ru ua

Розворот від ЄС. Чому влада ігнорує екологічні проблеми бізнесу

Розворот від ЄС. Чому влада ігнорує екологічні проблеми бізнесу Кабмін Шмигаля не готовий підтримати бізнес в екомодернізації (Фото: Віталій Носач, РБК-Україна)

Україна ризикує втратити європейські ринки промислової продукції без негайної екологічної модернізації підприємств. Держава майже відсторонилася від цієї проблеми, плануючи перекинути всі витрати на плечі бізнесу. Але умови, які створює влада, навряд чи дозволять промисловцям впоратися з цим викликом. Детальніше – нижче у матеріалі РБК-Україна.

Європейський союз, взявши курс на боротьбу зі змінами клімату, готується ввести транскордонне вуглецеве регулювання (ТВР). Йдучи на такий крок, Єврокомісія (ЄК) серед іншого намагається захистити компанії з ЄС, які вже змушені дотримуватися ряду вимог єврочиновників у рамках Green Deal (т.зв. "зелений курс" або "зелена угода"). Ця програма передбачає скорочення викидів вуглекислого газу до нуля до 2050 року.

Що це означає і чому це важливо для України? ЄК у середині липня представила план з вуглецевого регулювання. Поки це проект, у ньому прописаний перехідний період для адаптації до нових правил. Але дуже ймовірно, що вже через кілька років деякі імпортні товари в ЄС (мова йде про метали та вироби з них, добрива, цемент і електроенергію) будуть обкладатися податком. Суму збору прив'яжуть до обсягу викидів вуглекислого газу при випуску тієї чи іншої продукції, взявши за орієнтир норми, яких змушені дотримуватися підприємства з Євросоюзу.

Україну ця історія точно не обійде стороною. Немає сумнівів, що ТВР буде поширено й на українську промисловість з досить високим "вуглецевим слідом". А значить підприємства, які планують й надалі торгувати з Євросоюзом, будуть змушені платити спеціальний податок – т.зв. carbon border taxe. Зрештою, бізнесу доведеться або стискатися у своїй маржі, або перекладати суму податку у ціну товару, стаючи менш конкурентоспроможним на європейському ринку.

За різними оцінками, втрати підприємств з України у перший рік дії нових правил можуть скласти близько 600 млн євро. "Якщо наш уряд не включиться в переговори, не зможе організувати якісний діалог з партнерами з ЄС, то нас чекає падіння валютних надходжень і надходжень до держбюджету, скорочення зайнятості населення і його доходів", – вважає директор GMK Center Станіслав Зінченко.

І хоча ще є час, щоб "включитися у переговори" і почати модернізацію підприємств, держава, попри побоювання бізнесу, поки не поспішає з цим допомагати. На додаток складається враження, що деякі ініціативи влади в екологічних питаннях навпаки ще більше націлені на тиск на промисловість.

До таких можна віднести намір влади затвердити другий національно визначальний внесок (НВВ2), який передбачає зниження викидів вуглекислого газу на 65% від рівня 1991 року. Ця мета навіть амбітніша, ніж у ЄС, який збирається досягти планки в 55%.

Тільки Євросоюз запланував на ці цілі інвестиції у 503 млрд євро, а Україна – нуль. В української промисловості мільйонних бюджетів на екомодернізацію теж немає. Це означає, що підприємства, які не зможуть відповідати завищеній планці влади, просто закриються, залишивши на вулицях сотні тисяч робітників, а бюджет – без валютних надходжень. Відсутність промисловості, безумовно, зменшить викиди СО2. Але чи не занадто висока ціна за амбіції влади і їх спроби задавити бізнес?

Проект № 4167: дорого і занадто швидко

У цьому плані один з найбільш спірних – проект закону від Кабінету міністрів №4167. Документ викликав бурхливу дискусію серед промисловців. Його вже кілька разів провалювали в Раді, відправляючи на повторне перше читання. Проект, як вважають його опоненти, нереалістичний у плані передбачених термінів екологічної модернізації підприємств – 4 роки та 7 років як виняток в окремих випадках. Ці умови куди жорсткіше, ніж були передбачені для промисловості в ЄС. Наприклад, у Польщі на екомодернізацію виділялося 20 років, у Словаччині 17 років.

Що важливо: проект Кабміну зовсім не передбачає держпідтримку на екологічні проекти, перекладаючи всі витрати на плечі підприємств, яким за різними оцінками потрібно близько 10 млрд гривень. Тоді як, наприклад, новим членам Євросоюзу, при реалізації подібних програм, виділили з держбюджетів їх країн і бюджету ЄС 450 млрд євро на екомодернізацію.

Зі зрозумілих причин Україна не може розраховувати на подібний рівень фінансової підтримки. Але замість влада могла б запропонувати бізнесу та запровадити податкові стимули й пільги, держгарантії, компенсації за кредитами на екомодернізацію і т.д. За фактом жодних подібних інструментів уряд поки не пропонує, звалюючи фінансовий тягар повністю на бізнес.

До того ж, як вважають критики проекту, у ньому закладено декілька схем, через які контролюючі органи зможуть у ручному режимі карати підприємства за невиконання завідомо нереалістичних норм. У цьому ж ключі важливо, що ще одним проектом закону (№3091) Держекологічна інспекція (ДЕІ) стає інструментом тиску на бізнес.

Цей держорган, якщо закон буде прийнятий, зможе застосовувати необґрунтовані санкції до підприємств без судових рішень. Йдеться як про штрафи, так і повну зупинку бізнесу. Подібні повноваження раніше не раз створювали широке поле для корупції, даючи нечистим на руку контролерам важіль для "тряски" і "віджиму" грошей.

Будуючи подібні плани, як у випадку з екомодернізацією промисловості, влада явно не враховує реальний стан підприємств. І замість держпідтримки та діалогу з промисловцями, в черговий раз копіюються "передові" європейські норми (причому більш жорсткі, ніж в ЄС) без урахування українських особливостей.

Щось подібне сталося й у випадку із зобов'язаннями України в рамках Паризької кліматичної угоди – першого глобального договору щодо запобігання кліматичної кризи. Його, як відомо, у 2015 році підписали 196 країн, затвердивши єдиний комплексний план дій щодо зменшення викидів вуглекислого газу на 45% до 2030 року. США під час президентства Дональда Трампа вийшли з угоди, а після перемоги Джо Байдена на виборах знову в неї повернулися.

Перезавантаживши кліматичний договір, підписанти у квітні 2021 року провели т.зв. "кліматичний саміт", на якому був обговорений новий варіант Паризької угоди – з набором зобов'язань, жорстким інструментарієм контролю і відповідальності за дотримання. Одним з таких зобов'язань стала умова для кожної країни знизити викиди CO2, т. зв. "національний внесок".

Україна вирішила й тут відзначитися. Якщо ЄС зобов'язався знизити до 2030 року викиди на 55%, то українська влада "побігла попереду паровоза", заявивши про готовність підкорити цифру у 65%. Тоді як промисловість сприйняла такі обіцянки як абсурдні і нездійсненні, які не враховують стан і можливості підприємств.

Екоподаток: без мети та сенсу

На цьому тлі досить дивним виглядає те, як влада з року в рік використовує наявний ресурс нібито на підтримку екології. В Україні бізнес вже давно платить екологічний податок, його розмір регулярно зростає. А чергове підвищення передбачено у гучному проекті закону №5600 зі змінами до Податкового кодексу.

Назва податку часто не відповідає тому, як чиновники розпоряджаються зібраними з промисловості засобами. До теперішнього часу 45% екоподатку направляється до загального фонду держбюджету, 55% – до місцевих. За фактом кошти "розчиняються", витрачаються на які завгодно потреби, але точно не використовуються для поліпшення екології.

Бізнес давно говорить про те, що податок має бути цільовим в реальності, а не тільки на папері. Наприклад, 70% залишити підприємствам з умовою, що вони будуть витрачати гроші на екомодернізацію, а 30% направляти у цільові екологічні фонди. І тільки у подібному форматі екоподаток виконуватиме свою ключову функцію з реалізації природоохоронних заходів.

Від цільового використання всіх коштів екоподатку виграє і населення. Знизяться витрати держбюджету на фінансування природоохоронних заходів. Але всі ці очевидні заходи влада приймати відмовляється, адже нецільове використання екоподатку дає джерело грошей для більш видимих і зрозумілих електорату проектів.

Беручи до уваги плани ЄС з вуглецевого регулювання, залишати ситуацію без змін вельми недалекоглядно. Якщо не ввести цільове використання коштів екоподатку, їх продовжать розпорошувати, а екологічна ситуація залишиться такою ж: через високий "вуглецевий слід" в українській продукції бізнес буде втрачати платоспроможні ринки, а промисловість – скорочуватися.

Податковий тиск: ставки зростуть втричі

Ще однією проблемою для промисловості може стати вже згаданий проект №5600, схвалений Верховною радою у першому читанні. Документ містить норми, які істотно збільшують фіскальне навантаження на легальний бізнес, в тому числі й промисловий.

Йдеться про посилення екологічних податків і зборів, що може дати тільки один результат – падіння промвиробництва і ВВП, втрату українською промисловістю не тільки зовнішніх, але і внутрішніх ринків, від чого виграють іноземні конкуренти. А саме по собі збільшення податку не поліпшить екологію, про що вже було сказано вище.

До того ж ставка екоподатку зросте нерівномірно, що також викликає питання у бізнесу. На розміщення безпечних відвалів гірничодобувної промисловості податок хочуть підвищити у три рази – на 200%. Тоді як ставки екоподатку на небезпечні відходи, серед яких і токсичні речовини, пропонується підвищити лише на 5%.

Такий підхід може призвести до погіршення екологічної ситуації в Україні. Не кажучи вже про те, що це явна дискримінація щодо гірничо-металургійних, феросплавних підприємств і виробників вогнетривів. Їх витрати істотно зростуть, а інвестицій бізнесу у виробництво, модернізацію та екологію навпаки впадуть.

***

Ініціативи чиновників по частині екології навряд чи знаходять розуміння у бізнесу, не кажучи про нульову підтримку цих ідей. Багато що з вище зазначеного промисловці сприймають як безсистемну і фрагментарну політику. Політику, яка ігнорує реальні проблеми та потреби. А тому про жодні поштовхи й стимули для економіки само собою говорити не доводиться.

Тут, скоріше, мова йде про деіндустріалізацію, яку чи то свідомо, чи то через некомпетентність підсилює своїми рішеннями влада. Якщо ситуація буде розвиватися у такому ж напрямку, є реальна загроза подальшої примітивізації промислового виробництва. А далі – повна втрата виробничого потенціалу, повернути який буде явно дорожче, ніж зараз можуть обійтися витрати, що дозволяють запобігти такому сценарію.