Ольга Харлан: "На мене наділи мішок, зв'язали і відвезли у фургоні на катер..."

- Оля,  вітаємо тебе з титулом "Спортсмен року" в Україні і ми пишаємося тим, що ти у нас є!

- Спасибі велике всім! Це цінно для мене! Конкретно ж ця премія, вона ж наш український "Спортивний Оскар". Відрадно, коли за твою працю слідує нагорода. Хочеться і далі працювати, і знову отримувати нагороди - це дуже приємно! (сміється).

- Тебе у нашій країні знають, люблять і поважають, перш за все, як великого спортсмена. І зовсім не так багато людей хоч трошки тебе знають як людину...

- Так, дуже не багато...

- У першу чергу - твої близькі друзі. Вони тебе привітали?

- Я тобі розповім краще, як вони привітали мене на мій день народження! Ось це було незабутньо! До мене до Миколаєва приїхали практично всі мої друзі...Те, як вони все це організували...Я бажаю всім таких друзів, як у мене!

- Вимагаю деталей...

- По-перше... Мене викрали!!! Так! З власного будинку!!! Мішок на голову, зв'язали мене мотузками і до фургону...

- У мене немає слів... 

- Там було близько 12 осіб. Так все чітко спланували і розіграли як по нотах. Привезли мене на набережну. Там був катер... Це вже потім ми ходили години три на ньому і прийшли до місця нашого з Дімою весілля (шабліст збірної України Дмитро Бойко - чоловік Ольги Харлан, - ред.). А там накритий стіл, басейн, і цілий день ми там просто скаженіли і були щасливі. У такі моменти ти особливо гостро відчуваєш цінність близьких людей поруч. Я їх дуже люблю!

- Серед твоїх друзів не тільки люди, а й одна особливо близька тобі жива істота - твій пес, лабрадор Верон.

- У мене була мрія все життя. Я дуже хотіла собі собаку. Вже пізніше зрозуміла, що це буде лабрадор, оскільки це одна із найдобріших собак у світі. Коли ми його взяли, це відразу став член сім'ї. Я не думала навіть, що все буде так серйозно. У нас до цього вже була собака, пудель на прізвисько Нік, тільки я була маленька...Ще кіт був, який мене не любив, а я його не любила. Він любив тільки нашу маму і ту дряпав постійно. Потім він пішов і, очевидно, помер десь згодом. І хоч я його не любила - я плакала, тому що це жива істота...

- Верон вже тоді був?

- Так. І він перевернув наше життя. У нього щось болить - про це знають всі. Ти не розумієш, що саме. Він не може тобі сказати. Це так жахливо. Як з маленькою дитиною до року. Тільки з собакою все життя так. Ти переживаєш постійно. Діма у мене суворий у плані виховання собаки і відразу сказав, що спочатку Верон повинен спати у іншій кімнаті. А як же він може спати в іншій кімнаті? Йому два місяці! Це ж неможливо! У підсумку я спала, напевно, години три за ніч. Він постійно плакав...А Діма навіть не прокинувся жодного разу. Мовляв, я ж тебе попереджав! Ось так десь місяць ми укладали його спати окремо, а я боролася з тим, щоб не прийти і не приголубити його. Він плакав і це, звичайно, було дуже важко. Зате зараз це абсолютно дисциплінований пес, який знає, що дозволено у будинку, а що ні. До речі він поняття не має, що таке дивани. Навіть туди застрибнути не може... Але це тому що він товстий. (сміється)

- Проте зустрічає, напевно...

- Коли ти приходиш після тренування, втомлений, або невдалий день у тебе був, у нього завжди гарний настрій! Він тобі його піднімає за одну секунду.

- Де він зараз?

- Зараз, коли я у постійних роз'їздах, він з батьками живе у нас вдома. Йому потрібен великий простір, адже собака велика. Для батьків він дитина. Онуків у них поки немає, і, ось, вони займаються вихованням нашої собаки. (сміється)

- Ти кажеш "поки немає". Плануєте після олімпіади у Токіо?

- Так, адже зараз якщо вже входити у олімпійський цикл, то входити у нього повністю. Ми з чоловіком довго говорили на цю тему і вирішили, що так буде. Діма зараз в Америці, він працює там тренером, я дуже за нього рада.

- Рішення про його роботу у Сполучених Штатах. Воно вами спільно приймалося. Легко це було чи швидше складно?

- Складно, звичайно. Дуже. Звичайно ж, я хочу бачити свого чоловіка частіше!

- Пріоритетним у таких переїздах практично завжди є фінансове питання...

- Однозначно. Адже ми поки не можемо створити умови, за яких молоді спортсмени, як тренери, розвивалися б вдома. Він ще міг би тут спокійно фехтувати, а вже тренує в іншій країні. Треба робити все, щоб давати дорогу молодим.

- А, ось, дорога, яку життя дає вашій молодій сім'ї, це, швидше, роздоріжжя. Зараз - Діма в Америці, Верон - у Миколаєві, ти - їздиш по зборах. Ви коли всі разом останній раз збиралися?

- Навіть і говорити соромно... (посміхається) На початку 2016 року...Добре, що батьки допомагають з Вероном, і якщо чесно, то я рада, що він з ними. Тому що завдяки собаці вони можуть більше гуляти і активніше вести здоровий спосіб життя.

- Це особливо актуально, коли є показання по здоров'ю більше рухатися...

- От до речі, собаки відчувають це. Ми самі дивуємося, як так відбувається. У мене у батька були питання по здоров'ю, у бабусі теж. І відразу собака починає хворіти. Відразу ж. Причому, якщо у батька були проблеми зі шлунком, у Верона така ж сама проблема. Така ж сама! З тазостегновими суглобами - у Верона теж. Те ж саме!

А настрій як він відчуває...Як тільки ти приходиш не в дусі, він може просто сісти, покласти тобі на ногу голову і просто на тебе дивитися...І ти думаєш, ну як так можна...(сміється) І відразу все погане забувається!

- Виходить, ти до Америки частіше їздиш, ніж ви всі разом збираєтеся...

- Ні, не частіше...Це після операції (планова операція на плечі, - ред.) у мене з'явилася можливість поїхати. І я не була під наглядом лікарів. Все дистанційно, контроль самопочуття, перші тренування. Три місяці пожили цим сімейним життям. (сміється) І сміх, і гріх, чесне слово!

- Ви з Дімою за характером, ти казала, різні. А ваше сприйняття Америки, воно теж різне або більше однакове? Яка вона для вас?

- Для нього поки що там - можливість, а для мене все-таки дім тут. Хоча для нього теж це дім. А ще, я хочу розвивати в Україні наш вид спорту!

- Що ти маєш на увазі?

- Ось, наприклад, відкрити клуб, або навіть цілу академію, яка підніме фехтування на високий рівень, як, наприклад, теніс. У фехтуванні у нас досить багато спортсменів, які можуть його прославляти і далі.

- І наскільки це реально?

- Звичайно, складно домогтися такого, як в Америці. Там в одному Бостоні тільки 21 фехтувальний клуб. У нас по всій Україні, напевно, стільки немає.

- Спортивна Америка, якою вона тобі здалася?

- Там, звичайно, все зовсім інакше. Якщо у нас можна бачити кількох людей, що бігають вранці, то там вони бігають цілий день. Вранці, в обідню перерву, увечері - безліч людей займаються спортом. Це у них набагато популярніше. Може, до нас коли-то це теж прийде.

- А в побуті?

- Що стосується, наприклад, продовольчих магазинів - я ходжу по них не менше години. Вони дуже великі і мені цікаво вивчати весь асортимент. Тим більше, він дублюється - один і той же товар є звичайний, а є органічний.

- Ти жила у Бостоні. Що це за місто?

- У Бостоні і у Нетіку. Передмістя. Мені Бостон подобається. Він недалеко від Нью-Йорка. Це чотири години на машині, і до речі, стільки ж на поїзді - дивно. А найголовніше - Бостон біля океану...Там завжди лобстери! Я просто об'їдалася ними...

- Ти ж обожнюєш морепродукти!

- Дуже! Люблю рибу у будь-якому форматі, а лобстери для мене - взагалі! Я з Дімою посперечалася одного разу, що з'їм відразу три лобстери. І коли він не повірив - просто взяла і з'їла!

- Скільки ж у тій порції було ваги?

- Ну два лобстери десь грамів по 300, а один 600.

- Чимало...

- Так, я це зробила і виграла суперечку! (сміється)

- Якщо ви так сперечаєтесь, то без інтересу або ти ставиш якісь умови?

- Взагалі, я не люблю сперечатися, тому що часто програю у цій справі. Але якщо вже занадто впевнена, тоді тримайтеся!

- З їжею зрозуміло. А культурна програма?

- Ми ходили по музеях. Були, наприклад, у музеї сучасного мистецтва. Провели там чимало часу. У мене Діма почав цим цікавитись - техніка живопису, картини, художники... Все мені розповідав. Це дуже захоплююче. Ну і в принципі, саме місто хороше. Набережна дуже красива, гуляти одне задоволення.

- Тим більше що у тебе було стільки вільного часу...

- Так. І я навіть пішла на майстер-класи з живопису...

Живопис Ольги Харлан

- Перейнялася захопленням чоловіка?

- Так. Мені стало цікаво - чи зможу я? Ну і це було пов'язано з тим, що мені потрібно було розробляти руку після операції. Це як наприклад, "Вишка" (телешоу, де зірки змагалися у стрибках у воду і Ольга Харлан стала переможницею, - ред.), я пішла туди, тому що мені стало цікаво, що я ще можу, крім фехтування. Так і з живописом. Чи зможу я? Дуже довго вирішувала. Діма наполіг, щоб я спробувала. І начебто непогано вийшло.

- Що перше намалювала?

- Там тобі показують що робити, ти повторюєш і це, насправді, досить нескладно. Мені сподобалося, і Діма навіть у себе там ці картини повісив. Хотіла піти ще на кулінарні курси, щоб, знову-таки, розробляти руку. Там навчають правильній техніці нарізання продуктів - мені б це допомогло, тому що до цих пір іноді щось роблю лівою рукою, забуваючи, що я правша. Тільки не потрапила я туди - не вийшло...

- Зате вийшло зустрітися з друзями по зброї.

- Це точно! Бачилася з Галею Пундик (Олімпійська чемпіонка Пекіну по командній шаблі разом з Ольгою Харлан, Оленою Хомровою, Ольгою Жовнір, - ред.). Поїхала до неї у гості, до університету, у якому вона працює. У Єлі. Там її називають "Коуч Галя" (Тренер Галя, - ред.), це дуже забавно. Ми потім поїхали з нею до Нью-Йорка, зустрічалися з нашими друзями. Там багато українців, які працюють у фехтуванні. Дуже добре проводили час.

- Ти могла б припустити, що колись ви залишитеся там назавжди?

- Знаєш, не скажу, що я про це не думала...Тільки, мені здається, я могла б скрізь жити...Спортсмени звикли мандрувати. (посміхається) Хоча от за ті три місяці мені дуже сильно не вистачало друзів, справ, тренувань - того відчуття, коли ти постійно комусь потрібен. Там цього не було.

- А тут у тебе немає, як у пісні - "ні хвилини спокою"...

- Навіть немає часу поїсти вдень. Коли повернулася, зрозуміла, що у мене тут просто завал. Справ стільки, що я не можу іноді просто спокійно посидіти. Чоловік навіть називає мене "Міністром"! Тому що я завжди вся у справах. (сміється) От такої інтенсивності в Америці для мене немає і цього дуже не вистачало.

- До речі, ці три місяці в Америці, ти, по суті, відпочивала, відновлювалася і особливо нічого не робила. Таке чи не вперше у твоєму житті. Як відчуття?

- Жахливо! Це просто жахливо! Я не розуміла, як можна стільки відпочивати. Мені дуже хотілося фехтувати. Так як правою не могла, фехтували вже навіть лівою рукою. Потихеньку. З малюками. Лише б пофехтувати. До Олімпіади думала, що після ігор мінімум на півроку треба забути про шаблі. Минуло два місяці. Два! Я зрозуміла, що просто дурію: я хочу фехтувати, я дивлюся фехтування, свої бої на Олімпіаді, запитую себе - що це взагалі було? Бачу, що треба було робити інакше. Чотири роки я готувалася зробити так, як потрібно, і у підсумку такого не зробила. Ось, тепер є ще чотири роки, щоб все-таки сталося так, як я хочу, а не як вийде!

- Знаєш, мені здається, якщо ти щиро розчиняєшся у процесі, просто отримуєш задоволення від своєї улюбленої справи, ось тоді і приходить той самий "золотий" результат.

- Це точно! До цього олімпійського циклу хочу підійти так, щоб скучити за фехтуванняя. І вже зараз я дуже сильно сумую. Я дуже хочу підійти до змагань так, щоб отримувати задоволення. Адже була дуже закрита і напружена. Є одне фото з Олімпіади, дивлюся на нього і відчуття, що я хочу когось вбити, просто знищити...

- На тебе не схоже...

- Ось, і я думаю, може, треба виходити на бій з усмішкою? А виходить, до бою напружена і в бою напружена...Зараз є час, щоб спробувати і навчитися новому.

- Яким ти собі уявляєш ваш будинок?

- Це буде однозначно квартира. (сміється). Тому що я пожила у будинку і зрозуміла, що з тим обсягом речей, який у мене є...У мене дуже багато речей...Дуже!!!

- Так якщо вони у будинку не вміщуються...

- Тому потрібна квартира, щоб було менше місця!

- Так ти шопоголік...

- Так! У мене реальні проблеми. (сміється) Нещодавно я помітила, коли в Австрії вийшла з магазину взуття із трьома пакетами... Зупинилася і пишу сестрі: "У мене, напевно, проблеми. Я купила три пари взуття!".

- Дивлюся, все одно місце у квартирі у небезпеці...Так якою вона буде?

- Нам точно потрібна велика кухня! Діма любить готувати. Йому подобається сам цей процес. У нього свій ніж, який він постійно править, точить. Там все дуже серйозно! І кухня - місце, де ми дуже часто зустрічаємося. Адже він їсть і багато, і часто...

- А ти дивишся на це...

- І дивуюся! Як? Ти такий худий? Як!?

- Я його розумію...

- Просто іноді, коли я даю собі волю, я починаю їсти разом з ним. А це дуже погано. Дуже!

- На своїй кухні, зі своїм коханим - іноді можна собі дозволити...

- Ну і найголовніше - це повинен бути будинок вдома!

- В Україні?

- Так! Хоч тут і безліч нюансів, однак з цим можна жити, що ми зараз і робимо. Звичайно, добре там, де нас немає...А мені так приємно, коли кажуть, що краще місце для відпочинку це Київ. І це говорять люди з Росії. Я дуже люблю Київ, дуже хотіла б тут жити і навіть...померти тут, як кажуть. (посміхається)

- Чим тобі так подобається це місто?

- Раніше не любила його. Завжди вважала, що мій дім, то Миколаїв. А тільки мені постійно потрібно було їздити сюди - зустрічі, нагородження, збори...І я почала дивитися на Київ іншими очима - полюбила його.

- Якими очима зараз дивишся на підготовку до сезону? Теж закоханими?

- Так, у мене, до речі, такого короткого сезону ніколи за кар'єру не було. Почну з травня, два турніри, потім чемпіонат Європи, потім чемпіонат Світу. Все дуже швидко. Люди вже шість стартів зробили, а я через травму їх пропускала. Але плануємо вийти повністю готовими, у тому числі, і психологічно. І ця нагорода, "Спортсменка року", теж додає впевненості у собі. От якщо б отримати її за золото Олімпійських Ігор, все було б взагалі ідеально!