Сергій Ліщина: Потрібно імпортувати сировину, а не готову продукцію

Співвласник заводу Izovat, концерну "Українські лісопилки" підприємець Сергій Ліщина – один з небагатьох інвесторів, який, попри кризу, взявся за будівництво нового заводу. Однак, за його слова, місцева влада нічого не робить для того, щоб допомогти побудувати нове підприємство. А Кабмін елементарно не може забезпечити імпорт сировини, критично важливої для роботи промислових підприємств. Детальніше про все Ліщина розповів в інтерв'ю РБК-Україна.

– Ви інвестуєте понад тридцять мільйонів доларів у будівництво нових підприємств в Житомирській області. Як місцева влада поставилася до цього проекту? На вас хтось вийшов, запропонував підтримку?

– Поки що ніяк. Ми не побачили відповідної реакції від місцевої влади. Напевно, тому що не в наших традиціях питати, як справи, вітатися і протягувати руку допомоги. Але, сподіваюся, ця ситуація поправна, і в майбутньому губернатор і мер, можливо, все-таки запропонують допомогу.

Існує маса технічних моментів, де така допомога нам може знадобитися. Наприклад, в питаннях підключення до електромереж і вирішенні проблем, що виникли з "Житомиробленерго". Ми не просимо грошей, але підтримка нам би не завадила.

Будь-яка розсудлива людина, будь-який губернатор чи мер розуміють, що інвестор обов'язково потрібен для регіону. Він створює робочі місця, а це 150-180 вакансій в перспективі. Підприємство сплачуватиме податки і вироблятиме корисний продукт – 18 тисяч тонн теплоізоляції, яка дасть змогу країні стати енергоефективною. Це виробництво корисно не тільки нам, підприємцям, але і населенню.

В цілому добре, що місцева влада не заважає. Але хотілося б мати більш відповідальний підхід до того, що відбувається.

– На вашу думку, державі необхідно підходити до питання визначення критичного імпорту, щоб не постраждали інтереси внутрішніх виробників?

– Справді, ми стикаємося з проблемами обмеження імпорту сировини з Росії, що є критично важливим для виробництва нашої продукції. Насамперед це стосується карбамідно-формальдегідного концентрату (КФК), який виробляється в РФ трьома великими хімічними компаніями.

В Україні цей сировинний продукт виробляє в нікчемних кількостях єдиний виробник, оскільки, будучи сировиною, КФК не представляє особливого інтересу для продажу. Перевага віддається продуктам з більшою доданою вартістю, зокрема карбамідо-формальдегідній смолі (КФС). Відповідно, купити потрібний обсяг неможливо - вони і самі купують готовий КФК в імпортерів-посередників.

При цьому, пролобіювавши заборону імпорту з РФ найбільш дешевого КФК, вони практично вбили своїх конкурентів – виробників смол. А тих, хто ще залишився, помістили в жорстку залежність від 1-2 постачальників з третіх країн з проблемами ритмічної поставки та високими цінами. Як наслідок, під удар потрапило виробництво деревних плит, у тому числі і ми – виробники ДСП, фанери.

Своїм непродуманим лобістським рішенням держава зруйнувала галузь виробництва смоли – імпорт смол пішов з третіх країн, а виробники деревних плит опинилися на межі зупинки. Цікаво, що безпосередньо перед введенням ембарго на поставки з Росії Мінекономіки більше як рік проводило антидемпінгове розслідування проти постачальників КФК і КФС з Росії.

В результаті було введено мито на КФС, а по КФК комісія визнала запровадження будь-яких обмежень недоцільним. Але там, де комусь дуже хочеться, збиток для економіки України не має значення.

– Але навіщо державі забезпечувати безмитне постачання КФК з Росії?

– У нас працюють близько двох тисяч людей на всіх підприємствах, які виробляють різні види продукції деревообробної промисловості, такі як ДСП і фанера, де використовується смола. Продуктом для виробництва смоли є КФК. КФК – це чистий метанол, а метанол – це чистий газ.

Де наш український газ? – Незрозуміло де. Для населення використовується. А в промисловості він особливо не застосовується. Виробництво метанолу на сєверодонецькому "Азоті" побудовано в 50-ті роки. Про що можна говорити... Гіпотетично Фірташу можна його запустити. Але який сенс виробляти продукт, якщо його собівартість буде в півтора-два рази вище ринкової. Це абсурд. Похідні, які можна отримувати з метанолу, мають попит. Напевно той же Фірташ зацікавлений, щоб вони проводилися. Та ж оцтова кислота, формалін та смоли. Але потужність цього виробництва така, що товарний метанол просто нікуди дівати за ціною, яка явно вище ринкової. Це абсурд.

Я хімік і добре знаю це виробництво. Мій батько працював начальником цеху метанолу – єдиного в країні. Це близька мені тема.

Основна думка, наріжний камінь: перестаньте купувати готову продукцію з доданою вартістю, купуйте тільки сировину. Зробіть із країни-агресора сировинний придаток.

Якщо це вигідно для економіки, купуйте сировину. Не купуйте готовий продукт – ДСП, мінеральну вату.

Я кажу про свої продукти, але впевнений, що є ще мільйон інших продуктів, які виробляють в Україні, і водночас вони завозяться з Росії, Білорусі і ніякої користі українській економіці не приносять.

– На вашу думку, чи були у держави які-небудь підстави не включати КФК в перелік продукції, забороненої для імпорту?

– Ми вже проходили цей шлях, коли було антидемпінгове розслідування, яке тривало в Україні півтора року. Було доведено, що на такий продукт, як КФК, вводити заборону можна. Півтора року проводиться розслідування, яке в підсумку говорить про те, що ми не вводимо додаткові мита і акцизи на даний продукт, а врешті-решт отримуємо ембарго. Ці речі непорівнянні.

Ми можемо про це говорити і придумувати різні способи взаємодії, але це не працює. Скільки інститутів було задіяно, скільки юристів працювало, скільки годин було витрачено на те, щоб вивчити питання. І все це накрилося мідним тазом.

Для визначення критичного імпорту важливо розуміти наслідки введення заборони і реальну (а не декларовану) можливість придбання даного продукту в інших виробників за прийнятними цінами. І чим більше сировинного імпорту, тим менше повинно бути обмежень, і навпаки. Україна повинна прагнути нарощувати частку товарів з високою доданою вартістю, перетворюючи країну-агресора в сировинний придаток. На жаль, рішення державних чиновників не завжди дотримуються здорової економічної та геополітичної логіці.

– Як ви ставитеся до того, що законопроект про "інвестиційних нянь" було відхилено Верховною радою на тій підставі, що не надавалися пільги тютюновим і алкогольним компаніям?

– Не думаю, що даний законопроект відхилено тільки через те, що пільги не надавалися тютюновим і алкогольним компаніям. Весь проект закону вкрай "сирий" і не узгоджується з іншими законодавчими актами України.

При цьому, крім тютюну й алкоголю, в проекті закону виключена підтримка інвестицій у видобуток вугілля, нафти і газу, що саме по собі досить дивно, оскільки за даними напрямками Україна досить імпортозалежна і саме в цих напрямках, навпаки, необхідно починати підтримку в першу чергу.

Відправка законопроекту на доопрацювання цілком закономірне, оскільки в чинній редакції він непрацездатний. Наміри взяти його більше схожі на спробу зберегти обличчя після невдалого піар-ходу, пов'язаного з "інвест-нянями".

Проте спроба створення подібного законопроекту є позитивним моментом, тому що в процесі його підготовки оголюються ті підводні камені, які заважають збільшенню інвестицій в економіку України.

Сподіваємося, що за наявності політичної волі даний законопроект може вирости в щось більше і дати старт великим інвестпроектам в Україні.

– Назвіть п'ять кроків, які має зробити влада для того, щоб збільшити обсяг інвестицій в українську індустрію, створити додаткові робочі місця і наростити обсяг податкових надходжень?

– Правильно було б зрозуміти, які стратегічні кроки необхідно зробити державі для притягнення інвестицій в довготривалій перспективі і які тактичні заходи необхідно вжити нинішній владі для зростання інвестицій в короткостроковому періоді.

Можна сказати, що тактика – це інструмент реалізації стратегії, і починати треба саме з визначення стратегічних кроків. Але, на жаль, зі стратегією у нас останні 30 років важко. Немає навіть єдиної думки щодо того, куди повинна рухатися країна: на Захід, на Схід чи залишатися нейтральною.

Тактичні напрями, за якими слід рухатися, визначити нескладно – вони досить активно обговорюються в медійному просторі. Напрямків багато, але якщо виділити п'ять основних, то це врегулювання ситуації на Донбасі, відкриття ринку землі, антикорупційна реформа, скорочення бюрократичних бар'єрів шляхом цифрової трансформації, оптимізація регулювання природних монополій, особливо у сфері поставок і підключення до енергоносіїв. Не можна сказати, що в даних напрямках нічого не робиться, але це більше схоже на топтання на місці, ніж на рух вперед.

Ключова проблема – це надмірна залежність економіки від олігархів. По суті, її монополізація олігархами. Ми повинні позбавлятися від корпорації АхмКол або КолАхм, коли країна, по суті, залежить від двох людей, і тарифи на електроенергію, і міжусобні війни, і рішення, що впливають на економіку, повністю зациклені на них. Це збитково. Та насправді всі вже втомилися від цього. Говоримо про це багато, а олігархи правлять Україною і будуть далі правити, якщо нічого не змінити.