Примус до миру. Чим закінчилася війна у Нагірному Карабасі
Досягши істотних успіхів на фронті, Азербайджан зміг нав'язати Вірменії свої умови миру в Нагірному Карабасі і повернути собі значну частину територій. У виграші залишилися і Туреччина з Росією. Про наслідки карабаської війни для всіх її учасників – в матеріалі РБК-Україна.
Війна у Нагірному Карабасі закінчилася так само несподівано, як і почалася, через майже півтора місяці інтенсивних боїв. У ніч на 10 листопада лідери Вірменії, Азербайджану і Росії оприлюднили угоду про припинення бойових дій, яка підвела риску під фактичною військовою поразкою вірменських сил в цьому конфлікті.
До 10 листопада азербайджанські війська змогли взяти під контроль стратегічно важливе місто Шуші і підійти до столиці невизнаної Нагірно-Карабаської республіки Степанакерту (в азербайджанському варіанті – Ханкенді). Ключова для забезпечення НКР Лачинська дорога також була перерізана азербайджанцями, після чого нормальне постачання вірменських сил стало практично неможливим.
Згідно з домовленостями, Азербайджан закріплює за собою завойовані з кінця вересня території Нагірного Карабаху. Також під контроль Баку найближчим часом повертаються кілька районів Азербайджану, що раніше складали "пояс безпеки" НКР.
В регіон вводяться російські миротворці числом майже 2000 осіб, з бронетранспортерами, автомобільною та спеціальною технікою. Вони будуть розташовані уздовж лінії зіткнення і вздовж Лачинського коридору, який буде з'єднувати частину НКР, що залишилася під контролем вірмен, із самою Вірменією. Миротворців вводять на п'ятирічний термін з можливістю продовження. Але за бажанням однієї зі сторін контингент може бути виведений і через п'ять років.
Також у регіоні розблоковуються транспортні та економічні зв'язки, Вірменія забезпечує транспортне сполучення між азербайджанською Нахічеванською автономною республікою та основною територією Азербайджану (їх розділяє територія Вірменії, досі усі кордони були перекриті).
Великі ігри
У протистоянні навколо Нагірного Карабаху брали участь не тільки Вірменія і Азербайджан, але і ряд великих міжнародних гравців. Втім, на відміну від інших регіональних конфліктів, наприклад, сирійського, в Нагірному Карабасі особливо не проявили себе ні США, ні країни Євросоюзу. І ті, і інші в останні тижні обмежилися закликами сторін до миру і протестами проти занадто активного втручання Туреччини в те, що відбувається.
Саме Туреччина, поряд з Росією, стала головним учасником конфлікту, крім власне Вірменії з Азербайджаном.
Відносини між турецьким і вірменським народами катастрофічно зіпсовані ще з часів Першої світової війни, коли влада Османської імперії організували геноцид вірменського населення. Навпаки, Азербайджан – ключовий союзник турків в регіоні. Екс-президент Азербайджану Гейдар Алієв (батько нинішнього глави держави Ільхама Алієва) навіть висунув формулу "один народ – дві держави". І цей підхід гаряче поділяє офіційний Стамбул, особливо нинішній президент Туреччини Реджеп Ердоган.
Примітно, що тісному союзу двох країн не заважають релігійні відмінності. Турки – мусульмани-суніти, тоді як азербайджанці в основному належать до шиїтської гілки ісламу. В інших частинах мусульманського світу суніти і шиїти часто ведуть між собою багатовікові кровопролитні протистояння. Але у випадку з Туреччиною і Азербайджаном на перше місце вийшов не релігійний, а етнічний фактор – і азербайджанці, і турки належать до тюркської групи народів.
Турецький лідер Ердоган активно просуває концепцію пантюркізму – союзу всіх тюркських народів (до яких належать ще й казахи, узбеки тощо), в якому, природно, відводить Туреччині роль лідера. Одночасно Ердоган відкрито ностальгує за часами могутності Османської імперії і намагається максимально розширити вплив Стамбула в рамках її колишніх територій.
Туреччина є ключовим учасником війни в Сирії, глибоко ввійшла у хронічну лівійську кризу, гостро конфліктує з Грецією та Кіпром в Східному Середземномор'ї. Не на всіх фронтах справи у Ердогана йдуть безхмарно, але карабаську історію він явно може записати собі в актив.
За версією вірменської сторони, під час поточної війни турки не тільки організували масову доправку на карабахський фронт бойовиків з Сирії, але і безпосередньо керували операціями азербайджанської армії. У Стамбулі це категорично заперечують. Але беззастережна дипломатична підтримка та масштабні постачання військової техніки Азербайджану, зокрема, безпілотників, поза всяких сумнівів, відіграли велику роль у цій війні.
Тепер, після перемоги свого союзника, Туреччина закріпила за собою роль ключового гравця в Кавказькому регіоні, посилила вплив у районі Каспійського моря, спростила доступ до азербайджанських енергоресурсів, ще сильніше "прив'язала" до себе Баку. Хоча в мирній угоді турецькі миротворці не згадані, вони, судячи за словами Алієва, повноцінно брати участь у мирному врегулюванні.
Крім того, тепер у Ердогана з'явилася ще одна можливість для торгів з Кремлем з інших питань, що становлять обопільний інтерес, на зразок сирійського і лівійського конфліктів.
Росія, у свою чергу, багато років розігрувала карту карабаського конфлікту в своїх інтересах, продаючи зброю і активно співпрацюючи і з Вірменією, і з Азербайджаном. Тому ситуація в Нагірному Карабасі роками розглядалася як ще один керований Кремлем конфлікт, на зразок інших заморожених конфліктів на пострадянському просторі, створених безпосередньо Москвою.
Втім, з формальної сторони Вірменія в умовах масштабної війни повинна була стати більш пріоритетним союзником, як держава, що входить в Організацію договору про колективну безпеку (ОДКБ). Єреван і звернувся до Москви за підтримкою, коли перспектива військової поразки стала очевидною. Але Кремль пообіцяв допомогти тільки у випадку, якщо бойові дії перейдуть безпосередньо на територію Вірменії – тобто, фактично, залишив свого союзника напризволяще.
Тим не менш РФ також стала бенефіціаром карабаської війни, при цьому не зіпсувавши відносини ні з Азербайджаном, ні з Туреччиною. Тим більше, напередодні оголошення про припинення бойових дій азербайджанці збили російський військовий гелікоптер над територією Вірменії, два члени екіпажу загинули. В інших умовах це могло б стати для Росії приводом для різкої ескалації конфлікту. Але на цей раз в МЗС РФ навпроти "позитивно оцінили" швидкі вибачення Азербайджану у зв'язку з інцидентом, який, судячи з усього, вже майже вичерпано.
Зате РФ отримає легітимне посилення своєї військової присутності в регіоні за рахунок миротворчого контингенту, фактично бере на себе забезпечення безпеки і буде офіційно "контролювати транспортне сполучення" між Нахічеванню та іншим Азербайджаном.
По ідеї, третім великим гравцем в цій історії повинен був би стати Іран, який межує з усіма учасниками конфлікту: Вірменією, НКР та Азербайджаном. На територію Ірану неодноразово залітали снаряди, були поранені і руйнування, у зв'язку з чим Тегеран перекинув до кордону з Карабахом додаткові війська.
У цілому Тегеран завжди підкреслено дотримувався нейтралітету в карабаському конфлікті, але неофіційно вважався більш схильним до вірменської сторони. Перша причина – регіональне суперництво з Туреччиною. І якщо турки підтримують Азербайджан, це саме по собі штовхає іранців в бік Вірменії. Друга причина – в Ірані проживає, за різними оцінками, від 15 до 30 мільйонів азербайджанців, це набагато більше, ніж в самому Азербайджані. Тегеран давно побоюється сепаратистських тенденцій на північному заході країни, де і проживають азербайджанці. А зміцнення Баку ці тенденції може посилити.
Але в останні тижні Іран вів себе досить пасивно, обмежившись пропозицією створити переговорний формат по Нагірному Карабаху за участі шести країн регіону. Проте долю карабаського конфлікту, судячи з усього, вирішили без іранців. Разом з посиленням Туреччини і Росії в регіоні це не дає можливості Тегерану записати результат протистояння собі в плюс.
Переможець і переможений
Звісно, головним і очевидним переможцем у цій війні став Азербайджан. Офіційна карта мирного врегулювання поки не оприлюднена, але, судячи з усього, Баку зміг повернути під свій контроль більшу частину територій, які перебували під вірменським контролем. А ті землі, що залишилися під контролем НКР, будуть з усіх боків оточені азербайджанськими силами.
Це велика перемога і особисто для президента Алієва, який зміг повернути Азербайджану землі через 26 років після поразки в Карабаській війні 1992-1994 років. Його особистій владі в осяжній перспективі нічого не може загрожувати, слава "збирача земель" довго буде перекривати будь-які промахи у внутрішній політиці. Ще один бонус – перспектива прямого наземного сполучення з Нахічеванню, яка тісніше прив'яже регіон до іншої частини країни і дасть інші інфраструктурні бонуси.
Безумовно, про повну перемогу говорити не доводиться – все-таки не вся міжнародно визнана територія Азербайджану опинилася під контролем Баку. Але при вмілій політиці це навіть можна звернути собі на користь, зробивши "остаточне повернення Карабаху" новою національною ідеєю. А в перспективі, в разі відходу російських миротворців, оперативно цю ідею реалізувати.
А для вірменів ця шеститижнева війна обернулася катастрофічною поразкою. Насамперед, втрачена значна частина території, нехай і не самої Вірменії, а НКР – але, безумовно, "своєї".
Фактично неминуча глибока соціальна та гуманітарна криза. З НКР у Вірменію в останні дні і так тяглися довгі колони біженців, які втікали від наступу азербайджанських військ. Де розміщувати цих людей і що з ними робити – незрозуміло.
Вірменську економіку складно назвати процвітаючою – 88 місце у світі за ВВП на душу населення за підрахунками МВФ (втім, на чотири сходинки вище за Україну). Напливу біженців, порушених інфраструктурних та комерційних зв'язків та інших наслідків війни країна, особливо напередодні зими, може не витримати.
Звичайно, в мирній угоді передбачено повернення біженців в Нагірний Карабах під контролем ООН. Але чи ризикнуть вони повертатися і чи буде куди – питання відкрите. Справа не тільки в руйнуваннях. В Нагірний Карабах тепер напевно повернуться азербайджанці, які виїхали звідти після війни 90-х, та їх нащадки.
Моральний аспект поразки теж не можна недооцінити. Не кажучи вже про політичний – Вірменію почало трясти вже в перші години після того, як було оприлюднено угоду про припинення боїв. По країні почалися заворушення, уряд і парламент захоплені громадянами, які вимагають відставки "зрадника" – прем'єра Нікола Пашиняна. З тією ж вимогою раніше звернулися 17 політичних партій Вірменії.
Пашинян пояснив, що погодився на важкі умови миру, оскільки у нього не залишалося іншого виходу і тепер нікуди йти не збирається. Навпаки, він сам звинуватив учасників заворушень у зраді і обіцяє притягнути їх до відповідальності.
До речі, якщо Пашинян все-таки не зможе утриматися при владі, для Кремля це цілком може стати приємним бонусом від ситуації. Нинішній прем'єр Вірменії прийшов до влади на хвилі масових мирних протестів (апріорі неприємна для Кремля історія), намагався вибудовувати стосунки із Заходом і явно не виглядав кремлівською маріонеткою. Хоча про розрив з РФ мова не йшла і навряд чи могла йти – для маленької Вірменії, яка перебуває в колі ворогів, Росія виглядала єдиним гарантом безпеки. Але надії на допомогу, як стало зрозуміло, не виправдалися.
Замінити Пашиняна на когось абсолютно підконтрольного – цілком робочий варіант для Москви. Втім, як саме буде розвиватися ситуація в країні, поки незрозуміло. Опозиція вже вимагає скасування угоди по Карабаху і намагається зібрати позачергове засідання парламенту. Охоплена гнівом країна ризикує впасти в абсолютний хаос.
У будь-якому випадку, карабаська історія на цьому не закінчиться. Азербайджан не зміг отримати контроль над усією територією НКР. А вірмени тепер просто приречені на стійке зростання реваншистських настроїв. І наступне військове загострення станеться неминуче.
Уроки для України
Українська влада під час поточного конфлікту в Нагірному Карабасі намагалася займати нейтральну позицію, закликаючи обидві сторони припинити бойові дії і сісти за стіл переговорів. Втім, офіційні особи не забували при цьому згадати про підтримку "суверенітету і територіальної цілісності Азербайджану", що викликало дуже різку реакцію з боку вірмен.
У медійних дискусіях на тему карабаської війни зазвичай підкреслювалася відмінність між цією історією і ситуацією з Кримом та Донбасом. Дійсно, в останньому випадку мова йде про збройну агресію і захоплення території суверенної держави в порушення всіх можливих міжнародних норм.
А у випадку з Нагірним Карабахом вірмени все ж можуть апелювати до міжнародного принципу про право націй на самовизначення (який тут вступає в непереборне протиріччя з принципом непорушності кордонів). Втім, вірменам нерідко докоряли тим, що незалежність НКР не визнав навіть сам офіційний Єреван. А ще частіше Вірменії згадували те, що країна проголосувала проти резолюції ООН, яка засуджує незаконну анексію Криму.
Але ключові уроки для України в карабаській історії полягають у тому, що до повернення своєї території треба підходити планомірно і ретельно – як Азербайджан, який комплексно готувався до цієї війни довгі роки, у військовому і дипломатичному планах. А не розраховувати на те, що могутній союзник за спиною завжди виручить у важкий момент, як це робила Вірменія.