Мінський глухий кут: замороження конфлікту

Мінські угоди, які були укладені рік тому, для багатьох були надією у врегулюванні збройного конфлікту на Донбасі. Одні вважали, що це фактично "мирний договір" і настане довгоочікуваний мир на донбаській землі, інші вважали, що це перепочинок для підготовки до більш серйозних бойових дії обох сторін. В результаті ми маємо ні те, ні інше.

Конфлікт на Донбасі територіально локалізований і активна фаза бойових дій припинена. Але остаточно бойові дії не припинені, там також відсутня політична, економічна, соціальна і гуманітарна стабільність. У чому ж першопричини такого стану речей?

Всі переговори, які йшли з самого початку за участю посередників, супроводжувалися паралельно масштабними бойовими діями і операціями. Мало вже хто зараз пам'ятає, але ще 23 червня 2014 року в Донецьк для переговорів з сепаратистами приїхав Леонід Кучма, Нестор Шуфрич, Віктор Медведчук, спеціальний представник чинного голови ОБСЄ ХайдиТальявини і посол РФ Михайло Зурабов. Фактично це був перший напівофіційний контакт представників України з ДНР і ЛНР. Після від'їзду посередників з Донецька, активна фаза бойових дії на Донбасі тривала.

5 вересня 2014 року, після різкого загострення ситуації на Донбасі, в Мінську був підписаний перший протокол про припинення вогню. Його завізували представники ОБСЄ, Росії та України. Через 14 днів був підписаний меморандум про створення демілітаризованої зони по лінії зіткнення сторін. Однак режим припинення вогню фактично не дотримувався і знову зіткнення на Сході України мали масштабний і кровопролитний характер, пік яких припав на січень-лютий 2015 року. В ніч на 12 лютого 2015 року в Мінську було підписано нову угоду "Комплекс заходів по виконанню Мінських угод". Цю угоду було підтримано спеціальною декларацією голів Росії, України, Франції та Німеччини, які в свою чергу 17 лютого 2015 року були схвалені резолюцією РБ ООН.
Як передбачалося, Мінські угоди повинні були бути виконані до кінця 2015 року, але пізніше за усною домовленістю сторін, термін їх виконання був продовжений на 2016 рік.
Слід зазначити, що весь описаний процес супроводжувався посиленням дипломатичного тиску з боку партнерів України на РФ, введенням нових економічних санкцій проти Росії, погіршенням двосторонніх відносин між Україною і РФ в різних сферах. Крім цього, сторони озвучували взаємні звинувачення в невиконанні домовленостей про припинення вогню на Донбасі. Оптимізму не додавала відсутність офіційного діалогу і ясності по Криму, полярні думки всередині України щодо особливого статусу Донбасу та способів і методів протидії російському втручанню в Україну, поступовим відчуженням непідконтрольних Україні територій Донбасу і їх рухом у бік економічної, культурної та гуманітарної інтеграції з РФ
Останні події у вигляді призначення в Мінську контактну групу Бориса Гризлова і його загадковий візит у Київ, зустріч Вікторії Нуланд і Владислава Суркова в Калінінградській області, Джона Керрі і Сергія Лаврова в Цюріху дали новий імпульс дискусіям навколо врегулювання конфлікту на Сході України.
Всі сторони, які прямо або опосередковано задіяні в якості активних учасників або посередників в ситуації на Донбасі, цілеспрямовано і систематично говорять про необхідність виконання Мінських угод, а їх невиконання перекладають один на одного. Виникають питання: це випадковість чи закономірний результат реалізації тексту угод? Або можливо спочатку була відсутність політичної волі сторін дозволити кровопролитний конфлікт? А можливо і те і інше?
Якщо брати виключно юридичну сторону Мінських угод, то їх проблематично аналізувати з точки зору міжнародного і національного права
Мінські угоди не підпадають під класичні ознаки міжнародного договору, так як його не укладали боку держави за встановленою процедурою. Крім того, в цих угодах не прописаний механізм контролю за їх виконанням, відсутній порядок їх пролонгації, внесення змін у текст і т. д. Ще більше питань виникає з приводу повноважень і компетенції людей, які їх підписували з боку України і ДНР/ЛНР.
Якщо брати міжнародну практику юридичного врегулювання подібних збройних конфліктів, то Мінські угоди навіть не відповідають практиці прийняття мирних договорів. Так, наприклад, Дейтонська угода (Угода про мир у Боснії і Герцеговині) була підписана у 1995 році лідером боснійських мусульман Алієй Ізетбеговичем, президентом Сербії Слободаном Мілошевичем, президентом Хорватії Франьо Туджманом, країнами‑гарантами: США, Росією, Німеччиною, Великобританією і Францією, і представником Євросоюзу. Тобто підписантами виступали офіційні особи з відповідними повноваженнями.
Бішкекський протокол, який поклав кінець Карабахській війні, але остаточно не врегулював Нагірно-карабахський конфлікт, був підписаний офіційними особами Вірменії та Азербайджану. До речі для врегулювання цього конфлікту була створена спеціальна Мінська група ОБСЄ (явно напрошується аналогія з Мінської контактною групою з Донбасу). Саме Білорусь і тоді запропонувала свою столицю в якості арени для переговорів. Співголовами групи згодом стали США, РФ і Франція. Група, крім трійки співголів, включає також Швецію, Білорусію, Фінляндію, Італію, Німеччину і Туреччину. Членами групи є Вірменія і Азербайджан. Протягом багатьох років - це група веде свою роботу, проводить численні зустрічі, обговорення, дискусії. У 2007 році були вироблені так звані Мадридські принципи врегулювання конфлікту, за яким Нагорному Карабаху повинен був бути наданий проміжний статус до проведення референдуму, але Азербайджан фактично відхилив їх. Таким чином, конфлікт в Нагорному-Карабаху так і залишається неврегульованим, де час від часу виникають перестрілки і сутички.
Дещо інша ситуація розвитку подій була в Південній Осетії та Абхазії після збройного конфлікту там в серпні 2008 року. Для врегулювання прямого грузинського-російського протистояння був розроблений План Медведєва-Саркозі. План включив в себе наступні пункти: не вдаватися до використання сили, остаточно припинити всі військові дії, надати вільний доступ до гуманітарної допомоги, повернути збройні сили Грузії в місця постійної дислокації, вивести збройні сили РФ на лінію, передуючу початку бойових дій, створити міжнародні гарантії щодо забезпечення стабільності і безпеки в Абхазії і Південній Осетії.
На додаток до сказаного, Росія пішла на інший важливий крок для себе в цьому конфлікті, вона офіційно визнала Південну Осетію і Абхазію як держави і почала вибудовувати з ними двосторонні відносини як з повноправним суб'єктом міжнародного права.
Чи зважиться Російська Федерація на таке ж визнання ДНР і ЛНР питання спірне. Навряд чи Росія прийме таке рішення, так як це поставить хрест на можливому поверненні частини Донбасу до складу України, створить моральне зобов'язання для Росії в економічному забезпеченні цих територій, а також спричинить за собою накладення нових санкцій у зв'язку з порушенням територіальної цілісності України. Росія, в нинішньому своєму стані не готова до такого сценарію розвитку подій.
Таким чином, усі розглянуті вище ситуації з врегулювання різних збройних конфліктів не застосовні до тієї, яка зараз відбувається на Донбасі. Мінські угоди не є класичними угодами з точки зору міжнародного права або практики, що склалася в подібних конфліктах. Крім того, пункти Мінських угод не були імплементовані в національне законодавство України у вигляді поправок до Конституції України або окремого спеціального закону із Донбасу. З приводу цього, в українському суспільстві точиться гостра дискусія. Багато експертів, політологів та політиків висловлюють думку про те, що ці території Україні не потрібні. Тим не менше, до останнього часу президент України і пропрезидентська більшість в українському парламенті приймали ряд законопроектів (у тому числі і зміни в Конституцію) спрямованих на законодавче закріплення особливостей здійснення місцевого самоврядування на окремих територіях Донецькій і Луганській областях. Голосування з відповідних змін до Конституції України очікувалося в кінці січня 2016 року. Однак відсутність необхідної конституційної більшості у 300 голосів у Верховній Раді і наявність розбіжностей між низкою політичних сил з питання Донбасу, а також прийняття рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення ст. 155 Основного закону в частині що значить "наступна чергова сесія" можуть стати формальною причиною для зупинки процесу зміни Конституції і припинення переговорного процесу щодо повернення частини Донбасу в Україну.