або вагонів метро. Іноді їздять між вагонами метро та електропоїздами або чіпляються за будь-які виступаючі частини транспорту. Найсміливіші катаються на дахах вагонів. Ще один різновид зачепінгу, коли хлопці забираються на дахи будинків і тримаючись за край даху або якісь його виступаючі частини, висять у повітрі.
Киянин Сашко почав займатися руфінгом з 15 років, зараз йому 17. Все почалося з пропозиції однокласника полазити по дахах рідного Солом'янського району. Саша розповів РБК-Україна, що спочатку вони забиралися на місцеві висотки. Для Саші дах - це особливе місце, де можна усамітнитися і подумати про щось своє або навпаки повеселитися з друзями. За його словами, перебуваючи на великій висоті, ти розумієш, який гарний Київ. Ще одна причина - ефектні фото і відео для Інстаграму та інших соцмереж.
За словами Сашка, найцікавіший об'єкт у Києві - це "кловский будинок". 50-поверховий хмарочос за адресою Кловський Узвіз, 7а - найвища будівля у столиці, висотою у 160 метрів. Школяр розповів, що вперше з друзями він потрапив до цього будинку із чорного ходу, зрізавши замок. Потім сюди довгий час був вільний доступ на дах, і там часто бували руфери. Саша відзначає, що з охороною будинків буває по-різному: іноді можна зрізати замок, але його поставлять знову на наступний же день, а буває - його надовго залишають у неробочому стані. У хлопців був випадок, коли їх впіймала охорона у торговому центрі "Гулівер". "Охоронець викликав поліцію, вона нас оточила. Нас хотіли відвезти до відділку, викликати батьків. Але серед копів знайшлися люди, які увійшли у наше становище, що ми неповнолітні, і нас просто відпустили", - розповідає Саша.
Саша згадує, що одного разу під час чергової вилазки його друг мало не впав з моста. "Він тримався за поручні мосту однією рукою і висів. У якийсь момент рука почала зісковзувати. Але йому тоді пощастило, все обійшлося", - коментує руфер. Він додав, що навіть після цього випадку у них не було думок кинути улюблене заняття. За словами Сашка, найнебезпечніше це лазити по недобудованим будівлям - там може помітити охорона, яка не завжди буває тверезою.
17-річного Іллю, який займається руфінгомом вже півтора року, також приваблюють яскраві емоції і ефектні кадри на висоті. Він - фотограф. Вперше хлопець побував на даху, коли вони з другом хотіли прогулятися і у той самий час зробити щось незвичайне. Тоді вони залізли на 10-поверховий будинок на Шулявці. "Спочатку руфінг надає адреналін, але з часом до висоти звикаєш і отримуєш менш гострі, але теж приємні відчуття. Зате адреналін відчуваєш у ті моменти, коли приїжджає поліція", - розповідає Ілля. Він каже, що копи зазвичай відпускають, і тільки один раз, коли вони з друзями залізли на дах заводу "Арсенал", полісмени змусили писати пояснювальну і подзвонили батькам. Його батьки спочатку були незадоволені його екстремальним хобі, але потім звикли. Як розповів Ілля, він декілька разів мало не впав. Бувало, що нога зісковзувала, а одного разу, це мало не сталося, коли хлопець звісився з 20-го поверху, щоб зробити еффектне фото. Щоб потрапити на дах, Ілля, як кожен поважаючий себе руфер, носить з собою інструмент для злому замків.
Владиславу з Харкова ідея зайнятися руфінгом прийшла після того, як він подивився відео знаменитого українського блогера Філіпа Марвіна. "Я зрозумів, чим я гірший? Я теж так можу", - говорить Владислав. Спочатку було трохи страшно, але потім залишилися тільки позитивні емоції. З кожним разом ставало все цікавіше: Владислав і друзі вибирали вищі об'єкти. Хлопець розповів, що відчуває гострі емоції, коли за ним ганяється поліція. "Коли ти втік від копів - ти просто на сьомому небі, відчуваєш себе супергероєм", - говорить Владислав. За словами хлопця, не менший кайф вони з друзями отримують, коли потрапляють на дах, де до них ніхто з руферів не був. "Для нас важливо відкривати нові об'єкти. У такі моменти відчуваєш: там ще нікого не було, ти - перший! Ось це щастя!", - ділиться Владислав.
Паралельно з руфінгом він вирішив спробувати і зачепінг. Перший раз він зробив зачеп на решітці 16-поверхової будівлі. Для цього спеціально вибрав темну пору доби, щоб ніхто з перехожих не завадив своїми криками. "Я висів хвилин десять, поки руки не втомилися. Почуття були передані!", - зазначає хлопець. Потім Владислав пробував зачепінг на тролейбусах і трамваях. Перший раз проїхав чотири зупинки тролейбуса - тримався за драбину, а ногами впирався за виступаючі залізні штирі внизу. Йому було швидше весело, ніж страшно. Особливо весело було, коли тролейбус розганявся на мосту. А ось на трамваї кататися не так цікаво. Він їде дуже повільно, і ніякого екстриму не відчуваєш.
За словами Владислава, зачепери діляться на тих, хто своїм хоббі хоче виділитися і звернути на себе увагу, і на тих, хто просто отримує від цього адреналін. Він відносить себе до другої категорії. І додає, що це спосіб боротися зі своїми страхами. Зараз Владислав веде блог про свої екстремальні пригоди. Іноді ці відео дивляться його батьки, хоча і забороняють йому займатися руфінгом і зачепінгом.
Як повідомили РБК-Україна в "Укрзалізниці", минулого року на залізниці загинуло 16 дітей у віці до 16 років і ще 15 отримали травми. З січня по травень поточного року загинуло троє дітей до 16 років, ще п'ятеро травмувалися. У київському метрополітені у 2016 році було 19 випадків падіння на рейки, три з них закінчилися смертю. З початку цього року був один смертельний випадок, а всього зафіксували чотири падіння на рейки.
Радник керівника комунального підприємства "Київський метрополітен" Наталія Макогон розповіла РБК-Україна, що вони не ведуть окрему статистику по травматизму дітей і підлітків. Однак у метро періодично з'являються підлітки-екстремали, які займаються зачепінгом. Як зазначає Макогон, особливо активні вони під час шкільних канікул, тоді їх стає помітно більше. Вона додала, що діти абсолютно не знають законів фізики і не усвідомлюють, що їх може вдарити струмом. Три роки тому у метро двоє хлопців залізли на вагон і каталися на ньому. Один з них впав на в'їзді до тунелю і сильно травмувався. "Другий хлопчик просто втік, і навіть не став анонімно розповідати батькам або комусь із дорослих про це. Його напарник лежав і стікав кров'ю, поки йому не надав допомогу машиніст метро", - нарікає Макогон.
За словами машиніста київського метро Андрія, у столиці з'явилося багато зачеперів в останні два-три роки. Чоловік водить поїзди підземки вже 20 років і розповідає, що у 90-х бували тільки поодинокі випадки. Зараз любителів екстриму у метро можна зустріти майже щотижня, а іноді і кілька разів на день. Андрій вважає, що, можливо, зачепери домовляються про зустрічі у соцмережах.
Зачепери найчастіше чіпляються за вагони на станціях "Дніпро", "Гідропарк" і "Лівобережна", коли поїзд їде у сторону "Лісової". Найчастіше на відкритих станціях заходять ті, хто хоче проїхатися на даху, для цього просто перестрибують через паркан. Щоб покататися між вагонами - заходять і на інших станціях. Діти 12-14 років чіпляються за виступи спереду або ззаду поїздів, або між вагонами. На дахах вагонів катаються хлопці старшого віку, тому що залізти туди непросто. Але кататися на даху - особливо небезпечно. "Будь-яка дрібна несправність вагона, або якщо він просто сіпнеться, може привести до смерті дитини. Найнебезпечніша ділянка, коли поїзд входить до тунелю, адже у тунелів певні габарити, вони зазвичай розраховані тільки на висоту вагонів", - застерігає чоловік.
За словами Андрія, машиністи дуже переживають, що з дітьми може щось трапиться і це потім буде на їх совісті. Тим більше що з кабіни не завжди можна помітити дітей невисокого зросту. Працівники метро девілька раз ловили зачеперів, але ті не сприймають ніякі аргументи. "Не можна сказати, що це були діти з неблагополучних сімей. Вони були ерудовані, одягнені, взуті. Багато з хорошими телефонами або відеокамерами. Їздять, знімають, а потім викладають це все у Youtube", - розповідає Андрій.
Підлітки завжди відрізняються тягою до ризикових занять через перебудову нервової системи у їхньому віці. Але далеко не всі з них йдуть на такі крайнощі, як руфінг і зачепінг, розповідає дитячий психолог Ірина Колесник. За її словами, хлопці вибирають для себе такі заняття, коли у них немає емоційного контакту з батьками. Дітям може не вистачати батьківської любові, уваги або поваги. "У таких випадках, щоб відчути себе живим, дитині потрібно випробувати дуже сильні емоції. Їх дають йому такі екстремальні заняття", - зазначає Колесник. Батьки - це люди, з якими у дитини встановлено найголовніший зв'язок, а проблеми у школі чи у спілкуванні з однолітками вже другорядні, додає вона.
Психолог Олексій Шевцов згоден, що діти вибирають небезпечні хобі через нестачу батьківської уваги та любові. На його думку, якщо дитина ризикує життям, - це ознака суїцидальної готовності. "Це прояв прихованої депресії, яка спостерігається у більшості підлітків, коли вони не усвідомлюють, що підсвідомо прагнуть померти. Він начебто і розважається, але це забава на межі життя і смерті", - зазначає Шевцов. У групі ризику - не тільки діти з неблагополучних сімей, а й ті, у кого заможні батьки. "Коли у мами і тата багато грошей, вони зайняті своїм бізнесом, якимись розвагами і часто їм не до дитини. Крім того, такі батьки часто наймають дітям гувернанток, віддають їх бабусям і дідусям. Дітям потрібні саме батьки, а не хтось інший" , - говорить Шевцов.
Ірина Колесник відзначає, якщо дитина вже вибрала для себе екстремальне заняття, то воно вказує на складнощі у відносинах з батьками і не можна повернути довіру за один день. Щоб зрозуміти, що відчуває дитина, потрібно розбиратися у віковій психології. Батькам не завадило б прочитати кілька книг з психології, яких зараз багато у вільному доступі, зазначає Колесник.
Щоб відволікти дітей від екстремальних занять, Олексій Шевцов радить батькам проводити з ними більше часу. "Це повинен бути не просто спільний перегляд телевізора. Рушайте разом на природу, сходіть на якийсь культурний захід, а головне - покажіть, що любите дитину", - радить психотерапевт.
Ірина Колесник переконана, щоб дитина кинула лазити по дахах і вагонах метро, потрібно разом з нею придумати заняття, яке буде приносити стільки ж яскравих емоцій. "Поговоріть з дитиною на рівних. Спробуйте зрозуміти, чого їй не вистачає у повсякденному житті. Запитайте, які емоції приносить їй хобі і намагайтеся спільними зусиллями знайти інше заняття, яке буде таким цікавим, але менш небезпечним", - пропонує вона.
В останній рік у соцмережах з'явилося чимало груп, де підлітків чатує небезпека. Першою популярність надбала суїцидальна гра "Синій кит". Все починалося з того, що діти, які хочуть "пограти" повинні були розмістити у себе на сторінці хештеги #синій кит, #яугрі або #розбудименео420. Або зайти до групи, присвяченої киту. Таку дитину знаходив "куратор" з мережі і давав завдання. Цих завдань повинно було бути близько 50-ти, і вони пов'язані, у тому числі, з нанесенням каліцтв. Діти повинні були малювати бритвою китів на руках або просто різати руки. Останнє завдання гри - вчинити суїцид.
Пізніше, коли у мережі влаштували полювання на організаторів "кита", в інтернеті з'явилися альтернативні групи. Наприклад, квест "Біжи або помри". Завдання його учасників - перебігти дорогу перед наступом автомобілем і зняти це на відео. Також популярною стала гра "Зникнення на 24 години". Її сенс у тому, що дитина повинна піти з дому на добу, вимкнувши при цьому мобільний телефон. Протягом цього часу не можна виходити на зв'язок ні з батьками, ні з однолітками. Якщо за цей час дитину не знайшли - вона виграла.
Близько півроку тому, коли у соцмережах був бум "Синього кита", 15-річний Влад з Харкова вирішив перевірити, як проходить така гра. Попередньо, щоб його історія була більш правдоподібною, він додав на стіну "Вконтакте" картинки і статуси з депресивних пабліків. Потім він написав у групу "Синій кит", що хоче взяти участь у грі. Відповіді довелося чекати близько тижня. Спочатку незнайомець запитав у Влада, як у нього справи, як йому живеться. Його співрозмовник хотів переконатися, що підліток у депресії і ставив навідні запитання. Хлопець для правдоподібності відповідав, що у нього все погано, батьки і друзі його не розуміють. Першим завданням було намалювати синього кита на руці. Влад зробив малюнок і відправив фото. Наступним завданням було прокинутися о 4:20. Школяр встав у певний час і написав своєму "куратору" про це. Того не було онлайн, а відповів він тільки об 11 ранку. Четверте завдання полягало у тому, щоб прийти вдень на Харківський міст для зустрічі з "куратором". Влад чекав незнайомця на середині мосту деякий час, але нікого навколо не було. Трохи пізніше хлопець побачив, що із зовнішнього боку перил мосту наклеєний якийсь папірець. Там було написано "Ти виконав завдання". Після цього школяр перестав писати куратору через страх. "Я розумів, що цю записку хтось приклеїв і можливо він зараз стежить за мною. Ця людина хоче, щоб мене не було на світі", - розповідає Влад. Йому пощастило, і куратор більше не писав йому і не погрожував. Хоча Влад чув, що часто куратори суїцидальних ігр пишуть дітям з погрозами. Наприклад, кидають посилання, переходячи через яке, дитина світить свій IP-адресу. Після цього його шантажують тим, що до нього прийдуть додому і вб'ють його батьків. Налякана дитина змушена вибирати - піти на це або продовжити гру.
За словами соціального психолога Наталії Кухтіної, подібні групи використовують механізми психологічного впливу. Наприклад, у грі "Синій кит" дітям присвоюють номери замість імені. Кухтіна зазначає, що такі принципи застосовували у концтаборах, щоб обмежити доступ людини. Заклик встати о четвертій ранку - це спосіб знизити критичне мислення підлітка. "Ми живемо у біологічному ритмі. Є певний час, коли у нас знижений захист. Тому дітей просять виконувати завдання о четвертій ранку. У такі моменти вони втрачають зв'язок з реальним життям", - розповідає Кухтіна. Вона підкреслила, що головна психологічна ціль "Синього кита" – дитину переконують, що з розумінням ставляться до його проблем, що йому погано. "Вони пропагують думку: ми всі помремо, рано чи пізно. Так навіщо жити і мучаться, якщо можна померти раніше", - відзначає соціальний психолог. На її думку, гра "Зникнення на 24 години" діє за схожим принципом. "Підлітків і раніше відвідували думки: якщо я помру, хтось із близьких буде плакати? Той, хто буде плакати, той і справжній друг", - говорить Кухтіна.
За словами Наталії Кухтіної, ще з тих часів, коли з'явилися комп'ютерні ігри, у дітей стерті кордони між реальним і віртуальним. "У грі тебе вбили, а на наступному рівні ти знову живий. Мозок не відрізняє почуття, які ми переживаємо у реальному світі і у віртуальному світі. У хлопців стирається межа страху. Тому вони чіпляються за потяги і лізуть на висотки", - підкреслює психолог.
Вона стверджує, що ризику піддаються діти, починаючи з дев'яти років. У цьому віці - особливо хлопчики - входять у деструктивну фазу. Це вік, коли діти вже відділилися від батьків, але для них ще важливі взаємини з ними. Особливо ризикують ті, кого батьки не навчили визначати особисті кордони, знаходити своє місце у соціумі.
За словами психолога Алевтини Шевченко, до груп ризику перш за все входять діти, у яких немає контакту з батьками. Але діти можуть і імітувати цей контакт. У таких випадках батьки не будуть здогадуватися, що з дитиною щось відбувається. "Через те, що мама і тато не завжди розуміють почуття дитини, вона з часом закривається від них. Наприклад, дитина одного разу висловила свої почуття, а йому сказали, що це негарні почуття, що так себе вести неправильно. Також погано, коли батьки занадто явно виявляють своє хвилювання за дитину ", - розповідає психолог.
Вона зазначає, що потрібно розуміти, що, вступаючи до таких груп, дитина хоче, у першу чергу, звернути на себе увагу батьків. Вона може почати тільки заради цього, не розуміючи наслідків, а у підсумку дійти до реального суїциду. Однак психолог обнадіює, що реакція дитини у суїцидальних групах може бути миттєвою. "Якщо висмикнути його з цього стану, таке може ніколи не повторитися. У цих групах спеціально вводять дитину у сутінкову свідомість", - вважає Шевченко. Якщо у батьків є підозри, що дитина вступила до такої групи або це реально сталося, потрібно поговорити з нею. Але це повинна бути бесіда на рівних, а не з позиції, що батько - начальник. Вона переконана, що для батьків особливо важливо утримати контакт з підлітком. Тому що він вже перестає беззастережно довіряти, його мозок у цей час перебудовується.