ПостМайдан

Володимир Гонський

Денний ведучий сцени Майдану

Суспільно-політичною діяльністю займаюся впродовж всього свого життя. Після того, як написав книгу "Людина і нація" у 2010 році, активно почав їздити по країні з гітарою. Так мене й помітили. З тих пір я вів політичні протестні мітинги. Таким же чином потрапив ведучим на сцену Майдану.

Після Майдану я не став ані міністром, ані депутатом. Я все своє життя у політиці. Я знаю, що там відбувається, і хто там знаходиться. Всі ми знаємо тих мерзотників - кого більше, кого менше. Легше запитати: а хто там не мерзотник? На жаль, вони є з усіх боків. Ще раз називати одні і ті ж прізвища не буду. Маю на увазі і екс-регіоналів, і "нинішніх", і багатьох з так званих нових осіб. Я бачив багато цих залаштунків... Вони розуміють, що я їм не підходжу, і я розумію, що туди не піду.

За цей час якихось істотних змін не відбулося. Крім того, що я, разом з усіма, постарів на три роки. Після Майдану у мене відразу почав "стрибати" тиск. Слава Богу, у свій час мене врятували. Але нічого - живий. Живіший за всіх живих! Займаюся тим, чим і раніше - суспільно-політичної патріотичною діяльністю. Зараз більше виступаю не один, а разом з кращими митцями України. Зі своєю гітарою і книгами я за ці роки провів близько 750 бесід-концертів. Приблизно половина з них - для солдатів.

Планую видати книгу про Майдані, але більш художню. Я люблю писати про те, що не пише ніхто або пише рідко. Писати у 28-й раз, хто кого побив, хто кого вдарив, хто кого куди послав - не цікаво. Хочу передати весь цей психологізм і драматизм Майдану. Для мене це нове, бо раніше я все-таки писав у сфері публіцистики. Пишеться мені важко - я дуже вимогливий до своїх текстів. Пишеться через кров і сльози. Іноді пишеш, а сльози як соплі ллються з очей. Без всякого плачу, вони просто течуть. Не знаю, чи допишу.

Поки що мені вдається так жити - між політиками і людьми. "Мерседесів" не отримав. І не хочу. Мене поважають люди, а це мій найцінніший капітал. Інколи навіть дивно - приїжджаю до якогось села, а бабця підходить і каже: "О, синку, я тебе пам'ятаю". Або вперше приїжджаєш до іншої країни, а тебе зустрічають як свого. Тому що багато українців і не тільки, виявляється, дуже активно дивилися інтернет-трансляції. Повага до людей - це велике благо, яке не купиш. Воно проявляється по-різному. Нещодавно ми були у Вінниці, нам там господині пекли і дали на дорогу такі супер-пиріжки... Це набагато важливіше, ніж мати 8-поверховий будинок і жити у ньому, як у в'язниці, як у золотій клітці. Набагато важливіше, що я не боюся ходити по вулиці і дивитися людям в очі.

Шкода, що зараз концентрація мерзотників не зменшилася, а кількість героїчних світлих чесних людей, на жаль, навпаки. Кожен герой Небесної сотні, кожен герой Небесних полків на сході - це той чоловік, на якого спиралася Україна. І втратою цих людей я засмучений найбільше. Кожен з них - це людина-Бог, справжня еліта.

Питання про те, чи потрібен був Майдан, риторичне. Як можна піддати сумніву людську честь, мораль і гідність? Це була революція гідності, перш за все. Це вже потім хтось сказав, що люди стояли за євроінтеграцію. Безумовно, це була революція людей гідності. У кого цієї гідності не було тоді - і зараз немає. Тому що ті, хто не має національної гідності, не можуть мати і особистої.

Гарник Нігоян

Батько Героя України Сергія Нігояна, вбитого 22 січня 2014 року під час протистояння на вулиці Грушевського в Києві

Один час я відмовлявся спілкуватися з журналістами. Раніше був жах - не давали спокою. Спочатку було багато звернень, а за останній рік - взагалі ніхто ні разу не дзвонив. У своїй загибелі Сергій винен сам, що поїхав туди. Мені серце підказувало весь час, що щось відбудеться у будь-якому випадку.

Зараз кожен день проходить безглуздо після його смерті - ходимо, їмо, спимо. Просто існуємо і все. Нам ніхто не поможе його повернути. Я кожну секунду згадую про нього. Кожен день. Я згадую все, що відбувалося з ним у минулому - кожен його крок, кожну хвилину, як він зі мною всюди їздив. Це ніколи не пройде. Мені важко все це переживати. Ви уявіть, як це можна коли-небудь забути? Тобто, як це - "забудемо", "все мине", "нічого не було"? І яка різниця, скільки часу минуло - три роки, 20 чи 50? Нам абсолютно однаково, поки ми живі. З дружиною взагалі не можна говорити на цю тему. Я хоча б мужчина, а їй дуже погано. То серце, то нирки прихоплять, після смерті Сергія на нервовому ґрунті у лікарню потрапляла вже два рази.

Зараз, як і до Майдану, ми живемо у Дніпропетровській області, тримаємо господарство для себе. Нам держава щороку виплачує компенсацію. Але гроші нас взагалі не цікавлять. Нам би його повернули. А так... Краще б він був живий. Волонтери і звичайні люди допомагали тільки перший рік. Зараз це вже забувається. Я так дивлюся, що через рік забудеться і Майдан, і все інше. Тому що ніхто нікому не потрібен. Від влади востаннє зв'язувалися у лютому із Адміністрації Президента - дали транспорт і повезли до Києва. Щороку 20 лютого президент збирає родичів загиблих (на Майдані - ред). А так... Кому це потрібно? Хто буде дзвонити, хто буде питати? Для мене і ця, і попередня зустріч (з президентом - ред.) була однаковою. Я просто поїхав і повернувся назад. Все одно ніхто Сергія не поверне. Друзі Сергія іноді зв'язуються з нами. Випадково зустрілися, поговорили, а спеціально не зустрічаємося. Особисто ми нікуди не зверталися за допомогою. Якщо чесно сказати, нам вона не потрібна. Без нього вся ця допомога безглузда.

Для мене після Майдану вже жодних змін не може бути. Що може змінитися? В гіршу сторону - так, змінилося. В кращу - ні. Йде війна, там убивають. Все переживаєш, дивишся і це все погано впливає на наше здоров'я і нерви.

Сергій Тамтура

Колишній співробітник Київського полку спецпідрозділу МВС України "Беркут". Зараз він перебуває у СІЗО разом із п'ятьма колишніми "беркутівцями" за звинуваченням у вбивстві 48 активістів Майдану

У перший раз я потрапив до госпіталю 19 січня на Водохреща з тяжкою черепно-мозковою травмою. Щось потрапило дуже важке - прилетіло в потилицю, потім ще "коктейлем" додали. Мене на два тижні поклали до стаціонару. Полікувався - і відразу вийшов на роботу. Але мені потрібна була реабілітація. Тому я в основному на охороні полку сидів. Я не міг надягати важку амуніцію. Як тільки одягав каску і бронежилет, у мене пережималась якась вена на шиї, і мені ставало погано, аж до втрати свідомості, були скачки тиску. Ці наслідки відчуваю до цих пір.

20 лютого у мене було загострення, через те, що був третій день вже на ногах. Я попереджав, звичайно, начальство. Але, як це у нас завжди відбувалося, людей не вистачало і - "треба їхати", "посидиш у транспорті".

У госпіталі я перебував до 23-го. Мені треба було продовжувати лікуватися, але нам подзвонили і сказали, що, мовляв, у лікарні нас будуть шукати і фізично знищувати. Тому я самостійно покинув госпіталь і знаходився за місцем прописки. На роботу повернувся вже 8 березня. Як раз у нас проходила перша переатестація. Цікавилися згодні далі працювати, нести службу. І з 8 числа я продовжував нести службу там, у полку у Києві. Тоді вже особливої роботи на масових заходах не було. В основному знаходилися в резерві, тоді небажано було світитися перед народом.

Ось що найнеприємніше після Майдану - невизначеність. Не розумів, що буде далі, як і де служити. "Беркут" розформували і тоді створили на його базі спецполк міліції. Всі, хто під час переатестації заявив про те, що бажає продовжувати службу, так і залишилися. Якщо б прийшла повістка, поїхав би до АТО. Коли ще працював у полку, наші їздили. Але мене не відправляли за станом здоров'я.

У вересні 2014-го також через проблем зі здоров'ям звільнився. З вересня я підробляв у приватній охоронній фірмі. Під мене підібрали об'єкт для охорони. Я пройшов стажування, і з першого березня 2015 року обіцяли взяти до штату. Але десять днів не вистачило - "закрили". Затримали 20 лютого 2015 року. Прийшли з Генпрокуратури додому, я відкрив двері. Вони провели обшук і вручили підозру. Причому підозру вручили хитро - з приводом, що я не з’являюся на допиті у Генпрокуратурі. Але ніякої повістки мені не приходило. Вони мені відправили повістку, але вона не дійшла. Є три дні, щоб з'явитися з Генпрокуратурою. Вони ще не закінчилися, а у мене вже проводили обшук. До цього кілька разів викликали до Генпрокуратури, я приходив на допити. Перший був у квітні 2014-го, коли у той день нас, кілька чоловік, випустили і закрили Аброськін і Зінченко (ще два фігуранти справи "екс-беркутівців" Павло Аброськін і Сергій Зінченко, - ред.).

Я другий рік тут сиджу і не розумію, за що. Проскакують фрази у суді, що неважливо, стріляв не стріляв... Мовляв, ти там був з ранку 20-го, а це означає, що винен. Я ніколи не заперечував, що там був. Але у чому моя вина? Я не зробив жодного пострілу. Я активістів навіть не бачив, не те що цілився у них або стріляв. Просто знайшли цапа-відбувайла.

У мене багато друзів було на Майдані з тієї сторони. Навіть родичі стояли на Майдані. Вони знали, що я на роботі і ні з ким з них не псувалися стосунки. Кожен свою думку висловлював, звичайно, але до скандалів не доходило. У моменти затишшя могли зустрітися, постояти, поспілкуватися. Під час Майдану були, звичайно, думки звільнитися, хоча і не дійшло до цього. Вдома практично не бували. Якщо бували, то лічені години. Я приїжджав додому о другій години ночі, а о шостій вже було треба було їхати.

Найгірше було, коли потрапляв додому, вмикав телевізор. ЗМІ висвітлювали тільки одну сторону і просто обливали брудом. Настільки було неприємно, тому що знаєш, що там відбувалося насправді, а з нас роблять винних у всіх бідах. Але ця "мирна" акція була не такою вже святою.

Мені здається Майдан на все вплинув. Природно, після Майдану все стало по-іншому. Якщо до Майдану були якісь плани на життя, на майбутнє, то далі не знав, що буде. Начебто як пішов з міліції, зачепився за хороших людей в цій охоронній фірмі, почав вибудовувати лінії на майбутнє... Але цьому не дали здійснитися.

Ми виконували свої функції. Нести службу - твоя робота, ти любиш цю роботу. Ти охороняєш громадський порядок. І зараз можна бачити - як працювали при тій владі, так і при цій люди працюють. Є певні обов'язки, які потрібно виконувати.

Я не шкодую ні про що. Єдине, про що шкодую, що повірив у професіоналізм нашої Генеральної прокуратури. Думав, що вони все-таки розберуться і не стануть просто так закривати людину. Але, як виявляється, їм все одно. Тому я перебуваю тут. Якщо випустять - хочу працювати, платити податки, створювати сім'ю. Час уже, як-ніяк.

Євгенія Закревська

Адвокат родичів Небесної сотні

Зміни у житті почалися не після, а під час Майдану. Буквально 30 листопада. Були перші постраждалі, яких я особисто знала. Половина людей один одного знали. Всі жартували: "Чим відрізняється Росія від України? Коли кричать "Беркут", то в Україні біжать туди, звідки кричать, а в Росії - тікають". Так от 30-го листопада, коли люди бігли назустріч і кричали: "Беркут! Беркут!", цей момент став для мене психологічно переломним. Для мене було дуже важливо, щоб це не поширилося. У Білорусі я бачила теж саме. І мені було страшно, що в Україні так буде.

30 листопада був перший суд по забороні заявленої акції після побиття людей вночі. О шостій ранку ми подали заявку, щоб отримати можливість легально проводити мітинг. Ми сподівалися, що прийдуть люди, і побиття просто так не зійдуть з рук. Раніше це була суттєва частина роботи, але вона не займала так багато часу. Я постійно захищала свободу мирних зібрань, ми боролися проти таких заборон, як відмова проводити будь-які мітинги у конкретному місці на півроку вперед. Наприклад, як перед Генпрокуратурою.

Поступово я почала зміщуватися від адвокатської діяльності до правозахисту. Спочатку було перше грудня, потім 11 грудня, потім був Антимайдан. Але потім почалися події на сході країни, і увага розділилася. На робочому комп'ютері у мене є папки "Крим", "Схід", "Майдан". Це ті напрямки, якими я найбільше займаюся.

У мене змінилася і структура клієнтів. Раніше до Майдану я була більше адвокатом обвинувачуваних, підозрюваних, а зараз - більше постраждалих.

До Майдану правозахистом я займалася на волонтерських засадах. А по сходу вже є підтримка міжнародних організацій. Коли ти щось робиш, тобі починають допомагати. Це не означає, що все, чим я займаюся, роблю тільки я. Тягнуться люди, яким це цікаво. До мене на якомусь слідчому експерименті прийшла дівчинка-юрист і каже: "Я хочу з вами працювати, волонтерити". Потягнулися ниточки, які почали взагалі змінювати суспільство. Звідси ж розпочалася діяльність за реформи поліції, звідси пішла діяльність по атестації. Це все - логічний наслідок. Наприклад, адвокати, які займалися справами Небесної сотні, були спочатку в атестаційних комісіях прокуратури. Це тривало кілька місяців, потім пішла атестація поліції. Потім від цього відштовхуєшся і вже пропонуєш зміни до законодавства. Все це є логічним наслідком того, що відбулося 30 листопада на Майдані.

Мені пропонували посади. Не хочу говорити хто і куди саме. Але у державних органах. Чому відмовилася? А хто буде робити те, що я роблю? І я не дуже бачу себе на державній посаді. Крім того, очевидно, що я відмовилася входити до Тимчасової слідчої комісії по перевірці суддів судів загальної юрисдикції, тому що у мене був конфлікт інтересів. Під час участі у атестаційній комісії поліції я теж іноді брала самовідвід.

З вільним часом - дуже жахлива ситуація. У мене надто багато часу ніколи не було. Але зараз вже важче провести кілька днів без сну, хоча іноді доводиться. Це виснажує і впливає на точність прийняття рішення, і на мотивацію. Але це неправильно. Коли у мене якесь отруєння або температура, коли фізично не можу кудись піти, тоді все - примусово відпочиваю.

Якби не було Майдану все пішло б по-іншому, були б суттєві зміни до гіршого. Краще б не стало.