Соціальна політика - одна з найбільш болючих і складних тем для сучасної України. На жаль, у цій сфері величезна кількість політичних спекуляцій, але вкрай мало експертних обговорень і дієвих ініціатив. Це зрозуміло, так як будь-яка політична сила, що зважилася на зміни в ній, неминуче втратила б електоральну підтримку значної кількості виборців. Тому про соціальну політику прийнято говорити мовою гасел, критики і обіцянок, але ніхто не сприймає її як комплексну проблему, яку доведеться вирішувати.
Соціальна політика - одна з найбільш болючих і складних тем для сучасної України. На жаль, у цій сфері величезна кількість політичних спекуляцій, але вкрай мало експертних обговорень і дієвих ініціатив. Це зрозуміло, так як будь-яка політична сила, що зважилася на зміни в ній, неминуче втратила б електоральну підтримку значної кількості виборців. Тому про соціальну політику прийнято говорити мовою гасел, критики і обіцянок, але ніхто не сприймає її як комплексну проблему, яку доведеться вирішувати.
У минулому столітті був обраний підхід "все по-мінімуму" - в рамках соціалістичної системи існувало зрівнювання результатів праці, але воно було гарантованим і підтримувалося державною монополією на всі сфери життя. Після 1991 року, коли необхідно було докорінно змінювати цей підхід, мінімізуючи соціальні ризики переходу до ринкової економіки, політичні еліти не пішли на цей крок, продовжуючи імітувати державу соціального благоденства, при цьому внісши корективи для вибраних груп.
Фактично, дух соціальної політики України за останні 20 років можна сформулювати принципом "більшості по-мінімуму, обраним "по-максимуму". Саме цей принцип привів до глибокого соціального розшарування, коли мінімальна пенсія величезного числа громадян не могла наздогнати прожитковий мінімум, а відставні депутати, силовики, колишні депутати, живучи в достатку і комфорті, отримували значні кошти від держави у вигляді спеціальних пенсій, медичного і санаторного обслуговування, надбавок і пільг.
Економічні реалії сучасної України не в змозі відповідати цим принципам. Ми стали найбіднішою країною в Європі, і боюся прогнозувати, але без зміни доктрини соціальної політики, громадський колапс - справа часу. Держава економічно вже не витягує солідарну пенсійну систему, а збройний конфлікт на Сході країни забезпечує країну все новими громадянами, які потребують соціального захисту і компенсації. При цьому, зауважу, що це нові цільові групи осіб (тимчасові переселенці, військові, які потребують реабілітації, інваліди), до яких не застосовні старі бюрократичні підходи пострадянської України, завислої в замороженні соціальних проблем, а не в їх вирішенні.
У зв'язку з цим потрібна нова доктрина соціальних відносин держави з громадянами. Одним з її нових принципів повинна стати адресність, реальна адресність, а не формальний розподіл за категоріями виплат. Соціальні служби повинні бути орієнтовані на вирішення реальних проблем людей, а не перерозподіл бюджетних коштів у відповідності зі своїми уявленнями про потреби цих людей. Повинен бути застосований новий принцип пошуку рішень проблем з допомогою гнучкого соціального бюджету, а не жорстке попереднє планування рядків бюджету на міфічні потреби, що існують лише в голові у чиновників виконавчої влади. Помилковість цього методу була доведена подіями 2014 року, коли у держави просто не виявилося відповіді на ці соціальні проблеми переселенців, вивезенням сиріт та одиноких людей похилого віку із зони конфлікту, перерозподілом їх в установи інших регіонів. Коли фінансування соціальних і медичних установ здійснюється виходячи з планованого кількості ліжко-місць, адекватно реагувати в бюджетному і адміністративному плані неможливо. Ці проблеми лягли на плечі міжнародних та місцевих благодійних організацій, волонтерів, просто небайдужих людей, але поки не стали сигналом і уроком для державних діячів.
Наступний наріжний принцип перспективної соціальної доктрини - це "інтеграція замість ізоляції". Безумовно, з моральної точки зору, держава має допомагати тим, хто має обмежені можливості для самостійного змісту. Ми повинні виплачувати пенсії за віком та інвалідністю, утримувати дітей, позбавлених батьківського піклування, компенсувати втрату працездатності у зв'язку з народженням дитини, професійною діяльністю і виконанням обов'язку Батьківщині. Але на встановленні цих мізерних посібників моральність нашої держави закінчується. Що відбувається з сиротами після інтернатів, як матері-одиначки або самотні пенсіонери можуть знайти роботу, які можливості для інвалідів просто пересуватися по місту - ці питання поза сферою державної політики. У більшості цивілізованих країн допомога суспільства представляється не як щомісячні виплати, а як створення можливостей для інтеграції людей в повноцінне життя.
Наприклад, в Україні величезна кількість вузів і справедливо ставить питання про їх необхідність, але зовсім немає "університетів третього віку", де літні люди могли перекваліфікуватися або отримати нову спеціальність. Держава, продовжуючи спонсорувати неефективні освітні структури, що не відповідають ринку праці, піднімає пенсійний вік, але абсолютно не робить крок у бік інтеграції в трудову діяльність літніх, інвалідів, жінок з перерваної материнством каръерой. Тому принцип інтеграції, на мою думку навіть важливіше принципу компенсації, і на нього повинен бути зроблений акцент у соціальній політиці, інакше ми отримаємо постійно збільшується навантаження на бюджет і працюючих українців, замість розвитку тих, хто може реалізуватися.
Важливим питанням для перспектив соціальної політики, на мою думку, є "зменшення держави" - тобто аудит та оптимізація державних структур і послуг. Величезне число чиновників займається неефективною діяльністю в ускладненою бюрократичній структурі, знайомство з якою виявляється неприємним шоком для багатьох українських громадян. Люди, які зіткнулися з бідою або перейшли в новий соціальний статус просто не мають фізичних і тимчасових можливостей для збирання довідок та ходіння по інстанціях. Введення електронного документообігу по країні в цілому може полегшити деякі процедури, але нам потрібен і аудит соціальних послуг, і скорочення кількості відомств. Мій досвід у благодійній сфері, аналіз досвіду інших громадських організацій, ступінь довіри державним інстанціям населення доводять - суспільству не потрібні бездушні неефективні державні службовці, що ставляться до людей, як до чергової перешкоди. У боротьбі за бюджетне фінансування і збереження ставок соціальні відомства забувають про свою місію та цілі - про людину. Єдино ідеологічно правильним і соціально справедливим підходом повинен стати принцип "гроші ходять за людиною", який багато років тому був застосований у прийнятому Верховною Радою і сьогодні чинному законі для дітей-сиріт і, який, - для мене це по-справжньому дуже велике досягнення в житті, - діти та працівники будинків-інтернатів називають "Законом Фельдмана". Цей закон назавжди змінив принцип, коли гроші виділялися просто на установу і витрачалися туди, куди вважає за потрібне, той чоловік який їх розподіляв: тепер гроші поіменно закріплюються за кожним дитиною до і після 18 років і ніхто не може їх витратити ні на що і ні на кого, крім дитини та її потреб. Такий принцип потрібно впровадити повсюдно - саме він може стати наріжним каменем соціальної доктрини сучасного українського суспільства і держави.
Для людини його проблема реальна, відчутна і актуальна, йому насправді немає справи - вона вирішується міністерством праці та соціальної політики україни або міністерством охорони здоров'я, реєстраційною службою або фондом страхування з тимчасової втрати працездатності, Києвом чи Харковом, міським або обласним управлінням соцзахисту. Тому виходом тут може стати кластерний підхід в роботі всіх структур, які займаються соціальним забезпеченням і підтримкою, а також створення системи єдиного соціального вікна для одержувачів соціальних послуг для людей. Те, що мало-помалу робиться для бізнесу, полегшення процедур, спрощення механізму подачі документів має бути імплементовано в галузь соціальної сфери. Кластерний підхід означатиме об'єднання зусиль різних структур, що мають відношення до різних аспектів соціальної проблематики - у відношенні літніх людей це може виражатися в консолідованому підході в області медобслуговування, пенсійних виплат, тарифно-комунальних субсидій, пільгового проїзду та інститутів перекваліфікації та пошуку роботи. Зараз цим займаються різні служби та відомства, які конкурують один з одним, а їх дії повинні бути злагодженими.
І нарешті, ще один виклик для соціальної політики пов'язаний з децентралізацією, коли передача шкіл і медзакладів територіальним громадам створить нові ризики для вчителів і лікарів, опікунських служб, трудової міграції і т. д. Тут повинен працювати принцип субсидіарності і механізми згладжування соціальних протиріч територіальними громадами. Це можна реалізувати за допомогою перегляду міських і обласних бюджетів, створення системи локальних пільг і надбавок, які б враховували локальну специфіку. У нашій країні прийнято регулювати локальні проблеми державними рішеннями, однак деякі закони (наприклад, "Про престижність шахтарської праці") за фактом спрямовані на вирішення локальних проблем державними коштами. В одному регіоні гостріше стоїть проблема безробіття, в іншому - підвищенням захворюваності та nbsp; специфічними (професійно чи екологічно обумовленими) захворюваннями, треті - стикаються з концентрацією тимчасово переміщених осіб або націлені на розвиток молодіжної та освітньої політики. Бюджетна децентралізація повинна дати регіонам та гнучкість громадам у вирішенні своїх соціальних проблем.
В наостанок, але не за значимістю, принцип - це крок назустріч державно-приватного партнерства. На жаль, держава і суспільство діють паралельно, а не спільно. За останні півтора року дії громадянського суспільства за рішенням величезного числа найгостріших проблем виявилися навіть більш ефективними, ніж відповіді неповороткою бюрократичної машини. Але часто виходило, що громадські організації і фонди, волонтери діють не в межах, а всупереч державним правилами і схемами. Наш принцип: якщо громадські структури ефективніше і ближче до цільових груп, саме вони можуть і повинні вирішувати ці завдання. Держава тут повинна не заважати, а стимулювати їх за допомогою державних грантів, податкових пільг, заохочення соціально відповідального бізнесу, інституційної підтримки громадянського суспільства - надання приміщень та обладнання, цільових коштів, обліку трудового стажу для волонтерів і т. д. Державно-громадське партнерство це крок до розуміння, що соціальні проблеми - не сфера для конкуренції і протистояння, а поле для співробітництва та спільних зусиль, де старі державні схеми не є пріоритетними. Ми бачимо, що соціальні проблеми сучасної України поки залишаються "чорною дірою", наближатися до вирішення яких бояться і діючі чиновники, і політичні партії. Але якщо ми не почнемо розробляти і впроваджувати нову доктрину соціальної політики прямо зараз, то в найближчі роки реагувати на соціально-економічні виклики ми просто не зможемо. Перераховані принципи можуть стати альтернативою ситуації, однак для їх реалізації необхідно об'єднання всіх професіоналів і експертів, винесення за дужки політичного популізму і суспільна згода щодо того, яким соціальним державою повинна стати Україна.