Президент США Дональд Трамп зараз перебуває в своєї першій закордонній поїздці. Спочатку він відправився на Схід – до Саудівської Аравії та Ізраїлю, після чого перемістився на Захід – у Ватикан і Брюссель. Підсумком близькосхідного турне стало укладення військового контракту на 110 млрд. доларів і перша обіцянка встановити мир між Ізраїлем і Палестиною. Про досягнення Дональда Трампа на близькосхідному напрямку – в матеріалі РБК-Україна.
Опитування громадської думки показують, що середньостатистичний американець не має ані найменшого уявлення про те, що відбувається на Близькому Сході, хто його населяє і які цінності сповідує. Більшості жителів США незрозуміла і нецікава різниця між шиїтами і сунітами. Навіть Ірак, дві американські війни у якому роками були темою номер один у світових ЗМІ, мало хто може знайти на карті.
І це при тому, що США з найперших років свого існування так чи інакше намагалися впливати на близькосхідні справи. Перша війна, яку молода країна вела за межами своїх територій, була війною в південних широтах Середземного моря і на території Північної Африки. У 1801 році Штати, яким тоді було приблизно стільки ж років, скільки незалежній Україні сьогодні (днем народження американської нації вважається 4 липня 1776 року), почали Першу берберийскую війну. Протистояли в ній американцям жителі піратських міст узбережжя нинішніх Лівії, Алжиру і Тунісу, роками жили за рахунок захоплення кораблів, у тому числі, і що належать компаніям США.
Потім, після відносного замирення піратів в 1805 році, була недовга перерва в близькосхідних справах, під час якої американці встигли повоювати з колишніми британськими власниками їх земель, але вже в 1815 Вашингтон вплутався в Другу берберийскую.
Тобто, зрозуміло, що непростим відносинам американців з Ближнім Сходом приблизно стільки ж років, скільки самим Штатам. Правда, до 1940-х ці взаємини були епізодичними, але ось після Другої світової Америка з кожним десятиліттям відіграє все більш і більш значну роль у регіоні і вже точно ніколи не залише його без уваги.
Тим більше зараз, коли саме очолювана США міжнародна коаліція цілком офіційно воює проти так званого «Ісламської держави» в Іраку і активно, хоча і без широкого розголосу, протистоїть супротивнику в Сирії.
Боротьба з ІГ зараз стоїть першим пунктом у списку головних зовнішньополітичних завдань Вашингтона. Крім того, Ер-Ріяд — вкрай важливий економічний партнер Штатів. Тому перший візит Дональда Трампа в якості президента США саме в Саудівську Аравію здається цілком логічним.
Саудити — одні з учасників антиигловской коаліції, володарі можливо найпотужнішої армії в регіоні, на утримання якої королівство витрачає майже 64 млрд. доларів на рік - більше, ніж хто-небудь інший в світі, за винятком Росії, Китаю і власне Штатів. Причому, левова частка озброєнь, на які витрачаються ці мільярди, закуповується в США. Поки що закуповується.
За підсумками цієї поїздки Трамп уклав з саудитами контракт на поставку в найближчі роки американського озброєння на загальну суму в 110 млрд. доларів. Здавалося б, безумовний успіх. Проте з великою часткою ймовірності це — останній великий контракт на поставку зброї королівству, яке взяло курс на значне збільшення частки власного озброєння. Але навіть якщо це не так і саудити, що виробляють нині лише 2% від всієї зброї що мають при запланованому збільшенні цієї частки до 50% до 2030 року, продовжать виплачувати мільярди американським компаніям, то до пересічного американця, пише журнал Fortune, дійдуть лічені копійки.
- Історично американське зброя поставлялася в комплекті з довгостроковим контрактом на його обслуговування, ремонт і модернізацію, що теоретично повинно було привести за собою створення в Америці нових робочих місць, але на практиці цього не відбувалося, насамперед, через автоматизації цих процесів, - пише автор Fortune Міна Чанг, додаючи, що саудити вже активно інвестують кошти у системи озброєнь місцевого виробництва.
Вашингтон готовий в перспективі терпіти фінансові втрати і навіть закривати очі на кричущі порушення прав людини в Саудівській Аравії: в королівстві продовжують саджати у в'язницю за одну лише критику влади, масово стратити ув'язнених і активно застосовувати тілесні покарання до порушників закону шаріату, який лежить в основі законодавства країни. Все тому що сунітський Ер-Ріяд — єдиний у регіоні реальний центр мусульманского світу який може становити противагу шиїтському Тегерану. Американська адміністрація готова закривати очі на дії режиму всередині країни до тих пір, поки у зовнішній політиці королівство суворо дотримується проведеної Штатами лінії. І Ер-Ріяд в регіоні відіграє нота в ноту з американцями, на відміну від Тегерана, вперто стучащего свою партитуру.
Тому-то відносини Ірану, який після Ісламської революції 1978 року оголосив США «Великим сатаною», зі Штатами ніяк не хочуть налагоджуватися. При Обамі почався поступовий процес зняття санкцій з Ісламської республіки в обмін на відмову від ядерної збройної програми і навіть почав налагоджуватися політичний діалог. Але різкі заяви іранських аятол про готовність знехтувати будь-якими домовленостями, знову охолодили двосторонні відносини.
- До тих пір, поки іранський режим не стане нашим партнером в справі встановлення миру, всі нації повинні діяти спільно для ізоляції Ірану, позбавлення його можливості фінансувати тероризм, і молитися про настання дня, коли іранський народ отримає справедливий і праведний уряд, якого він заслуговує, - казав Дональд Трамп в Ель-Ріяді захопленим монаршим співрозмовниками, від десяти до п'ятнадцяти відсотків підданих яких — шиїти, тбто ті, хто швидше прислуховується до тегеранських аятол, ніж до своїх королів і принців.
А ще серед слухачів був єгипетський президент Абдельфаттах Ас-Сісі. До нього у правозахисників теж чимало претензій. Почати хоча б з того, що до влади генерал Ас-Сісі прийшов після повалення свого головнокомандувача, вперше за кілька поколінь єгиптян демократично обраного президента Мохаммеда Мурсі. І багато чого зі сказаного американським президентом було адресовано і йому теж. В першу чергу, звичайно, досить прозорий натяк на те, що Вашингтон не буде звертати особливої уваги на порушення партнерами прав людини в обмін на співпрацю. «Співпраця, а не втручання», - підбадьорив колег-правителів Дональд Трамп.
Головним же внутрішньополітичних підсумком саудівського візиту Трампа став крах американських уявлень про ісламофобію нинішнього президента і його неприязні до вихідців з Близького Сходу. В Ер-Ріяді він відчував себе настільки в своїй тарілці, що навіть виконав традиційний саудівський танець з шаблями.
Наступним, після Саудівської Аравії, пунктом турне Дональда Трампа став Ізраїль. Там ні багатомільярдних контрактів, ні танців не було. Багато в чому тому, що приїхав американський президент в Ізраїль з цілями воістину титанічними.
- Я цілком налаштований допомогти ізраїльтянам і палестинцям досягти мирної угоди... І можу сказати вам, що палестинці готові до укладення миру, - пояснив президент США свої завдання.
При цьому про мирну угоду американський президент говорив дуже неконкретно, так і не пояснюючи, що вона повинно передбачати. А про план, який десятиліттями пробиває ООН - так зване «рішення двох держав», що передбачає утворення в нинішніх ізраїльських межах незалежних єврейської й арабської держав - Трамп не сказав ні слова. Як і про перенесення посольства США з Тель Авіва до Єрусалиму.
Дональд Трамп спробував догодити і ізраїльтянам, і арабам. Так, він став першим американським лідером, який відвідав головну юдейську святиню — Стіну плачу. А з президентом Палестинської автономії він зустрівся на його території — в неконтрольованої ізраїльтянами частині Палестини. Після чого поїхав, так і не пояснивши, як досягти обіцяного світу.
"Президент Аббас запевнив мене, що він готовий до праці для досягнення мети і діючи в дусі доброї волі. І прем'єр-міністр Нетаньяху пообіцяв теж саме", - заявив Трамп.
В переговорах з обома сторонами Трамп, схоже, діяв у звичній йому ролі ділка, а не дипломата. І ізраїльтяни, і палестинці хочуть миру і спокою, - це зрозуміло. От нехай і домовляються. Приблизно в такій логіці діяв і діє Трамп, нехтуючи різного роду політичними тонкощами і далеко не завжди враховуючи вкрай складні близькосхідні особливості. Хоча, як показує досвід останніх десятиліть, навіть саме ретельне дотримання всіх умовностей зовсім не гарантує ніякого світу. Особливо на Близькому Сході.