Ніхто окрім нас. Чому Україні не варто покладатися лише на допомогу Заходу

Західні партнери готові надавати Україні безпрецедентний рівень підтримки. Але відстоювати свою свободу і незалежність у боротьбі з російською агресією доведеться все ж самим українцям. І при цьому ставити на чільне місце свої національні інтереси – нехай це комусь може і не сподобатися.

Ніхто не знає, як довго триватиме і чим закінчиться поточна хвиля ескалації навколо України, спровокована агресивними діями Росії. Але ряд речей у цьому контексті цілком очевидні.

Так, нинішнє загострення, що триває вже без малого цілий рік – для України далеко не перше. Вже кілька років країна живе під перманентною загрозою російського вторгнення, яке за своїми масштабами може перевершити агресію 2014 року. Очевидно, саме цим і пояснюється відсутність паніки в українському суспільстві, дуже дивує європейців і американців.

Очевидно і те, що незалежно від підсумку поточних дипломатичних консультацій у всіляких форматах, дзвінків, зустрічей, ультиматумів і військових маневрів, російська загроза в осяжній перспективі нікуди не зникне. Адже РФ так і не змогла домогтися свого початкового завдання – залишити Україну у сфері свого впливу і спорудити на її західному кордоні нову залізну завісу. Більш того, події останніх кількох років показують, що ця мета стала для Москви ще далі, ніж була.

Нарешті, стало остаточно зрозуміло, що в цьому тривалому протистоянні Україна повинна розраховувати насамперед на свої власні сили. Як зазначив у своєму виступі перед Верховною радою президент Володимир Зеленський, "у нашої Батьківщини дійсно є багато друзів і ми їм ще раз вдячні, але у друзів є своя Батьківщина".

В принципі, ще навесні-влітку 2014 року повинно стало очевидно: крім українців, захищати Україну ніхто не буде. Але ще багато років в ЗМІ й особливо соцмережах звучали інфантильні надії на те, що якщо раптом російська агресія вийде на дійсно новий рівень, то за нас все-таки хтось по-серйозному "впишеться" – хоча б ті ж американці, які своєю військовою міццю швидко викинуть окупантів за українські кордони.

Ні, ніхто не "впишеться". Протягом останніх місяців влада навіть найвірніших друзів і відданих союзників України, в тому числі зі Східної Європи, багаторазово повторила: своїх солдатів на війну в Україну посилати вони не будуть.

Політико-дипломатична, фінансова та гуманітарна допомога, озброєння, боєприпаси, військова техніка, розвідувальна тощо – все це Україні готові надавати й вже надають. По суті, Україну ще ніколи так активно не підтримували – причому не теплими словами, а протитанковими ракетними комплексами. Завдяки дипломатичній активності Києва навіть влада тих європейських країн, які завжди займали дуже обережну позицію і говорили про необхідність "не дратувати Москву", потроху почали змінювати свої підходи і обговорювати надання Україні військової допомоги.

Але при цьому західні топ-чиновники кілька разів нагадали Україні: оскільки країна не входить в НАТО, значить, і знаменита стаття 5 Статуту Альянсу, про колективну оборону і взаємодопомогу, на неї не поширюється. Інші міжнародні альянси, які Україна вже створила або готується створити (зокрема, з Польщею і Великобританією), зобов'язань про колективну оборону також не передбачають.

Однак і в таких умовах Україна цілком в змозі захистити себе. Безумовно, країна-агресор володіє набагато більшою територією, населенням, ресурсами, військово-промисловим потенціалом і т.д. втім, у світовій історії, хоч давніх часів, хоч 20-го століття, є маса прикладів того, як порівняно невелика держава давала впевнену відсіч, а то і перемагало своїх куди більш багатих ресурсами ворогів.

Тому тут є два шляхи. Перший – обмежитися постійною констатацією того, що "Росія ж набагато сильніша за нас" і сподіватися, що в критичний момент нас хтось від неї врятує. Другий – розвивати власні оборонні можливості. Цей варіант і передбачений в президентському указі від 1 лютого: збільшення чисельності Збройних Сил на 100 тисяч осіб до 2025 року, різке збільшення грошового забезпечення військовослужбовців, надання їм житла і можливостей кар'єрного зростання, перехід до професійної армії.

Це набагато конструктивніше, ніж постійне культивування образу жертви і принципу "весь світ нам винен", настільки популярні у частини українського суспільства і політикуму. І набагато краще реалізації іншого розхожого принципу, вираженого ємним українським словом меншовартість – прагнення за будь-яку ціну отримати похвалу від партнерів, реальних і уявних, нехай навіть це йде врозріз з реальними завданнями своєї країни.

"Неможливо сподобатися всім, коли щиро відстоюєш свої національні інтереси", – сказав Зеленський у зверненні до парламенту. Примітно, що самі західні союзники України у своїй політиці керуються саме таким підходом.

Президент Володимир Зеленський (фото: Віталій Носач, РБК-Україна)

Хороший тому доказ – нинішні тертя між країнами НАТО і ЄС з питання введення санкцій проти Росії. Навіть за публічними заявами окремих європейських лідерів добре видно: вони, звичайно, категорично засуджують російську агресію і не залишать її безкарною, і навіть готові нести економічні втрати – але при цьому шукають шляхи, як би ці втрати мінімізувати, намагаючись "вибрати" з усього арсеналу санкцій саме ті заходи, які завдадуть найменшої шкоди національній економіці.

Інший яскравий приклад реальної політики – недавній конфлікт між Францією і США після створення тристороннього оборонного союзу AUKUS (Австралія-Великобританія-США). Париж і Вашингтон – союзники ще з кінця 18-го століття, з зародження американської державності. Але це нітрохи не завадило США за закритими дверима домовитися з Австралією про співпрацю в будівництві підводного флоту в рамках AUKUS, а Франція, яка раніше підписала з Австралією багатомільярдний контракт на будівництво субмарин, при цьому залишилася не при справах. Це спровокувало великий міжнародний скандал, але поточні прагматичні інтереси виявилися важливішими багатовікової дружби.

Позбавлятися від непотрібних ілюзій завжди корисно, в тому числі і в міжнародних справах. Як показує практика, інтереси навіть найближчих країн-союзників не завжди і не в усьому можуть збігатися на всі сто відсотків. І в цьому немає нічого страшного, оскільки в демократичних країнах влада завжди повинна орієнтуватися насамперед на інтереси своїх виборців, а не зарубіжних політиків.

Безумовно, виконуючи при цьому всі союзницькі зобов'язання і захищаючи принципи міжнародного права, які вона декларує. Але не забуваючи, що базові завдання держави, в тому числі у сфері безпеки і оборони, треба перш за все виконувати самостійно. Самодостатність плюс міжнародна допомога – цілком очевидна формула успіху.

У випадку України все це має цілком практичний сенс. Якщо програма зміцнення армії буде реалізовуватися, обсяг підтримки, в тому числі військової, з боку Заходу напевно стане тільки більше – адже завжди легше допомагати тому, хто допомагає собі сам.

Звичайно, одним лише президентським указом реалізувати цю програму неможливо. У демократичній країні сильна армія неможлива без сильної економіки. А сильна економіка неможлива без сприятливого інвестиційного клімату, якого, своєю чергою, не домогтися в умовах штучно нагнітається паніки і тривожності.

Для прискорення економічного розвитку важливо продовжувати зміни в багатьох галузях – від судової та правоохоронної реформ до модернізації енергетики та розвитку власної промисловості і технологій. Президент Зеленський має рацію, коли говорить, що нам потрібна єдність. І найбільше нам потрібна єдність у розумінні необхідності набагато швидше змінювати свою країну і змінюватися самим.