За три роки анексії Криму Росією через свою проукраїнську позицію півострів довелося покинути десяткам тисяч людей, кілька десятків пропали безвісти, багато опинилися у тюрмах. Одним з перших у Криму загинув кримський татарин Решат Аметов, який 3 березня 2014 року вийшов з одиночним пікетом у центр Сімферополя проти окупації півострова. Його затримали невідомі у камуфляжній формі, а через два тижні його знайшли вбитим. Незважаючи на репресії за ці роки в Криму, частина його жителів продовжують публічно заявляти про свою громадянську позицію. Хтось до сих пір не прийняв російське громадянство, хтось пише статі про статус Криму, а хтось демонстративно вивішує український прапор на своїй оселі і називає свою вулицю на честь Героїв Небесної сотні. Проте за такий вибір їм доводиться платити. Вчений Гурій Корнільєв через український паспорт втратив роботу, і його регулярно викликають на бесіди до ФСБ. Журналіста Миколу Семену звинувачують у сепаратизмі. Фермеру Володимиру Балуху інкримінують зберігання боєприпасів, які, він упевнений, йому підкинули співробітники силових структур. Про те, як вони сприйняли анексію Криму і чому залишаються на своїх проукраїнських позиціях - у матеріалі РБК-Україна.
Я переїхав до Криму з батьками у дворічному віці і з тих пір тут живу. Я дуже люблю цей край і дуже болісно переживаю від думки про те, що, можливо, мені доведеться звідси виїхати... Період лютого-березня 2014 року виявився для мене, мабуть, найжахливішим, в емоційному плані, часом. Мене переслідувало відчуття якоїсь невідворотної катастрофи. Тоді у нас йшли останні приготування до запланованої міжнародної конференції молодих учених і я, як голова Ради молодих вчених Нікітського саду, ніс велику відповідальність за її проведення. Але переважна більшість учасників відмовилися їхати до нас. Припинив працювати поштовий зв'язок із материковою Україною - у нас з'явилася проблема із пересиланням віддрукованих збірників конференції її учасникам. Ресурсів, які ми мали через ці форс-мажорні обставини, просто перестало вистачати для покриття витрат. Навіть папір для друку збірників у друкарні опинився на межі через те, що припинилися поставки його з материкової України.
Говорячи про почуття на той момент... Це була повна розгубленість. Адже ми ніколи до цього не могли припустити, що у нас навіть теоретично можливий якийсь конфлікт з Росією, і, тим більше, що у Кремлі зважаться на просте приєднання суміжної території. Сам факт загрози війни для мене став особливо яскравим, коли ми дізналися із ЗМІ про те, що держдума дозволила Путіну ввести збройні сили на територію України. У подібній ситуації, тим більше враховуючи постійні запитання наших наляканих учасників про ситуацію у Криму, я вирішив написати їм правду у відкритому листі, назвавши речі своїми іменами і описавши те, що у реальності я бачив своїми очима на той момент у Криму. Після його опублікування я отримав підтримку з боку багатьох простих українців. Я всім вдячний за добрі слова, а деяким - і за пропозиції працевлаштування. Але поки, на жаль, я змушений відкласти свій можливий переїзд, оскільки не можу залишити літню маму (їй 70 років), а вона за станом здоров'я до зміни місця проживання не готова.
Зіткнувшись із таким переломним моментом, я дуже сильно відчув, що не можу зрадити свою країну. Мене виростила Україна, мене виховала Україна, і я не можу просто так сказати їй: "Вибач, тепер ти для мене ніхто". Якщо б я так вчинив, моя совість не дала б мені більше спокою.
Вид на проживання оформити було вкрай не просто. Для початку у місячний термін (період з 18 березня по 18 квітня) треба було написати заяву з проханням "про збереження українського громадянства". Однак де і як це зробити не було жодної офіційної інформації. На одному з форумів я дізнався, що по всьому Криму подібні "відмови" приймають тільки у Сімферополі, Севастополі, Бахчисараї і Білогірську. Говорили, що можна було відправити "відмову" поштою, але самих бланків ніде не було. Навіть якщо ви змогли відпроситися з роботи і приїхати з іншого кінця Криму, то це зовсім не гарантувало те, що вам вдасться вирішити це питання. Черга просувалася вкрай повільно - при мені за весь день прийняли тільки 120 осіб, решта поїхали додому без результату. Подібні "відмови" приймалися тільки у тих, хто був прописаний у Криму на момент 18.03.2014.
Наступним етапом було наявність українського закордонного паспорта та його завіреного у нотаріуса перекладу з української мови на російську - у нього повинні були поставити штамп про видачу виду на проживання. Тим, у кого його не було, пропонували поставити штамп в український внутрішній паспорт. Але це зробило б його недійсним для українських органів влади. Ну і, нарешті, ще одна проблема - отримання штампу про прописку (штампи у міграційній службі з'явилися тільки восени).
Але головна проблема - це моральна сторона. Направляючи "відмову", ми повинні були підписатися під тим, що "правові наслідки нашого рішення нам відомі", але що це означає, таким, як я, ніхто не роз'яснював. Деякі мої знайомі вчинили так само, як я. Але більшість людей, які поділяють мої погляди, все ж або переїхали на материкову Україну, або прийняли російське громадянство, злякавшись труднощів для себе і своїх сімей.
У Нікітському ботанічному саду я працюю 11 років, пройшовши шлях від аспіранта до наукового співробітника. Тематика моєї роботи стосувалася дослідження рослин (плодових, пряно-ароматичних і декоративних культур), як джерел біологічно активних речовин, зокрема вітамінів. Вперше курівництво (а саме - заступник директора з науки), почало вимагати від мене відкликати мою відмову від отримання російського громадянства відразу після закінчення термінів подання таких документів до міграційної служби, тобто, з кінця квітня 2014 р. До цього мій намір не отримувати російський паспорт нікого не турбував, директор навіть сказав мені, що мій "іноземний статус на моїй кар'єрі ніяк не позначиться". Але, мабуть, наше начальство отримало вказівку зверху, тим більше, що нас у такому статусі виявилося у Саду кілька людей.
Повинен сказати, що не було ніякої "змови однодумців". Кожен з нас прийняв це рішення самостійно, і тільки пізніше ми дізналися один про одного. Мені скаржилася моя безпосередня завідуюча, яка говорила, що від неї неодноразово вимагають "переконливо зі мною поговорити". У 2015 р. розмови стали більш радикальні. Зокрема, моє керівництво цікавилося, чи не збираюся я найближчим часом переїжджати "на Україну" і навіть один раз висловили побоювання, що вони "не можуть знати, що у мене у голові"- раптом я є членом "підпільного українського угруповання". Я по секрету дізнався, що від мого завідувача начальство неодноразово вимагало "негативні характеристики", але вона мужньо відмовлялася їх давати, заявляючи, що у неї претензій по роботі до мене немає.
Безпосередньо перед звільненням заступник директора по науці заявив мені, що оскільки я раніше відмовився від отримання російського громадянства, то цим я продемонстрував свою "русофобію" і у зв'язку із цим не маю морального права" працювати "на російському підприємстві". А через кілька днів я дізнався про звільнення за скороченням штату "у зв'язку з надмірністю співробітників".
Ще одного співробітника, який також відмовився від отримання російського паспорта, змусили написати заяву "за власним бажанням". Всі звільнені багато років пропрацювали у Нікітському саду і мали вчені ступені кандидатів наук. Це справило шокуюче враження на багатьох наших співробітників, багато висловлювали слова підтримки. Але у той же час, я розумію, що всі вони бояться також "немилості" і позбутися роботи, тому відкрито заперечень керівництву на нашу адресу не висловлювали.
Після звільнення з Нікітського саду я перебуваю на обліку у Центрі зайнятості як безробітний. Після звільнення я намагався працевлаштуватися у Криму за спеціальністю, але поки що безуспішно. У деяких наукових установах спочатку погоджувалися на моє працевлаштування, але потім відповідали відмовою, з ряду причин, які мені цілком очевидні.
25 лютого мені зателефонувала невідома особа, яка повідомила, що у прикордонній служби ФСБ до мене є питання і попросила негайно прибути за вказаною нею адресою. Він відмовився представитися і повідомити причину "запрошення", сказавши, що це "не телефонна розмова". На моє запитання, чому мені не надіслали звістку, він повідомив, що за мною "і так можуть приїхати". Я розгубився, у недавньому минулому кордон не перетинав і з митницею ніколи проблем не мав. До того ж, це силові структури мене викликали вперше. У прикордонному управлінні бесіда велася підкреслено доброзичливо. Мені заявили, що у федеральному розшуку перебуває людина, яка перетнула кордон і має зі мною "загальні вихідні дані". Вони, мовляв, розуміють, що ми "різні люди", але для начальства їм потрібно отримати про мене як можна більше особистої інформації. Привід мені видався явно надуманим, оскільки навряд чи справжні прикордонники будуть цікавитися, наприклад, "чи передавали ви наукову інформацію за кордон", "чи брали участь у проукраїнських акціях" і навіть "чи зверталися ви до правозахисних організацій". Мене пообіцяли викликати ще раз, якщо "виникнуть нові питання". Безумовно, подібні "бесіди" не можуть не давати приводу для занепокоєння, тим більше що я насправді не знаю, яка справжня причина цієї "зустрічі". Все це змушує задуматися про майбутнє...
У лютому-березні 2014 року мало хто, у тому числі, і тут, у Криму, розумів, що саме відбувається. Якщо є людина, яка зараз каже, що вона все бачила і все розуміла - то вона говорить неправду. Різні заходи щодо експансії Росії у Криму були вже звичні, багато хто думав, що "ну ось почудять цього разу якось особливо не по-дитячому, і все буде як раніше". Після захоплення спецназом Росії Верховної Ради і Ради Міністрів всі чекали відповіді Києва. І тільки коли її не було, коли на вулицях з'явилися "Урали" із живою силою, коли почали захоплювати аеропорт і військові частини, стало зрозуміло, що на цей раз все серйозніше. Багато хто думав, що "ну максимально, що може статися - Верховна Рада оголосить Крим незалежним і через якийсь час все владнається".
Приєднання до Росії 18 березня було несподіванкою. У ті дні у розмові з колегою із "Дня" ( газета "День", - ред.) я говорив: "Мені і у страшному сні не могло наснитися, що я буду жити у Російській Федерації". Питання їхати чи ні у перші дні взагалі не стояло. Ми думали, що, можливо, будуть якісь ускладнення, але все одно працювати можна буде. Перший час ми, українські журналісти, скрізь ходили, хоч після декількох побоїв і пограбувань журналістів і з побоюванням, але вільно. Від'їзд або відмова від роботи здавалися нам недозволенним дезертирством. Коли від редакцій не надійшло категоричної вимоги їхати, ми розуміли: 1. Ми потрібні тут, 2. А якщо і йти, то куди? Хто там готовий нас прийняти? Хто готовий до цього? Адже ніякого "плану Б" з виїздом ніколи не існувало. Тому ми вирішили, що треба працювати тут, поки це буде можливо, а там як складеться.
Так і я пропрацював з лютого-березня 2014 року по 19 квітня 2016 року, до порушення кримінальної справи і дня обшуку і підписки про невиїзд. У цей день провели обшуки у семи журналістів у кримінальній справі по мені, а інші були у якості "свідків". За розвідданням силовиків всі сім нібито співпрацювали з "Крим. Реалії". Тому вони вважають, що накрили цілу мережу. Тоді вже виїжджати було пізно, навіть якщо б я і спробував. До речі, за кілька тижнів до цього я був у Києві і у родичів у Запоріжжі, але, нічого не знаючи, повернувся для того, щоб працювати далі. Природно, тепер я розумію, що повертатися не треба було...
Мене звинувачують за частиною 2 ст. 280.1 Кримінального кодексу РФ, - нібито за "заклики до порушення територіальної цілісності РФ" за допомогою мережі інтернет. Звичайно, це повна нісенітниця. У статті, про яку йде мова, немає прямих закликів, у ній немає також адресата, до якого я звертався, навіть слідство написало - "необмежене коло осіб". І головне, як стверджує у своєму експертному висновку по справі російський доктор політичних наук, професор Михайло Сава, я не міг закликати до порушення територіальної цілісності РФ, оскільки йдеться про Крим, а Крим, відповідно до міжнародного права і навіть внутрішнього російського законодавства, Росії не належить. Весь цей час статус Криму залишається предметом широкої світової дискусії, у якій беруть участь тисячі ЗМІ, мільйони людей.
Моя стаття написана у дискусійному стилі як суперечка з іншими учасниками дискусії, опублікована під рубрикою "Думка", а ст. 29 конституції Росії, як і аналогічна стаття Конституції України дають мені право вільно мати, висловлювати свою думку. Я один із мільйонів учасників дискусії, чия думка, до речі, збігається із думкою ООН, Ради Європи, ПАРЄ, ОБСЄ та урядів більшості країн світу. Чому ФСБ з усіх мільйонів людей зупинилася тільки на мені? Мабуть тому, що я, на відміну від інших, виявився для них у межах досяжності. Так само вони могли б порушити кримінальну справу і стосовно Генеральної Асамблеї ООН.
У кримінальній справі є дані про прослуховування моїх телефонів, відстеження електронної і навіть звичайної пошти, і стеження за комп'ютером. Стеження за комп'ютером почалося задовго до публікації статті. За допомогою провайдера вони встановили на комп'ютер програму, за допомогою якої знімали скріншоти, частина з яких становить три томи з семи кримінальної справи. З часом я почав розуміти, що за комп'ютером стежать і навчився бачити, коли саме вони знімають скріншот. У підозрілих для них місцях, коли я щось пишу або переглядаю будь-який сайт, комп'ютер раптом на хвилину завмирає, курсор зупиняється і кілька секунд комп'ютер начебто управляється іншою особою. Через кілька секунд все починає працювати. У моєму комп'ютері до сьогодні хтось сидить, за всім стежить. У моєму телефоні також весь час хтось присутній. Вже скоро рік як Росфінмоніторинг вніс мене до списку "діючих екстремістів і терористів", і заборонив всім банківським та іншим фінансовим установам, у тому числі, і поштою, надавати нам фінансові послуги. Мій рахунок у банку заблокований.
Стаття 280.1 КК РФ носить політичний характер. А у політичних справах "див не буває". Заклики багатьох правозахисних організацій навряд чи будуть враховані судом, хоча до виголошення вироку я б не поспішав когось звинувачувати. Я залишаюся оптимістом і вірю, що і у Росії можливе справедливе правосуддя, і що норми міжнародного права будуть враховані.
Ситуація на півострові дуже складна. У Криму панує атмосфера страху, раніше відкриті та щирі люди бояться розмовляти "про правду", бояться стеження, бояться потрапити під нагляд спецслужби, адже їх "майстри" можуть будь-яку людину зробити або екстремістом-терористом, або учасником забороненої у Росії організації "Хізб-ут Тахрір". Практично все населення розділене на "своїх" і ворогів. Колись дружна сім'я журналістів із Криму тепер розділена на два ворогуючих табори. Але ми все одно залишаємося у виграші, тому, що, по-перше, пишемо правду, по-друге, не служимо злочинній владі, по-третє, прийде час і ці "Юдині пір'я" повинні будуть відповісти за шельмування кримського читача фейковою інформацією про законність анексії Криму.
Я не шкодую про те, що виконував свої професійні обов'язки до останнього. Це дозволяло мені бути більш ефективним, ніж, якби я виїхав із Криму. Так вийшло, що я не встиг виїхати, недооцінив небезпеку, але "все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими", а смертний вирок мені, сподіваюся, не винесуть. Я люблю свою країну, свою Батьківщину, я люблю свою професію, я не зрадив їй, як ці "Юдині пір'я", тому мені зараз ні в чому собі дорікнути. І я вважаю, моя остання стаття ще не написана, думаю, буде їх ще багато.
З кримським фермером Володимиром Балухом безпосередньо поспілкуватися РБК-Україна не вдалося. Він майже три місяці перебуває у Сімферопольському СІЗО за звинуваченням у незаконному зберіганні боєприпасів. На початку грудня після чергових обшуків у нього і у будинку його літньої матері у селі Сріблянка співробітники ФСБ знайшли на горищі патрони і тротилові шашки. Минулого тижня суд продовжив йому арешт до 4 червня. Його адвокат повідомив РБК-Україна, що поки що вони не прийняли остаточного рішення про те, чи будуть подавати апеляцію на запобіжний захід, "але швидше за все, будемо подавати".
Проблеми із правоохоронцями в українця почалися практично відразу після анексії Криму. Балух ніколи не приховував своєї проукраїнської позиції - він відмовився від російського паспорта, у нього на будинку довгий час висів український прапор, а наприкінці листопада на своєму будинку він прикріпив табличку "вулиця Героїв Небесної сотні, 18". У квітні 2015 року у нього пройшли перші обшуки - його підозрювали у крадіжці запчастин від трактора. Запчастин у Балуха не знайшли, але український прапор з будинку силовики все ж зірвали. У листопаді того ж року у нього знову провели обшуки, але вже по справі про викрадений автомобіль. Не виявивши за місцем проживання Балуха автомобіль, Володимира все-таки заарештували на 10 діб за нібито непокору поліцейським. Потім по ньому відкрили кримінальну справу за ст. 319 КК РФ (образа представника влади) - нібито за те, що він під час обшуку образив одного з оперативників. Після судового розгляду справи у декількох інстанціях Балуху присудили 320 годин громадських робіт.
Його рідні кажуть, що він відкрито вивішував українські прапори, прикріплював вівіску і не приймав російське громадянство на знак протесту. Однак більш детально поговорити про Володимира і його справу з РБК-Україна вони відмовилися, посилаючись на те, що "їм ще жити далі у цьому селі". Журналіст Антон Наумлюк, який недавно їздив до Сріблянки, підтвердив РБК-Україна, що особливо "закритими" близькі Балуха стали після його останнього затримання у грудні. При цьому до всіх цих подій Володимир поважали у селі. Але відкрито про це його односельці говорити бояться.
За словами журналіста, всі обшуки і затримання проводилися шумно, з великою кількістю поліції, він навіть називає її "своєрідною акцією залякування". Раніше Балух пропонував своїм рідним виїхати з Криму, але мати його відмовила - будинок, господарство (вони обробляли близько 50 гектарів землі). "Те, що вона (мати, - ред.) шкодує і якоюсь мірою себе винить, що не дозволила їм виїхати - це очевидно. Прощаючись, вона сказала, що, швидше за все, вона сина вже не дочекається. Вона чудово розуміє, що суд не відпустить його швидко і також розуміє стан свого здоров'я", - розповідає Наумлюк. Зараз сім'я позбавлена засобів на існування - у весняно-польових роботах Балух, через арешт, не бере участі, а це означає, що на наступний рік у них грошей не буде.
У Володимира діагностовано ряд хронічних захворювань, але у повному обсязі медичну допомогу він не отримує через специфічні умови самого СІЗО. Його адвокат згадує, що на одному з перших засідань Балух приїхав із синцями на обличчі. Тому вони звернулися із проханням допустити до нього українського омбудсмена Валерію Лутковську. Нагадаємо, що наприкінці грудня 2016 року вона відвідувала Крим і їй вдалося поспілкуватися із трьома українцями, яких утримують у СІЗО Сімферополя. Поки що дата наступного її візиту на півострів невідома - необхідна тривала процедура узгодження з російською стороною. "Дуже погано (до Балуха, - ред.) ставляться окремі співробітники Роздольненського ІТУ (ізолятор тимчасового утримання, - ред.) - начальник, деякі конвоїри. На останньому судовому засіданні наручники були стиснуті так, що у нього посиніли кисті рук", - розповів РБК-Україна захисник Балуха.
Визнавати свою провину Балух не збирається - він стверджує, що знайдені боєприпаси не його, їх йому підкинули. На одному з останніх судових засідань Балух назвав всі дії силовиків, у тому числі, і третій обшук, тиском на нього. "У цьому мерзостному світі, який культивує держава, я волів залишитися людиною. Не так складно підняти апеляційні та касаційну скарги, щоб побачити, що мені ще рік тому погрожували підкинути зброю і патрони, щоб зробити те, що зробили зараз. Позбавити мене засобів до існування, щоб зламати. Це марно, мене можна позбавити коштів і життя, але мій дух не зламати", - заявив він.