В тилу ворога: як живуть в окупованому Донецьку українські патріоти

Українських патріотів на Донбасі називають не інакше як "укропы" або "укри". У Донецьку їх ненавидять, а відкрите позиціонування любові до батьківщини може обернутися загрозою для життя. Від вірних Україні громадян на підконтрольних територіях чекають організації партизанського руху, багато людей не вірять в їх щирість і не відчувають співчуття. Але в окупованому Донбасі все ще живуть ті, кого можна звинуватити в сепаратизмі. Їх найзаповітніша мрія – пройти вулицями рідного міста з українським прапором. Про те, як живуть проукраїнські донеччани в умовах війни та окупації, - в матеріалі РБК-Україна.

Душею - в Україні

Ми сидимо з ним в одному з кафе в самому центрі Донецька. Він п'є багато кави і курить – говорить, від нервів. Він просить називати себе Аркадій, і це чуже ім'я йому зовсім не йде.

Йому не йде і те життя, якій він зараз живе, тому що він в Донецьку, а душею – в Україні. Він той, кого називають "проукраїнський донеччанин", інколи навіть "патріот", а ще можуть назвати "укр" або "укроп". Якщо назвуть досить голосно – у Аркадія будуть неприємності. Серйозні такі неприємності, можливо, навіть небезпечні для життя...

Про те, що на окупованих територіях Донбасу живуть ті, кого неможливо назвати сепаратистом або терористом, знають всі. Однак у запалі суперечок на тему "Що робити з Донбасом?" про їх існування часто забувають.

Незаперечним вважається аргумент: "Ті, хто хотів, давно вже виїхали звідти, залишилися одні сепары".

- Якщо я – сепар, то Порошенко – балерина, - саркастично видає Аркадій. – Я не вчений, не історик, я - майстер, роблю ремонти в квартирах. Мені політика сто років не потрібна... була. Але два роки вже як доводиться у всьому цьому д..мо плавати і розбиратися! Розібрався – я не сепар, не терр, не ватник. Але й назвати мене особливо "свідомим", напевно, не можна. До речі, "свідомий" для "ватников" – це лайка. "Свідомий" - це образа... Було б смішно, якщо не було б так сумно.

"Ви самі покликали війну в свій будинок!", "Ваші старі люди кидалися під українські танки і не дали солдатам звільнити вас від бойовиків!", "Нехай вас годує Росія!". Все це - далеко не повний набір стандартних нападів на жителів Донбасу.

Якщо ці фрази сказати Аркадію в обличчя, то можна отримати в око. Тому йому повідомляють про це щодня на відстані - в соціальних мережах. Був би Аркадій прихильником "російських весен" і "молодих республік" - огризнувся і забув.

Але він - "укроп", патріот і проукраїнський донеччанин, який третій рік живе в лігві бойовиків. І велика ймовірність, що почувши в сотий раз "самивиноваты", він буде готовий відмовитися взагалі від будь-яких світоглядів, крім одного - "Нам потрібен мир і неважливо, хто його принесе". І буде просто жити, і на одного простого обивателя без принципів стане більше.

Проукраїнських донеччан знайти важко, але вони поки є. Звичайно, ніхто з них відкрито своєї позиції не проявляє – інакше залишок днів можна провести в підвалі "міністерства держбезпеки" у статус шпигуна, коригувальника, диверсанта або всі разом.

- "Своїх" дізнаємося тільки за інтонаціями в розмовах і по дрібним маркерів у промові, - говорить Аркадій. - Всупереч нав'язаному нам ще в 2014-му році жаргону, вони ніколи не назвуть українців "укри" або "укропы", не скажуть "їздили на ворожу територію" (мається на увазі поїздка на контрольовані Києвом території, - ред.) і не підтримують розмови про те, як в Україні "все погано і взагалі немає такої держави". Можуть хмыкнуть, коли після "немає такої держави" їм тут же розповідають про який-небудь знайомої донеччанці, яка всіма правдами і неправдами оформляє свого новонародженого дитяти і все "дитячі" допомоги саме на підконтрольній території.

До нас приєднується другий донеччанин з проукраїнською позицією, називається Всеволодом. Він спокійний і мало говорить. Зауважує, що за весь цей час виробив одну чудову звичку – не встрявати в суперечки і дискусії.

Спотворена реальність

- Ми прекрасно розуміємо, яку кількість проблем зараз в нашій країні, на підконтрольних територіях. Але ми не обговорюємо їх з не-громадянами нашої країни. Ви розумієте, що я маю на увазі росіян. В моєму розумінні, вони повинні спочатку навести в себе порядок і не лізти в справи інших країн, - каже Всеволод.

Для них все було ясно з самого початку конфлікту. Захоплення, війна, зрада – все це відбувалося під боком. Тому їм важко дивитися випуски новин як на окупованих, так і на підконтрольних територіях – кажуть, дуже багато недостовірної інформації.

- У новинах якогось телеканалу "Оплот" або "Новоросія ТБ" обстріл ведуться виключно українськими військовими. Українські телеканали подають так, що стріляють тільки бойовики. Коли ми почуємо, що йде війна і стріляють обидві сторони? Одні сидять у житлових кварталах і стріляють, "випрошуючи" відповідь вогонь. Інші, у яких урвався терпець, дають відповідь - готова ТВ-картинка "Україна обстрілює мирних жителів", - пояснює Аркадій.

Всеволод скупо зронив, що вимкнув телевізор "під три чорти". Новини черпає з інтернету і рідко читає далі заголовків.

Патріоти, що залишилися в Донецьку, за їх власними словами, не можуть масово протистояти бойовикам.

- А цього від нас вимагають радикальні ура-патріоти з вільних територій. За аналогією з "ватою" - словом, що позначає прихильників російських завойовників, ми їх називаємо "вышивата". "Вышивата" звинувачує нас у тому, що досі не організовано масовий опір, партизанська війна і підпілля. Саме від радикалів ми постійно чуємо "треба відрізати Донбас як ракову пухлину від України", "нехай самі виживають, як хочуть". З цього приводу у мене два питання: хто тут сепаратист і точно мова йде про єдину країні? – задається питанням Всеволод.

Протистояти людям з автоматами і важкої артиллерий додачу кілька сотень людей навряд чи зможуть. Навіть спроби об'єднатися серед проукраїнських донеччан були визнані неможливими – навколо дуже багато провокаторів і явних шпигунів.

Тому спілкуються вони про те, що відбувається, в основному, тільки з тими, кого знають давно і особисто. Наприклад, обидва співрозмовника живуть в одному будинку, дружать сім'ями. Обидва втратили багатьох друзів, які пішли "в бік ДНР".

- При зустрічі з ними я, як ослик киваю головою, мовляв, набридла війна. А при спробах поговорити про світоустрій і центральному місці ДНР в Сонячній системі, з'їжджаю з теми до рівня "у моєї дитини виріс третій зуб, вчора живіт прихопило, а дружина затіяла прання". Не хочу я з ними спілкуватися. Вони ж самі розуміють, якою клоаці живуть, але ось цей верноподданический тон "Наша республіка скоро ух, як заживе!" викликає у мене бажання схопити їх за комір і струсити, і сказати: "Прокиньтеся, Донбас вбили і пограбували, хто і коли заживе – невідомо", - цідить Всеволод.

Спроби до спасіння

Співрозмовники кажуть: врятувати місто не вийшло, тому рятують дітей. До розмови приєднуються донеччанки, дружини Аркадія і Всеволода.

- Якщо діти перебувають у тому віці, коли з ними можна домовитися, то мама або тато пояснюють, що відбулося два роки тому. Ми просто сказали своєму 12-річному синові: в країні війна, нас захопили чужі люди, нам доводиться приховувати свої погляди і переконання, щоб не потрапити у в'язницю. Син сказав: "Зрозумів" і зараз захопився історією, намагається розібратися, що до чого. Донька ще маленька, їй 5 років, але вона вже де в чому розбирається по-своєму. Наприклад, коли бачить бойовика, демонстративно морщить ніс і запитує на всю вулицю: "Від кого ж це так смердить? "- каже донеччанка Людмила. – Звичайно, це наївно, але більша починається з малого, чи не так?

Виявляється, звуки гімну України викликають у таких донеччан ком у горлі. Продукти з позначкою "зроблено в Україні" або штрих-кодом 482 забираються з прилавків без роздумів.

Зустріч на вільних територіях – в Маріуполі або Святогорську, куди іноді вибираються відпочити на пару днів – починається з обіймів і ридань і закінчується поквапливим шепотом "Ми вас чекаємо будинку, в українському Донецьку!".

- А адже ніколи в житті я не була такою вже політично ідейною. Але зараз, коли нам протиставили чуже життя, ми цінуємо те, що у нас було, і намагаємося це повернути, - у донеччанки Лілії тремтить і зривається голос.

Допомога країні

Донеччани-патріоти, незважаючи на протистояння "вышиваты", допомагають своїй країні. За їх визнанням, практично всі щомісяця перераховують гроші на допомогу армії.

- Є волонтери, яким ми довіряємо, і які дійсно закуповують все необхідне для бійців, - говорить Аркадій. – Я отримую зарплату на банківську картку, тому що працюю на українське підприємство. Близько 200 гривень я віддаю на допомогу ЗСУ.

Лілія розповіла, що купує вироби одного з українських дизайнерів, яка таким чином збирає необхідні кошти на тепловізори або обмундирування українських солдатів.

- У нас є кілька футболок, носити які в Донецьку не можна, але як тільки наше місто звільнять – ми всією сім'єю їх одягнемо, - обіцяє Людмила. – На футболках – герб України, аеропорт, цитати Тараса Шевченка...

найголовніше, що ці донеччани - очі і вуха української розвідки. Пішла колона тентованих вантажівок у бік аеропорту, кучкуються чи бойовики в центрі Донецька – все це і ще багато іншого передається дуже закритими каналами тим, кому це треба.

- Є багато ресурсів, у тому числі і в інтернеті, куди скидається інформація. Я знаю точно, що розвідка її використовує. Ні, ми не навідники, але якщо бойовики зайняли порожній дитячий садок – то це теж стане відомо. Правда, потім російські ЗМІ подадуть це як "Українська армія обстріляла дитсадок". Але там же "располага" бойовиків! Як, наприклад, в житлових кварталах на Путиловке – на вулицях Буслаєва і Чапаєва. Про це, звичайно, скромно замовчать, - ділиться Всеволод.

- Скільки вас таких в Донецьку? – не можу не поцікавитися наостанок.

- Набагато більше, ніж здається з боку, - спокійно посміхається Всеволод.

- І нікого не підозрюють, не викликають на розмови в МГБ?

- Сусіди шепталися за спиною колись, обіцяли повідомити куди слід". Вже не знаю, за що. Мабуть, відчували "п'ятою точкою", що ми не їх поля ягоди. Але поки не повідомили, слава богу. А що мені можна пред'явити? Я працюю цілими днями, з прапором України по вулицях не ходжу... поки. А одного разу навіть на ниття однієї сусідки грізно насупив брови: "Чого ноете? Ціни вам не подобаються? Може, вам і народна республіка не подобається?" Принишкли, як миші, почали вітатися, - усміхається Аркадій.

Залишаю співрозмовників в кафе в центрі Донецька. Заклад заповнений, незважаючи на робочий день. Мої співрозмовники залишаються все-таки свято у них. День Конституції України.