Під час передвиборної кампанії 2002 року стався вельми показовий і сумний випадок, який на нещастя "випав" з оперативної пам'яті як української влади, так і суспільства.
Валентин Гладких, кандидат філософських наук,
політичний аналітик,
спеціально для РБК-Україна
Під час передвиборної кампанії 2002 року стався вельми показовий і сумний випадок, який на нещастя "випав" з оперативної пам'яті як української влади, так і суспільства. Один з провідних у той час провладних політологів аналізував фактори, які, на його думку, могли вплинути на результат майбутніх виборів. Серед вирішальних чинників експерт назвав і адмінресурс, і позицію олігархів, і тиск міжнародного співтовариства, і навіть мало не кліматичні умови в день голосування. Але найцікавіше було інше - серед факторів, які можуть зіграти вирішальне значення у виборах, був відсутній український народ.
З тих пір мало що змінилося. По суті, український народ не розглядається вітчизняними політиками як суб'єкт політичного процесу. Навіть драматичні події двох Майданів не допомогли "державним мужам" протверезіти і перестати ставитися до народу виключно як до об'єкту політичних маніпуляцій і справляння.
А між тим, высоколітаючим "вершителям доль батьківщини" варто було б звернутися до принципів системного підходу, який, на відміну від "творчих інтуїцій" українських політиків і експертів, завдяки математичним розрахункам дає досить точні результати навіть у такій слабопрогнозованій сфері, як сфера соціально-політичних відносин.
Так от, з точки зору системного підходу, в самому загальному вигляді будь-яке суспільство є відкритою системою, яка постійно обмінюється інформацією й енергією з навколишнім середовищем, прагнучи досягти стану динамічної рівноваги. Відповідно, грубо кажучи, влада і народ є підсистемами системи більш вищого порядку - суспільства. Для ефективного функціонування влада і народ повинні взаємодіяти - обмінюватися інформацією та енергією. Більш того, чим ефективніше відбувається взаємообмін між владою і народом, тим ефективніше функціонує суспільство. Саме для забезпечення ефективної взаємодії створюються всілякі інститути та мережі, що пронизують подібно нервах суспільний організм.
У цьому плані, українське суспільство нагадує паралітика, мозок якого не здатний ні посилати адекватні сигнали в кінцівки, ні отримувати і реагувати на сигнали кінцівок. Немає нічого дивного в тому, що функціонувати такий організм може тільки будучи підключеним до зовнішніх систем життєзабезпечення і тільки в інвалідному кріслі.
Дивно інше - чому представники нової "демократичної проєвропейської" влади, ледь піднявшись на вершину соціальної ієрархії, поспішили сісти в інвалідний візок. Таке відчуття, що соціально-політичним ідеалом будь-якого глави української держави є голова професора Доуеля, яка прекрасно і комфортно себе почуває у фізрозчині власних ілюзій.
Призначення колишнього медіа-магната Бориса Ложкіна главою Адміністрації Президента України стало оптимістичним сигналом, який багато хто поспішив інтерпретувати, як прагнення Петра Порошенка відмовитися від нав'язливої ідеї всіх попередніх "гарантів Конституції" і замість безглуздих спроб перетворити свою канцелярію в окрему гілку влади нарешті зосередитися на налагодженні ефективної комунікації з суспільством.
На жаль, надії не виправдалися. Влада принципово не готова говорити з народом, і тим більше не готова слухати і чути народ.
Невже політичні аутисти не розуміють, що фактично махають червоною ганчіркою перед розлюченим биком, коли призначають на високі державні посади сина Віталія Яреми і співака Фортадо; висувають кандидатами у народні депутати синків Петра Порошенка і Володимира Литвина; включають в передвиборні списки всіх мислимих і немислимих негідників, родичів і родичів негідників? Мимоволі виникає відчуття, що для "нової влади" набагато важливіше чути овації в Конгресі США, ніж прислухатися до незадоволеного нарікання власного народу.
А між тим, гомін стає все голоснішим. Але влада вперто не бажає спілкуватися з народом. Не бажає і не вважає за потрібне пояснювати людям логіку своїх дій та рішень. Навіть тоді, коли ці рішення насправді є логічними і вірними, як, наприклад, у випадку з прийняттям закону "Про особливий статус окремих територій Донецької та Луганської областей". Аналогічна ситуація з відтермінуванням введення в дію економічної частини угоди про асоціацію з Європейським союзом; переговорами з Росією; шляхами можливого врегулювання конфлікту на Донбасі і безліччю інших гострих питань, відповіді на які люди хотіли б отримати від влади. Відповіді можуть бути неприємними, але вони повинні бути чесними і обґрунтованими. А замість цього влада відмахується від будь-яких неприємних для себе питань, як від настирливих мух.
Вельми показовим у цьому відношенні є процес кафкіанської трансформації прес-секретарів президентської Адміністрації. Будь-який "цеголко" рано чи пізно перетворюється в "чепак", яка в свою чергу рано чи пізно стає "герман".
Ну а на що перетворюється "герман" на певному етапі трансформації важко висловити, залишаючись у межах нормативної лексики.
Замість того, щоб спробувати відновити довіру народу до влади "постмайданні лідери" роблять все можливе для того, щоб своїм "аутизмом" остаточно знищити легітимність будь-якої влади в принципі. Тим, хто не розуміє, чим зазвичай закінчується для влади втрата легітимності, варто ознайомитися з історією французької чи російської революції. І заяви Порошенка про те, що "будь-яка критика влади в умовах воєнного протистояння буде розглядатися як зрада і спроба відкрити другий фронт" - це всього лише жалюгідне виправдання неспроможності вирішити хоча б елементарні проблеми суспільства, або спроба заткнути роти незадоволеним погрозами розпочати "полювання на відьом".
Порошенко і його команда принципово не хочуть зрозуміти, що критика народжується не в головах критиканів і "ворогів народу", а із об'єктивних умов існування суспільства - правового свавілля, тотальної корупції, кумівства та злиднів. Тому замість марною і небезпечною в нинішніх умовах боротьби з в'їдливими заявами критиків Президенту і його команді варто було б почати докладати хоч би мінімальні зусилля для лікування реальних виразок українського суспільства. В іншому випадку він може повторити долю багатьох інших правителів, які більше покладалися на багнети і овації зарубіжних союзників, ніж на довіру власного народу.
І першим кроком на шляху відновлення довірчих відносин між народом і владою має стати налагодження ефективної комунікації, яка дозволить народу і влади слухати і чути один одного.