Мінський інструмент. Як Росія використовує переговори щодо Донбасу для дестабілізації України

Мінський і нормандський переговорний формати по Донбасу активно використовуються Росією для розгойдування ситуації в Україні, в чому їй допомагає і частина українського політикуму. Про те, як це відбувається і чому Захід не "здасть" Україну – докладніше в матеріалі РБК-Україна.

В останні дні скоригувався дискурс переговорів між Україною, Росією і Заходом. Помітно менше стали говорити про російські "гарантії безпеки", вимоги щодо нерозширення НАТО, відповідні пропозиції США і Альянсу, на зразок контролю за озброєннями. Зате куди більше уваги почало приділятися Донбасу і виконанню Мінських угод.

Активніше за інших у цьому напрямку очікувано виступає Російська Федерація, яка в агресивній, а часом і у відверто хамській формі продавлює власне бачення "Мінську", вимагаючи від України односторонніх поступок.

Москва має багатий досвід маніпуляцій Мінськими угодами для тиску на Київ, у тому числі використовує їх для дестабілізації внутрішньої ситуації в Україні. На жаль, і в українському політикумі у Кремля є чимало помічників у цьому.

Безпека та політика

Українська влада – і особисто президент Володимир Зеленський, й інші учасники різних переговорів щодо Донбасу – вже багаторазово описували своє бачення Мінських угод і шляхів їх виконання. Коротко воно зводиться до формули "спочатку безпека, потім політика". Це означає, що для початку має встановитися тривале перемир'я на лінії фронту – без цього якісь подальші кроки з врегулювання ситуації неможливі в принципі.

А вибори в ОРДЛО можливі тільки за умови дотримання усіх загальноприйнятих демократичних правил їх проведення – для чого буде потрібно відновити там законний порядок, вивести окупаційні війська, повернути повноцінний контроль за україно-російським кордоном і забезпечити безпеку в регіоні в цілому. І тільки тоді можна говорити про впровадження на постійній основі закону про особливості місцевого самоврядування в ОРДЛО, який у побуті називають "особливим статусом". Саме в цьому і полягає знаменита "формула Штайнмаєра".

Інший принциповий для України момент – Мінські угоди необхідно коригувати. І мова не тільки про те, що формат і порядок деокупації в принципі зобов'язані повністю відповідати національним інтересам. А і в тому, що Мінські угоди в їх поточному вигляді повністю виконати неможливо навіть при максимальних зусиллях всіх сторін. Наприклад, в них міститься пункт про те, що Україна повинна повернути контроль за своїм кордоном з РФ до кінця 2015 року, до того моменту повинно було закінчитися і "всеосяжне політичне врегулювання" ситуації на Донбасі. Само собою, ці терміни вже давним-давно зірвані, і в будь-якому випадку доведеться домовлятися про нові.

Крім того, в порушення Мінських домовленостей бойовики окупували Дебальцеве, яке за документами має перебувати під контролем України. Та й в цілому, за сім років, що минули після після підписання других Мінських угод в лютому 2015-го, з'явилося багато нових реалій, пов'язаних з ОРДЛО, які не можна обійти в переговорах, на зразок масової роздачі російських паспортів місцевим жителям. Тому у вимозі Києва оновити Мінські угоди немає нічого дивного – це абсолютно прийнятна практика в будь-яких переговорах.

Росія спростила видачу паспортів РФ для жителів усього Донбасу (фото: twitter.com ATR_Official)

Інші моменти, на яких принципово наполягає Україна – ні про яке внесення "особливого статусу" до Конституції мови бути не може. А сам "особливий статус" може бути реалізований в рамках триваючої Всеукраїнської реформи децентралізації.

Поки з питань безпеки і політичного врегулювання спостерігається дуже обмежений прогрес, Київ пропонує зосередитися на тих речах, які виконати абсолютно реально, в першу чергу, гуманітарного характеру. Зокрема, йдеться про припинення обстрілів, новий обмін утримуваними особами, розмінування, нормальну роботу місії ОБСЄ на окупованій території та відкриття КПВВ.

Для демократичної держави допомога своїм громадянам, зокрема, їх звільнення з незаконного ув'язнення, в принципі є одним з головних пріоритетів. У випадку з відкриттям КПВВ вирішується і ще одне завдання: відновлення зв'язків між окупованими і підконтрольними територіями, які системно намагається зруйнувати окупаційна влада.

Коротка пам'ять

Суть українського підходу до виконання "Мінська" влада роз'яснює регулярно на всіх можливих майданчиках. Водночас за сім з гаком років ці домовленості стали предметом постійних політичних спекуляцій, обросли своєю власною міфологією – і, як наслідок, звичайному українцеві розібратися у всіх тонкощах вельми непросто.

Так, згідно з грудневим опитуванням групи "Рейтинг", лише 11% громадян заявили, що добре знайомі з Мінськими угодами. Ще 64% – "знайомі поверхнево, чули про них у ЗМІ". Такі цифри є відмінним фундаментом для подальших спекуляцій навколо "Мінська".

Так, якщо українська влада прагнути обговорювати і поетапно домовлятися про прикладні питання (перемир'я, обмін, КПВВ тощо), то для Росії всі ці переговори – це в першу чергу елемент гібридної війни проти України. Причому Москві важливий і результат, і сам процес.

КПВВ "Чаплинка" (фото: прес-служба МВС)

Кінцева мета Кремля ні для кого не є секретом: "впихнути" окуповані території Донбасу назад в Україну на своїх умовах, повісити на неї весь тягар поствоєнного відновлення регіону і надати йому фактичне право вето на стратегічний курс всієї країни.

Тактичні цілі також цілком очевидні. З одного боку, спробувати посварити Україну із західними союзниками, звинувачуючи в небажанні реалізовувати "Мінськ". Причому, саме в російському трактуванні, що має мало спільного з тим, що саме написано в документах, під якими стоять і підписи представників РФ.

Так, одне з ключових звинувачень Кремля – нібито Україна не бажає надавати ОРДЛО якусь "автономію", хоча і зобов'язана. При цьому в Мінських угодах ні про яку "автономію" мови немає.

Інша ультимативна вимога, щодня повторювана керівництвом РФ – про те, що Україна повинна вести прямі переговори з бойовиками. Знову-таки, нічого такого в Мінських угодах не міститься. Навпаки, обидва переговорні формати, Тристороння контактна група і "нормандська четвірка", включають в себе якраз Росію, а не донбаські псевдореспубліки. І вся логіка переговорів з боку України базується на непорушному факті, що РФ є не посередником, а учасником і винуватцем конфлікту.

Схилити українську владу до поступок з цих принципових питань у Москви не виходить. Але країні-агресору важливо, щоб процес мінських і нормандських переговорів сам по собі провокував внутрішні конфлікти в Україні, звинувачення на адресу влади, акції протесту та інші фактори дестабілізації. За великим рахунком, Росії не завжди так уже й важливо, через що саме українці конфліктують між собою, важливий сам факт такого конфлікту, і чим гостріше він буде, тим краще для Кремля. А питання Донбасу однозначно має найбільший конфліктогенний потенціал, куди вище, ніж, наприклад, питання вакцинації (навколо протестних акцій по цій темі також дуже помітний російський слід).

На жаль, багато українських політсил в цьому прямо підіграють агресорам. В першу чергу, мова про проросійські партії і політиків. Крім повторення російських наративів про "автономію" і "прямі переговори з Донецьком-Луганськом", вони роками активно розганяють тезу про нібито небажання української влади встановити "мир на Донбасі".

Прокремлівські спікери нав'язують аудиторії своїх ЗМІ збочену картину того, що відбувається на Донбасі, виставляючи Україну, а не Росію, в якості головного і єдиного винуватця ескалації. Тоді як насправді, за останні два з гаком роки команда влада робить все від неї можливе для мирного врегулювання: виступає з власними мирними пропозиціями у всіх можливих переговорних форматах, демонструє готовність обговорювати навіть найскладніші питання в рамках Мінських угод, виконує зобов'язання, погоджені на паризькому саміті "нормандської четвірки" у грудні 2019 року тощо. Не варто думати, що і поточна підтримка України з боку Заходу, постійні візити до Києва високих гостей з Європи і США були б можливі без проактивної позиції української влади.

Примітно, що ситуацію навколо "Мінська" активно розгойдують не тільки проросійські сили, а й ті, хто позиціонує себе як "патріотів". Причому це робиться не тільки в телеефірах, а й на вулицях. Головна теза представників цих сил – будь-яке просування в Мінських і нормандських переговорах, навіть будь-які натяки на можливий прогрес трактуються як глобальна здача національних інтересів.

При цьому ті ж самі політики публічно виступають за повернення Україні контролю над окупованими територіями, причому дипломатичним шляхом. Але як можна про щось домовитися, якщо взагалі не вести переговорів – питання риторичне.

При цьому опозиційні сили явно розраховують на коротку пам'ять українців. Адже другі Мінські угоди, які зараз подаються в якості грандіозної "зради", підписувалися попередньою владою.

"Формула Штайнмаєра", якій зараз активно дорікає влада його команда, також з'явилася аж ніяк не при Зеленському. Вперше вона була запропонована ще в 2015 році, на саміті "нормандської четвірки" в Берліні в 2016-му сторони домовилися вести над нею подальшу роботу. Про "капітуляцію перед Москвою" тоді не було сказано ні слова.

Спроба закріпити "особливий статус" в Конституції за часи минулої влади також мала місце, про що багато хто вже забув. У Раду був внесений і проголосований в першому читанні відповідний законопроект, на акції протесту під стінами парламенту тоді загинули четверо нацгвардійців через кинуту одним з протестуючих гранати.

Зараз акції протесту проти Мінських угод організовують вже ті, хто кілька років тому їх підписував і просував. Голосно проголошуються різні "червоні лінії" і "боротьба з капітуляцією". Але в сухому залишку за весь час чинна влада ні на одну невигідну поступку не пішла і не збиралася йти. Хоча значну частину опозиції це не зупиняє, в хід регулярно йде навіть тиражування заяв Кремля, а то і донбаських бойовиків, лейтмотив яких – "Україну усі здали".

Свій інтерес

Насправді, ніяких ознак того, що Захід збирається "здати" Україну зараз не спостерігається. Навпаки, за останній час країна, можливо, отримала більше політико-дипломатичної та військової допомоги, ніж за всі всі попередні роки війни на Донбасі разом узяті.

Важливий момент – західним державам (в першу чергу США і Великобританії, яка активно нарощує міжнародну суб'єктність) невигідно "здавати" Україну навіть за власними інтересами. Згода з кремлівським сценарієм виконання Мінських угод, спроби примусити до цього українську владу приведуть вже до реальної дестабілізації в Україні. А це означає гарантований крах всіх зусиль Заходу з мирного врегулювання.

Допомагаючи Києву зброєю і дипломатією, розробляючи санкції проти РФ, вивівши ситуацію в Україні і навколо неї в топ світового порядку денного, американці та їхні європейські союзники не залишили собі іншого вибору, окрім як і далі її підтримувати. Розвернутися і піти зараз – для тих же США буде рівносильно визнанню своєї неможливості і далі залишатися лідерами демократичного світу. Повторення історії з Афганістаном не допустить ні американська влада, ні американська опозиція. Тим більше, що Україна для Заходу в цілому набагато ближча і зрозуміла, ніж далекий Афганістан. Отже, і іміджеві втрати в глобальному протистоянні з авторитарними режимами, на зразок російського і китайського, будуть ще більшими.

Активну роль у поточних процесах навколо Донбасу намагається відігравати і Франція на чолі з Еммануелем Макроном. Але і тут говорити про загрози "здачі України" не доводиться.

Еммануель Макрон, президент Франції (фото: GettyImages)

Макрон завжди підкреслював свої амбіції стати лідером як мінімум всеєвропейського масштабу, повернути Францію в "велику геополітику". Але при Ангелі Меркель захопити лідируючу роль у мирному врегулюванні в Україні французькому лідеру було непросто. Зараз же перед ним відкрилося вікно можливостей.

Тим більше, у Макрона на носі президентські вибори, і зовнішньополітичний успіх був би дуже доречний. Але домогтися його за рахунок українських інтересів президент Франції явно не зможе – немає важелів змусити Київ робити те, що йому невигідно. А ось вплинути на позицію Кремля, зокрема в питаннях перемир'я, обміну полоненими та інших гуманітарних тем якраз цілком реально. Навіть обмежений прогрес у цих питаннях широка французька публіка напевно оцінить.

Як далі будуть проходити переговорні процеси по Мінському і нормандському треках, які результати вони принесуть в короткій і довгій перспективі, природно, ніхто не знає. Але два аспекти цілком очевидні. По-перше, Росія (разом з місцевими союзниками) і далі буде використовувати ці переговори для розгойдування ситуації в Україні. По-друге, ніяких підстав для прийдешньої "зради" і здачі національних інтересів, ні з боку української влади, ні наших західних союзників, на горизонті не видно.